Ключ Давидів

З приходом на слов’янські землі християнства, православна церква розпочала боротьбу з язичницькими обрядами, в тому числі й з тризнами. Однак ця боротьба не увінчалася повним викоріненням поганських обрядів, хоча вони з часом й змінилися, набули інших форм та наповнилися новим змістом. Хоч “родимі плями” давніх язичницьких звичаїв залишились в народних традиціях і донині, безумовно, заслуга Церкви полягає в тому, що докорінно було змінене їхнє першопочаткове поганське ідейне навантаження, і сьогодні ця обрядовість набула духовного християнського змісту. Таким чином за християнського часу з’явився обряд поминання померлих. Це православний похоронний обряд, панахиди, “батьківські поминальні суботи”.

В різних місцевостях України великоднє поминання померлих відбувається в різні дні. І часто через це маємо плутанину місцевих і встановлених Церквою традицій. Так Навський (дехто, не знаючи етимології цього слова, каже “Намський”) великдень святкується як народна традиція у четвер на Світлому тижні (часом це роблять в четвер на Страсному тижні, а в місцевостях, де він має назву Рахманський, – нерідко його взагалі справляють окремо і святкують у середу четвертого тижня після Великодня на так зване Переполовення, коли маємо половину терміну між Пасхою і Трійцею). А наступного тижня, тобто на початку Фоминого тижня (в неділю, понеділок або вівторок), урочисто справляють Проводи. І знову ж таки вони в різних місцевостях здійснюються не в один день (в Галичині бувають й другого дня Великодня). Це також Великдень для померлих, але вже в церковній традиції.

Що стосується обрядової сторони, то наші предки вірили, що на третій день Пасхи необхідно кидати шкаралупки з свячених крашанок у воду, щоб вони пливли до Чорного моря, в країну померлих, або ж в країну Рахманів, до якої вони і припливуть якраз в середу Переполовення. З цього, мовляв, мерці Рахмани й довідуються, що в нас, живих, уже Великдень, і треба й собі святкувати. Історично таке повір’я можна пояснити тим, що наші предки, подорожуючи, доходили до Індії, де були так звані касти брахманів. І, пов’язуючи ці чудові теплі краї з Раєм, “ірієм”, “вирієм” на Сході, розповідали оповідки про індійських йогів-аскетів, “рахманів”, що є “великі посники, і їдять крашанки раз на рік”. Про ці та інші вірування українського народу чудово розповідає митрополит Іларіон у своїй відомій монографії “Дохристиянські вірування українського народу”. Зазначу тільки, що, згідно з народним повір’ям, в Навський великдень суворо забороняється копати землю, щоб таким чином не потурбувати померлих.

Проводи в Україні справляються урочисто. Люди всією сім’єю виїжджають на цвинтарі, ідуть на кладовища, щоб у ці радісні Великодні дні разом пом’янути своїх спочилих рідних та близьких. На могилки запрошуються священики, які освячують їх і служать короткі молебні-панахиди. Рідні та близькі покійних приносять паски, крашанки, святкові страви, і кожна сім’я біля могилки свого рідного, “на гробках”, поминає його за трапезою добрим словом, згадуючи епізоди з життя покійного. Існує також звичай залишати на могилах крашанки, щоб покійник з усіма розділив радість свята. Згодом ці крашанки можуть забирати діти та старці, промовивши молитву за померлого.

“ГОСПОДЬ МІЙ І БОГ МІЙ!”

У Неділю про Хому читалося в православних храмах Євангеліє від Івана:

“Того ж дня – дня першого в тижні (в євреїв це – неділя. – Авт.), – коли вечір настав, а двері, де учні зібрались були, були замкнені, – бо боялись юдеїв, – з’явився Ісус, і став посередині, та й промовляє до них : «Мир вам!» І, сказавши оце, показав Він їм руки та бока. А учні зраділи, побачивши Господа. Тоді знову сказав їм Ісус: «Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!» Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: «Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, – простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!»

А Хома, один з Дванадцятьох, званий Близнюк, із ними не був, як приходив Ісус. Інші ж учні сказали йому: «Ми бачили Господа!»... А він відказав їм: «Коли на руках Його знаку відцвяшного я не побачу, і пальця свого не вкладу до відцвяшної рани, і своєї руки не вкладу до боку Його, – не ввірую!»

За вісім же день знов удома були Його учні, а з ними й Хома. І, як замкнені двері були, прийшов Ісус, і став посередині та й проказав: «Мир вам!» Потім каже Хомі: «Простягни свого пальця сюди, та на руки Мої подивись. Простягни й свою руку, і вклади до боку Мого. І не будь ти невіруючий, але віруючий!» А Хома відповів і сказав Йому: «Господь мій і Бог мій!» Промовляє до нього Ісус: «Тому ввірував ти, що побачив Мене? Блаженні, що не бачили й увірували!»

Багато ж і інших ознак учинив був Ісус у присутності учнів Своїх, що в книзі оцій не записано. Це ж написано, щоб ви ввірували, що Ісус є Христос, Божий Син, і щоб віруючи, життя мали в Ім’я Його!” (Ів. 20. 19-31).

До мене, як до священнослужителя і проповідника Слова Божого, часто надходять прохання процитувати уривки із Святого Письма, де вказується на те, що Христос був не тільки істинною людиною, а й Істинним Богом; мав не тільки людську, а й Божу волю. Тобто був не просто людиною, не просто найдосконалішим творінням Божим, а саме Боголюдиною – Богом во плоті. Такі прохання пов’язані з посиленням в останні роки проповіді представників деяких протестантських конфесій, які у своїх догматах відкидають Богочоловічество Господа нашого Ісуса Христа, називаючи Його найдосконалішим, найсвятішим, найдуховнішим, але все-таки творінням. Заради справедливості зазначу, що це стосується в основному релігійної організації “Свідків Єгови”. Більшість же представників протестантизму визнає Нікео-Царгородський Символ Віри, затверджений на 1-му та 2-му Вселенських Соборах (325 – 381 рр.). Для того, щоб з’ясувати істину, давайте звернемось до Святого Письма – єдиного незаперечного джерела інформації.

Євангельське благовістя – це блага (добра) звістка про спасіння , що її приніс на землю Син Божий, Бог Слово, Бог, явленний во плоті. Віра в Ісуса Христа як Єдинородного Сина Божого є твердинею, каменем, духовною підвалиною Церкви. Якось Ісус запитав Своїх учнів: “А ви за кого Мене маєте?” Симон Петро відповів і сказав: “Ти – Христос, Син Бога Живого!” Далі Євангеліє так висвітлює реакцію Ісуса на визнання Його Сином Божим: “А Ісус відповів і до нього промовив: “Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров ( плоть і кров – тут “людина”. – Авт.) тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець. І кажу Я тобі, що ти скеля (ти, і такі як ти – віруючі і вірні, що сповідують Мене Єдинородним Сином Божим. – Авт.), і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, – і сили адові не переможуть її” (див. Мф. 16. 13 – 18). Під час благовіщення архангела Гавриїла Діві Марії він прорік: “І ось Ти в утробі зачнеш, і Сина породиш, і даси Йому Ймення Ісус. Він же буде Великий, і Сином Всевишнього званий...” (Лк. 1. 31–32). Свідчення про Христа як про Сина Божого звучало із уст Самого Бога Отця під час хрещення Ісусового: “Це Син Мій Улюблений ...” (див. Мф. 3.17). Так само і в момент преображення Господнього (див. Мф. 17.5).

Цікаво, що і свідки Єгови, і представники інших конфесій не можуть заперечити Богосинівства Ісусового, але тлумачать його в переносному змісті, як синівство умовне. Для цього, як правило, наводяться такі вірші з Святого Письма: “Бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі”, “Я сказав був: “Ви – боги, і сини ви Всевишнього всі, а однак повмираєте ви, як людина, і попадаєте, як кожен із вельмож” (Пс. 81.6 –7), тощо. Так! Усі ми сини Божі по благодаті Христовій (див. Рим. 8.14 – 15; Гал. 4.6 – 7; 1Ів. 3.2). Але Сам Христос – є Син Божий, “Бог Істинний від Бога Істинного, Рожденний, Несотворенний, Одноістотний з Отцем”, бо “Ним і віки Він створив” (див. Євр. 1. 2,5, 8 – 9).

Спробу позбавити Ісуса Божеського достоїнства робили ще фарисеї в часи першого приходу Його. Власне визначення Ісусом Свого Богосинівства і стало офіційним приводом для засудження Його до ганебної смерті на хресті...” Знов каміння схопили юдеї, щоб укаменувати Його. Відповів їм Ісус: “Від Отця показав Я вам добрих учинків багато, – за котрий же з тих учинків хочете Мене каменувати?” Юдеї Йому відказали: “Не за добрий учинок хочемо Тебе вкаменувати, а за богозневагу, – бо Ти, бувши людиною, за Бога Себе видаєш ”... Відповів їм Ісус: “Хіба не написано в вашім Законі: “Я сказав: ви боги?” Коли тих Він богами назвав (тут бог від “багатий” – багатими на віру, на знання, на земні й Небесні багатства, що щедрою рукою Господь наділяє усім нам по благодаті своїй, чекаючи від нас у відповідь плодів милосердя та богопізнання. – Авт.), що до них слово Боже було... то Тому, що Отець освятив і послав Його в світ, закидаєте ви: “Зневажаєш Ти Бога”, через те, що сказав Я: “Я – Син Божий?”; “А люди, які ув’язнили Ісуса, знущалися з Нього та били. І, закривши Його, вони били Його по обличчі і питали Його, примовляючи: “Пророкуй, хто то вдарив Тебе?” І багато інших богозневаг говорили про Нього вони... А коли настав день, то зібралися старші народу, первосвященики й книжники, і повели Його в синедріон свій (синедріон – вищий церковний суд. – Авт. ), і сказали: “Коли Ти Христос, скажи нам”. А Він їм відповів: “Коли Я вам скажу, – не повірите ви...” ...Тоді всі запитали: “То Ти Божий Син ?” А Він їм відповів: “Самі кажете ви, що то Я”... А вони відказали: “Нащо потрібні ще свідки для нас? Бо ми чули самі з Його уст!” (див. Ів.10.31 – 39; Лк. 22.63 – 71).

Щоб слова “Син Божий” не були витлумачені інакомовно, Священне Писання приєднує до них слово “Єдинородний”, “Однороджений”, тобто Один Єдиний, Який є народженим (а не створеним ) від Отця: “Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово (Бог Слово – Предвічний Логос, Христос. – Авт.) Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього постало, і ніщо, що постало, не постало без Нього... І Слово сталося тілом, і перебувало між нами, повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його, славу як Однородженого від Отця... Ніхто Бога ніколи не бачив, – Однороджений Син, що в лоні Отця, Той Сам виявив був“ (Ів. 1.1 – 3, 14,18)... “Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне” (Ів.3.16).