Ключ Давидів

Але повернімось до нашого євангельського сновиди. Отож, чи не нагадуємо й ми його? Чи не про нас ця історія? Чи не ми падаємо то в огонь страждань, то у воду покаяння? Чи не ми грішимо? Чи не ми, як сказав святий Григорій Богослов, підпадаємо “під володіння лукавого, продаємо себе під гріх, і сластолюбством купуємо собі пошкодження”? І страждаємо від цього пошкодження тілесного та духовного, душі й тіла. І горимо у вогні страждань. А тоді й каємось, бо ж “як тривога – то до Бога”. І волаємо: “Господи, помилуй і прости!” І прощає Він, Довготерпеливий і Многомилостивий Бог наш, хоча і не залишає нас без покарання. Але щойно нам робиться легше – забуваємо милості Його, і знову тягнемося до гріха...

Чи не пора уже розірвати це порочне коло? Чи не пора зупинитись на шляхах своїх?

“Так говорить Господь: «На дорогах спиніться та гляньте, і спитайте про давні стежки, де-то добра дорога, – то нею ідіть, і знайдете мир для своєї душі! Та вони відказали: Не підемо!..” (Єремії, 6.16).

“І ПРОСТИ НАМ БОРГИ НАШІ...”

В неділю одинадцяту по П’ятидесятниці під час літургії читається Євангеліє від Матвія:

“Тим-то Царство Небесне подібне одному цареві, що захотів обрахунок зробити з своїми рабами (тут Цар – Отець наш Небесний, Який всюди є і все наповняє, Який є єдиним правдивим Суддею, що судить нас по ділах наших, по словах наших і по думках наших, Який дав нам найдорожчий скарб – життя. Це Той Довготерпеливий і Многомилостивий, Який ненавидить зло, але прощає грішника, – прощає тих боржників Своїх, які каються у злих вчинках і приносять достойний плід покаяння – плоди милосердя й любові. – Авт.). Коли ж він почав обраховувати, то йому привели одного, що винен був десять тисяч талантів (Талант – міра грошей. І мав ціну він не багато – не мало, аж 26 кілограмів срібла. Сума, заборгована цим боржником насправді астрономічна і символізує нашу неспроможність відплатити Богові за усі Його милості й щедроти. Судіть самі: 10 000 талантів = 260 тонн срібла. 1 талант також дорівнював семи тисячам динаріїв. А динарій – тогочасна платня працівникові за один день роботи. 10000 талантів = 70 мільйонів динаріїв. Щоб відробити такий борг, необхідно було б працювати 191780 років! – О.В.) А що він не мав із чого віддати, наказав пан продати його, і його дружину та дітей, і все, що він мав, – і заплатити (Куди продати? І кому? Світові! Бо коли ми не приносимо Богові плоди милосердя та богопізнання, коли не живемо духовним життям, коли зрікаємось віри, що вона чинна любов’ю, а відтак відвертаємось від Бога, – то неодмінно потрапляємо у липкі тенета “бога віку цього”, “князя світу”, сатани. Неодмінно потопаємо у бурхливих водах моря пристрастей світу цього з його пекельними проблемами в усіх сферах життя людини (жінка – життя, діти – плоди нашого життя, наші надбання) – проблемами у сфері здоров’я, матеріальними, сімейного життя, службовими тощо. – Авт.)

Тоді раб той упав до ніг, і вклонявся йому та благав: «Потерпи мені, – я віддам тобі все!» (Як тривога – то до Бога. Коли проблеми нашого життя, так би мовити, “беруть нас за горло”, коли ми починаємо “потопати”, – то волаємо до Господа: “Господи, спаси й помилуй! Помилуй і прости! Я буду ходити до церкви, молитися, буду правовірним християнином, почну нове життя, – тільки визволи мене від провини кривавої, прости гріхи мої вільні й невільні, свідомі й несвідомі, вирятуй мене із скрути моєї...”. – Авт.). І змилосердився пан над рабом тим, – і звільнив його, і простив йому борг.

А як вийшов той раб (як отримали полегшу, як минулася гроза, як відійшли тривоги. – Авт.), то спіткав він одного з своїх співтоваришів, що був винен йому сто динаріїв (борги ближніх наших нам є сміховинними у порівнянні із нашими боргами перед Господом. Але чи вміємо прощати? А, може, готові “витрясти душу” з боржників наших, які заборгували нам? Заборгували не тільки гроші чи якісь матеріальні речі, а в першу чергу духовні. Бо ми вважаємо усіх оточуючих боржниками своїми. Ми вимагаємо від них розуміння, терплячості, уваги, любові, толерантності, поваги. І, не отримавши усього цього одразу й сповна, – ладні силою домогтися свого. Проаналізуймо наші відносини з рідними, сусідами, друзями, знайомими, колегами по службі. Чи не проявляємо ми щодо них роздратування, нестриманості, духовного насильства, гнівливості, нетерпимості, нелюбовності? – О.В.). І, схопивши його, він душив та казав: «Віддай, що ти винен!» А товариш його впав у ноги йому, і благав його, кажучи: «Потерпи мені, – і я віддам тобі!» Та той не схотів, а пішов і всадив до в’язниці його (тут в’язниця – зв’язування духом агресії, духом насильства, егоїзму, владолюбства та нетерпимості. – Авт.), – аж поки він боргу не верне.

Як побачили ж товариші його те, що сталося, то засмутилися дуже, і прийшли й розповіли своєму панові, що було (тут “товариші” – не тільки дух обурення оточуючих, що волає до Господа, але й ангельські сили, які постійно присутні навколо нас у світі невидимому, що є “суть духи службові”. – Авт.). Тоді пан кличе його, та й говорить до нього: «Рабе лукавий, – я простив був тобі весь той борг, бо просив ти мене (просив, обіцяв іти дорогою праведності, обіцяв “навернутися й жити”. Але “Коли зробиш обітницю Богові, то не зволікай її виповнити... Краще не дати обіту, ніж дати обіт – і не сповнити!” (Еккл. 5.1-6). – Авт.). Чи й тобі не належало змилуватись над своїм співтоваришем, як і я над тобою був змилувався?» (Бо любов до Бога виявляється не в кількості поставлених перед іконою свічок, і не в глибині поклонів, а в любові до ближнього свого. Як молився блаженної пам’яті о. Олександр Мень у найкоротшій молитві своїй: “Господи, люблю Тебе! І ближнього свого заради Тебе!” – О.В.).

І прогнівався пан його, – і катам його видав, аж поки йому не віддасть всього боргу (видав на поталу проблемам світу, як сказано: “...віддати такого сатані на погибель тіла, щоб дух спасся Господнього дня!” (1Кор. 5.5). – Авт.). Так само й Отець Мій Небесний учинить із вами, коли кожен із вас не простить своєму братові з серця свого їхніх прогріхів” (Мф. 18.23-35).

БАГАТИЙ ЮНАК

В дванадцяту неділю по П’ятидесятниці читається у храмах Євангеліє від Матвія:

“І підійшов ось один, і до Нього (до Нього – до Христа) сказав: «Учителю Добрий, що маю зробити я доброго, щоб мати життя вічне?» Він же йому відказав: «Чого звеш Мене Добрим? Ніхто не є Добрий, крім Бога Самого. Коли ж хочеш ввійти до життя, то виконай заповіді». Той питає Його: «Які саме?» А Ісус відказав: «Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй неправдиво. Шануй батька та матір, і люби свого ближнього, як самого себе». Говорить до Нього юнак: «Це я виконав все. Чого ще бракує мені?» Ісус каже йому: «Коли хочеш бути досконалим, – піди, продай добра свої та й убогим роздай, – і матимеш скарб ти на Небі. Потому приходь та й іди вслід за Мною». Почувши ж юнак таке слово, відійшов, зажурившись, – бо великі маєтки він мав.

Ісус же сказав Своїм учням: «По правді кажу вам, що багатому трудно ввійти в Царство Небесне. Іще вам кажу: Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!» Як учні ж Його це зачули, здивувалися дуже й сказали: «Хто ж тоді може спастися?» А Ісус позирнув і сказав їм: «Неможливе це людям, – та можливе все Богові! ” ( Від М атвія, 19 розділ, 16 – 26 вірші ).

Як часто ми, подібно отому євангельському юнакові, зухвало “рапортуємо” перед Господом. Як часто, торкнувшись тільки-но поверхні віри, виставляємо себе перед Богом і людьми безгрішними праведниками, мало не святими. Як часто під час сповіді на запитання священика: чи маєш які гріхи? – у відповідь лунає: ні, не маю в чому каятися. Я не вбиваю, не краду, не чиню перелюбу, шаную батька та матір. А до сповіді прийшов, аби повністю виконати букву обряду, і, отримавши дозвіл запричаститися, увійти в життя вічне...

Ми, як той багатий юнак, часто-густо маємо гордовиту сміливість перед Богом промовляти: “Це я виконав все. Чого ще бракує мені?” І Господь, висвітлюючи нашу недосконалість, іронічно відповідає: “О! То тобі вже мало що й зосталось здійснити, аби отримати життя вічне. Продай-но все, що ти маєш: хату, меблі, машину, а гроші роздай бідним... Або, якщо це завелика жертва для тебе, і важить більше вічного життя, то хоча б перерахуй свій місячний дохід на нужди хворих психлікарні, утриманців інтернату чи дитбудинку, а потім бери свій хрест і йди за Мною...” Чи не відійдемо й ми після таких слів від Господа в задумі? Чи не збагнемо, що насправді на першому місці в нашому житті можливо був не Господь, а таки матеріальне?

Цією статтею не закликаю я до продажу “маєтків” своїх (та й Господь зовсім не цього вимагає від нас), але кличу замислитись над тим, що, на жаль, часто так буває, що не небесні скарби ми збираємо собі в першу чергу, а земні. І таким чином, порушуємо уже найпершу заповідь закону Божого: “Хай не буде тобі інших богів переді Мною”. А відтак і другу: “Не роби собі подоби бога”. І третю: “Не призивай Ім’я Господа Бога твого надаремне”. Бо коли ми називаємо себе християнами, то повинні й жити так, як жив Христос, або хоч намагатися так жити. Приклади ж такого життя ми бачимо в церкві часів перших християн: