Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
*
Тоді вступив Ігор-князь в золоте стремено — і поїхав по чистому полю... *
Сонце йому тьмою путь заступило. Ніч, стогнучи йому грозою, птиць розбудила. Свист пронизливий пролунав поблизу: то див озвався наверху дерева, — велить прислухатись землі незнаній — Волзі, і Помор’ю, і Посуллю, і Сурожу, і Корсуню, і тобі, тмутороканський
*
Тоді поглянув Ігор на світле сонце і побачив: від нього тьмою всі вої прикриті! І мовив Ігор до дружини своєї: «Браття і дружино! Краще посіченому бути, ніж полоненому бути! А всядьмо, браття, на своїх борзих коней та позримо на синій Дон!» Охопило князя таке сильне бажання звідати Дону великого, що й знамення йому заступило. «Хочу-бо, — рече, — списа приломити в кінці поля Половецького! З вами, русичі, хочу голову свою зложити або напитись шоломом з Дону!» *
А половці по бездоріжжю побігли до Дону великого, — кричать вози опівночі, мов лебеді сполохані. *
Ігор до Дону воїв веде! *
А вже ж біди його ждуть птиці по дуб’ю, вовки жах наводять по яругах, орли клекотом на кості звірів зовуть, лисиці брешуть на черлені щити... *
О Руська земле, уже за горою єси! *
Довго ніч меркне. Зоря-світ запалала — імла поля покрила. Щебіт солов’їний завмер — говір галичі пробудився. Русичі великі поля черленими щитами перегородили, шукаючи собі честі, а князю — слави... *
Спозарання у п’ятницю потоптали вони поганські полки половецькі і, розсипавшись стрілами по полю, помчали красних дівчат половецьких, а з ними — золото, і паволоки, і дорогі оксамити. Покривалами ж, опанчами та кожухами почали мости мостити по болотах та грузьких місцях, і всяким узороччям половецьким. Черлен стяг, біла хоругва, черлен бунчук, срібрене стружіє — хороброму Святославичу! *
Дрімає в полі Олегове хоробре гніздо. Далеко залетіло! Не було воно на кривду породжене ні соколу, ні кречету, ні тобі, чорний вороне, поганине-половчине! *
Гзак біжить сірим вовком. Кончак
йому услід править до Дону великого! *
Другого дня вельми рано криваві зорі світ провіщають. Чорні тучі з моря ідуть — хочуть прикрити чотири сонця. А в них мигочуть сині блискавиці! Бути грому великому! Іти дощу стрілами з Дону великого! Отут списам надломитись, отут шаблям пощербитись об шоломи половецькі на ріці на Каялі, близ Дону великого! *
О Руська земле, уже за горою єси! *
Се вітри, Стрибожі внуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві. Земля гуде, ріки каламутно течуть, пил поля покриває... Стяги глаголять — половці йдуть! Від Дону, і від моря, і з усіх сторін руські полки обступили. Діти бісові галасом поля перегородили, а хоробрі русичі перегородили черленими щитами! *
Яр-туре Всеволоде! Стоїш ти в обороні, прискаєш на ворогів стрілами, гримиш об шоломи мечами харалужними! Куди тур поскаче, своїм золотим шоломом поблискуючи, там лежать поганські голови половецькі! Порубані шаблями гартованими шоломи оварські тобою, яр-туре Всеволоде! Що йому рани, дорогі братове, коли забув він і почесті, і пожитки, і города Чернігова отчий золотий стіл, і своєї милої жони, красної Глібівни, звичаї та обичаї! *
Були віки Троянові, минули літа Ярославові, були походи Олегові, Олега Святославича. Той-бо Олег мечем крамолу кував і стріли по землі розсівав. Лиш вступає він у золоте стремено в городі Тмуторокані, а вже той дзвін чув давній великий Всеволод, син Ярославів, а Володимир (Мономах) щоранку вуха (воріт) закладав у Чернігові. Бориса ж В’ячеславича погроза на суд привела і на Канині зелену паполому постелила за образу Олегову, хороброго і молодого князя. Із тієї ж Канини повіз Ярополк вітця свойого між угорськими інохідцями до Святої Софії, до Києва. *
Тоді, за Олега Гориславича, сіялися і росли усобиці, гинуло добро Дажбожого внука, в княжих крамолах вік людський скорочувався. Тоді по Руській землі рідко ратаї погукували, зате часто ворони граяли, трупи собі ділячи, а галки і свою мову заводили, поспішаючи на покорм... *
Поделиться с друзьями: