Ключ Давидів

От ми й визначились з біблійною символікою Ізраїля, Самарії та Юдеї в контексті сьогодення. Ізраїль – то увесь народ віри. Юдеї – свідомо віруючі , в тому числі й Церква залишку, овечки Господні, які є “в усіх дворах”, віруючі і вірні кісточки тіла Христового. Самаряни – це віруючі, але занечищені язичеським двовірством. І тепер ширше і, головне, актуальніше розкривається зміст історії про самарянку. Самарія – серед нас, і в нас, і біля нас. І, піднявши до Неба духовні очі свої, ставши “здатними служителями Нового Заповіту, не букви, а духа” – ми бачимо, що приходить Христос на ці сторожові висоти двовірства (Самарія = сторожова гора ), в сп’яніле, задурманене язичеством, “бабськими байками” (див. 1Тим.4.7;2 Тим.4.3-4), “лихою пожадливістю та зажерливістю, що вона ідолослужіння” (див.Колос.3.5), “усілякими та чужими науками” за оманою людською (див.Євр.13.19; Колос.2.8) місто-громаду Сіхар (Сіхар = п’яний ). Приходить Христос “не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох” (Мф.20.28), “очистивши” забруднену філістимлянами криницю Якова...

3). Країна двоєвірства

Досліджуючи біблійну символіку, ми бачимо, що як Самарія, так і Юдея, – поняття духовні. Духовні юдеї є в усіх конфесіях, в усіх “дворах”. І учні Христові – в усіх. І коли ми говоримо про певні релігійні конфесії в контексті біблійної символіки, то говоримо радше про акценти. Справді, в тій чи іншій конфесії, як правило, найакцентованішими є духовні риси чи Самарії, а чи Юдеї. І, на жаль, для так званих традиційних релігійних течій стали притаманними в більшості своїй риси саме духовної Самарії. Я маю на увазі православ’я і католицизм.

Нещодавно мені довелося почути таку фразу: “В Христа я не вірю, однак вважаю себе православним, бо я росіянин”. От вам, будь ласка, типовий прояв самарянської релігійності: в Христа не вірую, але є православним. Вірую в те, що щось-таки, безумовно, є, що якийсь Бог мусить бути, в догматах про Богочоловічество Христа і Триіпостасність Божества не розбираюсь, і на тому стою, на цій горі Гарізім, на цих чисельних, великих місцях (адже скільки нас таких!) поклоняюся (Гарізім = “великі, широкі місця”). Крім цього, плюю через ліве плече, коли дорогу перебіжить чорна кішка, не кладу ключі на стіл і ніколи не вертаюсь назад, якщо навіть щось забув, вийшовши з дому. А щодо мого ставлення до матеріального, то, безумовно, саме воно на першому місці в моєму житті. “На Бога надійся, а сам не схиблюй”. І не дай вам, як кажуть, наступити мені на ногу... Знайомий портрет? Думаю, так. Цей портрет – портрет духовного самарянина, обличчя двовірства.

З двовірством ми зустрічаємось на кожному кроці в церковному житті. Якось до мене підійшла одна жіночка і попросила 7 ниток з ораря (довгої широкої стрічки, частини облачення диякона, знаменує благодать Божу, яку диякон отримав в таїнстві священства). Виявляється, в якійсь церкві її запевнили, що, зашивши їх у подушку, вона вилікує дочку від епілепсії... Під час таїнства шлюбу бідні наречені тягнуть ногою весільний рушник навколо тетраподу, вірячи, що таким чином “дотягнуть” сімейне життя до щасливого кінця. А потім сунуть ногою той же рушник до виходу з храму, мовляв, щоб подруги швидше повиходили заміж. Смішно? Не набагато смішніше, аніж перекидання табуреток з-під покійника, щоб, бува, той, хто сяде на них випадково, не став наступним “кандидатом” на той світ... Духовна Самарія... Країна двовірства.

У знаменитій монографії митрополита Іларіона (в миру – професора Івана Огієнка) “Дохристиянські вірування українського народу” багато сторінок присвячено саме двовірству. Владика Іларіон, зокрема, зазначає: “Року 313-го імператор Візантійський Костянтин своїм славним т.зв. Медіоланським Едиктом визнав Христову віру пануючою в Римсько-Візантійській імперії... але при цьому не було можності (бо “не будеш орати волом (тут – священнослужителі, пресвітери Церкви), і ослом (обиватель, світська людина, світське розуміння) разом” (див. Повт. Зак. 22.10). – Авт.), провадити християнізацію належно, глибоко і широко (через те, що світські засади увійшли в церковне життя, що чистота віри апостольських часів та часів перших християн була втрачена. Як сказано в Третій Книзі Ездри: “Бо відкриється Син Мій Ісус з тими, котрі з Ним, і ті будуть насолоджуватись чотириста років (до IV ст., до часів, коли християнство буде оголошено державною (читай – світською!) релігією. – Авт.). А після цих років вмре Син Мій Христос (Дух Христів почне вгашатися у Церкві, прийде період духовного розпинання Христа, знекровлення Церкви, охолодження любові. – Авт.) і всі люди, що вони дихання мають. І повернеться вік в давнє мовчання на сім днів (період повноти. – Авт.), подібно тому, як було раніше, так що не залишиться нікого...” (3 Ездри 7.26 –30) Далі митрополит Іларіон зазначає: “З бігом віків...постав т.зв. синкретизм, правильніше – двовір’я: поєднання дохристиянської віри даного народу з Вірою Новою, Християнством. І це двовір’я панує сьогодні в світі, де сильніше, а де менше, але воно таки панує у всіх народів світу...”

Наш відомий полеміст, Іван Вишенський (1550 – 1620), чернець Афонський, у своїх палких творах часто виступав проти двовір’я, з яким пов’язані наші народні свята та звичаї: Коляда, Щедрий Вечір, Волочильне, Юрія, поминки різні, Купала й ін. Проти двовір’я не раз виступав і наш славний проповідник Іоаникій Галятовський (+1688 ) у різних своїх творах.

4). Трохи статистики

Як проявляє себе духовна Самарія на рівні конфесійному, ми з вами вже дещо розглянули. Хоча і не докладно. Бо інакше нам довелося б здійснити екскурс у похмуре середньовіччя – часи “святої інквізиції“, часи торгівлі індульгенціями, кров’ю Христовою, молоком Богородиці, шматками Древа Хреста Господнього, ба більше – навіть уламками драбини Якова, тьмою єгипетською в пляшках та “апчхи” Святого Духа. Невесела , погодьтеся , вийшла б подорож. Про цей період розквіту язичества в духовній Самарії попереджав Господь наш Ісус Христос ще у Відкритті (Апокаліпсисі) святому апостолу і євангелісту Івану Богослову. А саме в посланні до так званої Сардійської Церкви – символу найбільшого занепаду релігійного світу: “Я знаю діла твої, що маєш ім’я, ніби живий, а ти мертвий” (Об. 3.1). Але повернімось й погляньмо також і на духовну Юдею...

В часи розквіту войовничого атеїзму система пильно слідкувала за релігійним життям. Цікавий аналіз активності членів різних конфесій здійснено в ті часи відповідними службами. В цьому аналізі (див. “Календар атеїста. Сучасний віруючий. Який він?”, 1982 рік) віруючі усіх конфесій поділяються на 3 типи, згідно зі ступенями їхньої релігійної переконаності, рівнем панування в свідомості релігійних ідей і впливу останніх на соціальну поведінку віруючих . Дозволю собі скористатися статистичними даними цього аналізу, коментуючи їх в світлі біблійних символів:

“Прийнято виділяти 3 основні типи віруючих.

Переконані віруючі (читай – духовні юдеї; – О.В.) характеризуються тим, що в їхній свідомості релігійні ідеї посідають домінуюче, провідне місце, вони панують над іншими ідеями та уявленнями. У таких віруючих визначальною є релігійна орієнтація. Кількість переконаних віруючих у православних громадах становить приблизно 10% від загального числа, в сектах – понад 50%. Віруючі цього типу переконані в істинності біблійних догм, вони дотримуються всіх вимог і приписів релігії, беруть активну участь у діяльності релігійних організацій, богослужіннях, виконуючи там ті чи інші обов’язки. Такі віруючі відкидають релігійний модернізм, більше схильні до консерватизму (одна з основних рис фарисейства. – Авт.), вони добре ознайомлені з релігійною літературою (книжництво. – Авт.). Серед переконаних віруючих найчастіше зустрічаються фанатики, екзальтовані особи (непримиренність саддукейства. – Авт.). Релігійна свідомість у таких віруючих має визначальний вплив на мотивацію їхньої соціальної діяльності. Багато віруючих цієї групи намагаються поширювати релігійні погляди та ідеї. Особливо це характерно для прихильників сект (так звані протестантські конфесії. – Авт. )...

Другий тип ­– віруючі за традицією (перехідний тип від духовних “юдеїв” до “самарян”, з домінуючою характеристикою саме “самарійського” типу. – Авт. ). Це люди, в яких релігійні і нерелігійні ідеї в світогляді посідають приблизно однакове місце. Релігійна орієнтація є важливою, але не визначальною. В практичній діяльності вони більше керуються вимогами життя, ніж приписами релігії. Серед православних таких віруючих понад 50%, серед членів сект – близько третини. У тонкощах релігійного віровчення віруючі за традицією розбираються погано, вони обізнані тільки з основними положеннями Біблії. Окремі з них навіть і Біблії ніколи не читали. До релігійних обрядів у них немає сумління. Вони дотримуються найбільш значних релігійних свят... Богослужіння віруючі за традицією сприймають більше з емоційного боку, а тому шанують їх урочистість, красномовство проповідників. У житті релігійних громад віруючі цього типу малоактивні, і їх більше цікавлять світські справи (політика, – згадаймо іродіан за часів Христа. – Авт. ). Ні в поширенні релігійних поглядів, ні в місіонерстві вони активної участі не беруть. Релігійна свідомість віруючих за традицією лише почасти може впливати на мотивацію їхньої соціальної діяльності.

До третього типу належать віруючі, які вагаються (за нашою термінологією – класичні “духовні самаряни”, інакше – “блудні сини”. – Авт. ). У їхньому світогляді панують головним чином ідеї стихійно-матеріалістичні. Релігія в житті таких віруючих відіграє другорядну роль, вона ніби перебуває на периферії їхньої свідомості. Проте вони визнають ряд релігійних положень, хоча й із значними застереженнями (пам’ятаєте: “В Христа не вірю, але вважаю себе православним...”? – О.В. ). Іноді такі віруючі самі не можуть відповісти – вірять вони в Бога чи ні. Серед православних ця категорія становить близько 40% складу релігійних громад, серед членів сект – десь близько 10%. З деякими положеннями релігії віруючі, які вагаються, знайомі переважно із проповідей та розповідей інших віруючих. Культові дії вони виконують рідко і нерегулярно. Церкву чи молитовний будинок відвідують дуже рідко – в дні великих релігійних свят, з метою виконання яких-небудь треб, наприклад хрещення дітей тощо. Свята релігійні приваблюють їх радше своєю побутовістю: є можливість погостювати чи самим прийняти гостей. У багатьох представників даної групи релігійність зводиться переважно до віри в різні прикмети, забобони... Мотивація їхньої соціальної діяльності фактично звільняється від релігійних стимулів...”

5). Надходить година...

“Каже жінка (самарянка, життя, церква занечищена двовірством. – Авт. ) до Нього [Ісуса]: «Бачу, Пане, що Пророк Ти. Отці наші вклонялись Богу на цій ось горі (на цих духовних висотах самарійських, на горі Гарізім = широкі місця. – Авт. ), а ви твердите, що в Єрусалимі те місце, де потрібно вклонятись (тут Єрусалим = основа або житло миру; духовне місто, місто Правди Божої. Але Єрусалим занечищений книжництвом та фарисейством, задогматизований та забуквалізований. – Авт.)». Ісус промовляє до неї: «Повір, жінко, Мені, що надходить година, коли ні на горі цій, ані в Єрусалимі вклонятись не будете ви. Ви вклоняєтесь тому, чого ви не знаєте, ми (тут ми – це Сини Божі по благодаті Христовій, овечки Господні, віруючі і вірні, кісточки Тіла Христового, Церква Остатку. – Авт.) вклоняємось тому, що знаємо, бо спасіння від юдеїв (“юдеї” – ті віруючі, які не поміняли столицю серця свого, Єрусалим духовний, на язичеську Самарію. І саме серед “юдейського” загалу перебувають віруючі і вірні діти Божі, що поклоняються Господу в Дусі та істині. І від них спасіння. – Авт.) Але наступає година, і тепер вона є, коли богомольці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомольців. Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в правді вклонятись» (Ів. 4.19 – 24).