Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо.
Шрифт:
Ухопив її і кинув роботу в обличчя. Той мовчки втерся і кинувся до механізму. За мить виструнчився перед дідом:
— Автомат справний, мій володарю. Дозволю собі припустити — ви натискували не ту кнопку.
— Ах ти ж бовдур! Видно, всі свої елементи розгубив! — знову напосів на нього дідок і, поправивши окуляри на носі, додав: — Та чи мені повилазило?! — Підійшов до табло, на якому світилися намальовані телячі язички з хріном, карась у сметані, холодець, салат із помідорів, салат з огірків, курка, сало, молоко, кефір, ряжанка, сметана, ковбаса…
Дід уткнувся сопливим носом у табло. Зрештою підняв руку, що немічно трусилась, і натиснув сухорлявим вказівним пальцем кнопку проти намальованої чарки з коричнюватою рідиною. В нутрощах
— Ну?! — гнівно озирнувся дід.
Робот ніяково шморгнув носом, а я не втримався:
— Та ви ж, діду, таки підсліпуваті. Дивіться! — відшукав потрібний малюнок і натиснув кнопку.
У механізмі знову клацнуло, привітно підморгнула сигнальна лампочка, і на прилавок вискочив пластмасовий кухлик з кефіром. Дід взяв його, недовірливо підніс до очей і вже майже спокійно пробурчав:
— Завжди вони щось та переплутають, анцихристи… Щоб ви голови собі позвертали, трясця вам у батареї, щоб вам усі контакти повикручувало!..
Тирада обіцяла бути довгою, і я попрямував до під’їзду. Водій перепитав:
— Вас чекати, мій володарю?
Відпустив його і зупинився біля парадного входу. На червоному фоні світлового табло виділялася цифра 18, на зеленому — 332.
Проблема житла, видно, кібертонців не хвилює. У вестибюлі чекав ліфт, та мені вже починав набридати повсюдний сервіс. Глянув на двері двох квартир першого поверху. Над ними світилися червоні таблички. Зійшов на другий. Те ж саме. На третьому обидві квартири вільні, але з цікавості піднявся аж до десятого. Виявилося, займають лише нижні поверхи. Певно, не хочуть занадто утруднювати себе. Сходячи вниз, на одному з поверхів механічно зупинився перед дверима. Вони гостинно розчинились — фотоелемент спрацював. Зайшов.
Комфортабельна квартира з трьох кімнат. Ванна і туалет. Кухні нема. Дві канапи у спальні, низенький стіл та м’які крісла у вітальні. Мене, безумовно, цікавив гардероб. Я не фарисей, я за прогрес, але без штанів все ж не зовсім зручно. Та де там — жодної ганчірки. Не видно ні книжок, ні паперів. У тумбочці кимось забута люлька, трішки тютюну, запальничка, транзистор-сережка. Працює. Безперервно чується скавчання та ґелґіт. І вимикача нема.
Вкутався у витверезницьке простирадло, ліг на канапу і з насолодою запалив.
Плин моїх невтішних і дуже неясних роздумів раптом обірвався, бо матовий квадрат на протилежній стіні засвітився, на ньому з’явилось обличчя стандартного робота.
— Шановні володарі! Шановні володарі! — механічно усміхнувся він, супроводжуючи свої слова енергійними жестами. — Уклінно перепрошую за турботу. Говорить телецентр. Нагадую вам: завтра — неробочий день. Завтра-неробочий день. Карнавал розпочнеться на Центральному майдані імені “Адама” опівдні. На майдані “Адама” опівдні. Прошу не запізнюватися. Для хворих і немічних буде вестися телерепортаж.
Нагадую, шановні володарі, що сьогодні в кінці робочого дня масовий культпохід в Палац духовної культури. Масовий культпохід, масовий культпохід. Для хворих, недолугих і немічних також пропонуємо спеціальний телерепортаж.
На все добре, шановні володарі! На все добре.
Екран згас.
Навіщо диктор так немилосердно розтягував слова? І кому потрібне це нескінченне нагадування? Диваки!
Ох, ця мені робота… Запізнюватися, мабуть, не варто, а то знову потрапиш у штрафники. Коли ж вона у них починається? Вчора прикібертонився десь о першій годині дня… Кілька хвилин пішло на перемовки з роботом, з вождем, дорога зайняла не менше півгодини… Отже, десь о другій дня… Ще маю час. Ага, треба ж вухо проколоти, начепити цю кляту сережку. Чим проколоти? Навіть гвіздка нема. Поламав, канапу, стілець. Клеєні. Нарешті здогадався видобути з крісла пружину, випрямив її і, зціпивши зуби, продірявив праве вухо.
ПОДАЧА ДРУГА
З ГАРЯЧИХ ОБІЙМІВ ДАМИ БЕЗ ІМЕНІ — ПРОСТО В ЛЕПРОЗОРІЙ
Маючи гіркий досвід, прибув першим до Палацу праці. Спробував визначити розміри споруди. Йдучи вздовж стіни, відлічував кроки п’ять, десять хвилин, а кінця все не видно. Повернувся назад і через парадний вхід зайшов у зал. Цікаво все-таки, як тут обладнано столи. Виліз на середній, заповз у нішу, звідки учора так чудодійно виринали страви. У темряві подолав метрів з десять. Раптом стіл почав вислизати з-під мене. Невпинно нарощуючи швидкість, я помчав униз і грюкнувся лобом об якусь перегородку. Вибратися назад по слизькому пластику не зміг. Так і просидів у темряві добрих півгодини, мацаючи ґулю і слухаючи свій транзистор, що не вмовкав і на хвильку. Стіл нарешті рушив і подав мене на-гора замість холодної закуски. У залі вже зібралося чимало кібертонців. Але ніхто не звернув на мене особливої уваги.
Коли на помості з’явився вождь, Чудотворець Дванадцятий, і зазвучала знайома мелодія, я, не чекаючи персонального запрошення, ліг разом з усіма. Скоро оркестр замовк. Я підвівся, зручніше вмостився біля столу. Ліворуч сиділа дама. Інстинктивно повернувся до неї спиною. Але й праворуч сиділи жінки. Дама праворуч помітила мій соромливий порух.
— Хелло, любчику! — кокетливо усміхнулася.
— Здоровенькі були, — промимрив у відповідь і насмілився повести очима в її бік.
То була вельми фотогенічна жінка. Густе чорне волосся спадало тугими ручаями на білі плечі, на тугі груди, створюючи водночас своєрідну рамку для довгастого обличчя. Вуста пашіли свіжістю, а зеленкуваті очі так і стріляли бісиками з-під чорних вій. От тільки ця ідіотська сережка і цей телевізор на животі…
Я й замолоду не відзначався вмінням триматися серед жінок, а після одруження зовсім здичавів. Тому легко уявити, в якому незручному становищі опинився. Треба ж підтримати світську розмову, а нічого путнього не спадало на думку. Насилу здобувся на дешевинку:
— Мене звуть Грицем… А вас?
Жіночка звабливо змахнула віями.
— Еге, любчику, тобі слід чарчину… У тебе після вчорашнього… — виразно покрутила пальцем біля скроні.
Я ж не вождь. Навіщо мені ім’я?
Навіть на такому примітивному рівні розмови маю вигляд ідіота. Аби підтвердити її припущення, на користь якого красномовно промовляла і ґуля на лобі, схопив чарку, що саме пропливала мимо. Виходить, вони не мають імен. Як же так? Не зовсім зручно якось.
Жіночка тим часом ляснула мене по потилиці суцільнозварною долонею:
— Ти сьогодні після культпоходу вільний?
Ну, скажу вам, надто вже скажений темп…
Тут і так не можеш второпати, що до чого… Але ж треба відповісти, аби не подумала, ніби я справді з-за рогу мішком прибитий. Ствердно кивнув головою.
— От і добре, любчику. Ти мені подобаєшся навіть без бороди.
Що уважніше придивлявся до кібертонців, то більше дивувався. Виявилося, вони не тільки танцюють, а й ходять, навіть сидять під “музику” своїх транзисторів — занудно похитуються, здвигують плечима. І всі- воднораз. Підвівся, почав освоювати їхню ходу. Нелегко. Ступні треба вивертати всередину, сідниці-відставляти далеко назад. Либонь, великих успіхів мені тут не домогтися.
Година минала за годиною, а стіл-конвейєр все плив і плив. Нескінченне жвакання. Гребуть жменями-лопатами все підряд, запихаються. Я довго не міг догадатись, чому час од часу за нашим столом спалахує пожвавлення. За іншими було спокійніше, а в нас то виникали суперечки, то кібертонці видирали один в одного кістку або кусень м’яса. Адже їжі — хоч греблю гати… Ага, он воно що! Боротьба йде за кусні, до яких вже торкнувся вождь…
Я нудився, а вони хоч би що — жують без поспіху, п’ють. Руки витирають бородами. Деякі тут же, скоцюрбившись на килимі, куняють. Дамочка без імені теж невдовзі розляглася, поклавши голову мені на коліна, і безтурботно захропла.