Ключ Давидів

Христос завжди біля нас, Він постійно біля дверей серця нашого. І стукає в них, щоб увійти в дім і принести з Собою мир і радість, щоб увійти в човен та вгамувати бурю. Господь каже нам: Не бійтесь! Я світ переміг. “Страждання зазнаєте в світі, – але будьте відважні: Я світ переміг!” (Ів. 16.33). “Більший бо Той, Хто в вас, аніж той, хто в світі” (1 Ів.4.4). “Моє Царство не із світу цього...” (Ів. 18.36).

Ми не із світу цього. Ми, хто назвався святим іменем християнина. Ми, хто іменує себе учнями Христовими. Ми не від світу. Вірніше, повинні бути не від світу. Повинні іти по хвилях світу цього, і не потопати у ньому. Та чи так це насправді? Чи дійсно не потопаємо? Чи спромоглися зробити по цьому морю хоча б декілька вільних кроків?

“Коли, Господи, Ти це, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді”, – благає Петро. І що ж відповідає Ісус? Одне тільки слово – “Іди!” Це слово прозвучало дві тисячі років тому. Це слово звучить і сьогодні для кожного з нас: “Іди!” Іди і не бійся. Твердо ступай по нестійкій поверхні, розбризкуючи в сторони оману багатства віку цього, відмітаючи лиху пожадливість та зажерливість, що суть ідолослуження. Іди, піднявшись над найвищими хвилями людських пристрастей. Більш за все, що стережеться, охороняючи віру в серці своєму... Іди.

Та чи йдемо?.. Які, здавалося б, легкі перші кроки. Але за першими кроками підступно у серце закрадається страх, невірство. Чи дійду? Чи зможу? Чи вистачить сили?.. Вірую, Господи, поможи недовірству моєму! “Але, бачачи велику бурю, злякався і почав потопати, і скричав: «Рятуй мене, Господи!»... І зараз Ісус простяг руку й схопив його, і каже до нього: «Маловірний, чого усумнився?”

“Чого усумнився, маловірний?” – питає нас Господь. Чого налякали вас гори проблем, що їх нагромаджує навколо вас світ? Ці гори не для вас! Вони не повинні тяжіти над вами! Не повинні тиснути на вас своїм сатанинським ярмом! Їхнє місце у морі світу цього. Хай воно поглинає ці “гори”. Хай воно ковтає ці проблеми. А ви – не від світу. Ви – діти віри! “Майте віру Божу! По-правді кажу вам: Як хто скаже горі цій: «Порушся та й кинься до моря», і не матиме сумніву в серці своїм, але матиме віру, що станеться так, як говорить, – то буде йому!” (Мк. 11.23)

Маловірство – ось причина всіх наших проблем.

Якось привів батько до Ісуса свого тяжко хворого сина зі словами: “Коли можеш Ти, то змилуйсь над нами, і нам поможи!” Ісус же йому відказав: “Щодо того твого «коли можеш» – то тому, хто вірує, все можливе”. Зараз батько хлоп’яти із слізьми закричав і сказав: “Вірую, Господи, – поможи недовірству моєму!” І Ісус вигнав біса з дитини, але батькові відповів: “О роде невірний і розбещений, доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму?” (див. Мф. 17.14-18; Мк. 9.17-29; Лк. 9.38-42).

О роде невірний й розбещений! – промовляє Господь і до нас з вами. – Доки вас Я терпітиму?..

Чого усумнився?

ПЕКЕЛЬНИЙ ВОГОНЬ

В десяту неділю по П’ятидесятниці читаємо Євангеліє від Матвія:

“І як вони до народу прийшли, то до Нього один чоловік приступив, навколішки впав перед Ним, і сказав: «Господи, змилуйсь над сином моїм, що біснується у новомісяччі, і мучиться тяжко, бо почасту падає він ув огонь, і почасту в воду. Я його був привів до учнів Твоїх, – та вони не могли вздоровити його». А Ісус відповів і сказав: «О, роде невірний й розбещений, доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму? Приведіть до Мене сюди його!» Потому Ісус погрозив йому, і демон вийшов із нього. І видужав хлопець тієї години!

Тоді підійшли учні на самоті до Ісуса й сказали: «Чому ми не могли його вигнати?» А Він їм відповів: «Через ваше невірство. Бо по правді кажу вам: коли будете ви мати віру, хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: «Перейди звідси туди», то перейде вона, і нічого не матимете неможливого! Цей же рід не виходить інакше, як тільки молитвою й постом...” (Від Матвія, 17 розділ, 14 – 23 вірші).

Біблія – книга пророцька. Усі події – чи то історичні, чи інші, що зображені в ній, – мають важливий духовний зміст для сьогодення. І цей пророчий, символічний зміст розкривається як стосовно усієї церкви, усього людства, так і стосовно кожного із нас зокрема. Сьогоднішня оповідь про нещасного біснуватого сновиду також відноситься до нас з вами безпосередньо. Але щоб збагнути це, необхідно підняти свої духовні очі від землі до Неба. Від приземленого, зашореного матеріальними проблемами мислення – до висот духовності. Від дольного – до горнього. Поглянути на себе з цієї висоти. І тоді відкриється істина. Як сказав пророк Захарія: “Звів я очі свої, та й побачив...” (Захарії, 6.1). Чи не нагадуємо ми, бува, отого хворого хлопця? Чи наша віра, наше розуміння, життя не мучаться тяжко? Чи не падаємо й ми то у “вогонь”, то у “воду”?

Що таке “вогонь” у біблійній мові? В негативному розумінні вогонь – суть пекельний жар страждань. Коли не маємо міцної віри, коли ґрунт бездуховності стає поживним середовищем для розмноження в нашому серці різноманітних бісів (“бестія” – латиною “звірина”) – звірячих емоцій, низьких і диких, примітивних думок, направлених на задоволення пожадань плоті, – то такий стан нашої душі називається у Біблії пеклом, або геєнною огняною. “Кажу ж вам, Своїм друзям: Не бійтеся тих, хто тіло вбиває, а потім більш нічого не може вчинити! Але вкажу вам, кого боятися: Бійтесь того, хто має владу, убивши, укинути в геєнну. Так, кажу вам: Того бійтеся!” (Від Луки, 12.4 – 5). “І коли рука твоя спокушає тебе (руки у біблійній мові – діла. Рука спокушає – спокуса неправедних діянь. – Авт.), – відітни її: краще тобі ввійти до життя (вічного. – Авт.) одноруким, ніж з обома руками ввійти до геєнни, до огню невгасимого, де “їхній черв'як не вмирає, і не гасне огонь” (Від Марка, 9.43 – 44).

Історично Геєнна – це міське звалище поблизу Єрусалиму. Там постійно горів вогонь і копирсалися черви. Ця-то неприваблива місцина і стала символом пекельних мук. Де ж та геєнна тепер? Де воно, пекло? Може десь під землею? Може в жерлі якогось вулкану? Безумовно ж ні! Казки про киплячі котли зі смолою, розжарені сковороди, на яких підстрибують грішники, про рогатих чортів з вилами навперейми – не що інше, як плід збудженої уяви забобонних невігласів, “бабські байки”, як називає їх апостол Павло (див. Перше послання до Тимофія, 4.7). “Настане-бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від правди відвернуть, та до байок нахиляться” (2Тим. 4.3 – 4). В дійсності ж геєнна, пекло – це страшна й жахлива реальність. Пекло насправді існує, але існує воно в сфері духу, в світі невидимому. Пекло – в наших серцях!

Залишімо в спокої життя душі позагробове. Як каже святий апостол Павло: “Бо ми знаємо частинно, і пророкуємо частинно... Отож, тепер бачимо ми, ніби у дзеркалі, у загадці, але потім – обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я” (Перше послання до коринфян, 13.9 – 12). Ту сферу світу невидимого ми всі пізнаємо згодом, а зараз звернімо очі свої на реалії нашого сьогоднішнього життя, і пошукаймо в ньому оце славнозвісне пекло.

Озирнімося навколо. Хіба вогонь страждань, що його розгнітив сатана в серцях цього світу, – не пекельний вогонь? Хіба не горять у цьому вогні жадоби влади, багатства, задовольняння різноманітних пристрастей та пожадань плоті душі грішних людей? Хіба не пекельний вогонь горить в серцях тих, хто розпалює війни, сіє ненависть і розбрат? Хіба не цей “невгасимий” вогонь ненаситності горить в очах тих, хто віддав себе на служіння сатані? Невгасимий вогонь пожадливостей та невситима черва незадоволення своїм життям. “Дві дочки в кровожерця: «Дай, дай!» Оці три не наситяться, чотири не скажуть «досить»: шеол (російською – преисподняя, українською – пекло. – Авт.) та утроба неплідна (що не дає плоду духовного, миру і радості, утроба ненаситна. – Авт.), водою земля не насититься, і не скаже «досить» огонь!” (Приповісти Соломона, 30.15 – 16). “Шеол й Аваддон не наситяться, – не наситяться й очі людини (Аваддон – ангел безодні, єврейською – “Загибель”. – Авт.)” (Приповісти, 27.20).

Ось вона, безодня гріха, в якій палає пекельний вогонь: серця людські, світ, що віддав себе у рабство сатані – духові спротиву волі Божій, який царює над ним (“сатана” – супротивник). Який же результат? Результат один: страждання, плач і скрегіт зубів. Плач від розуміння своєї нещасливості, від усвідомлення неможливості в такий спосіб задовольнити свої “всезростаючі потреби”, і скрегіт зубів від злості й власного безсилля. Плач від того, що “у сусідів – більше та краще”, і скрегіт зубів від заздрості. І як результат – відокремлення себе від Бога, сиріч – прокляття гріха. А плоди такого прокляття – страх, біль, хвороби, злидні, нерівність, війни, катастрофи, сором, смерть, пекельний вогонь страждань. І якщо не приходить покаяння, то замикається цей вогонь в “озеро, що горить вогнем та сіркою”, а це – “друга смерть” (друга смерть – смерть духовна: остаточне, невідворотне, вічне, навіки знищення, – див. Об’явлення, 21.8).