Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

*

То не сороки заскрекотали — по сліду Ігоревім їдуть Гзак з Кончаком. Тоді ворони не граяли, галки позмовкали, сороки не скрекотали,— полози повзали тільки. Дятли стукотом Ігореві шлях до ріки вказують, солов’ї веселими піснями світанок провіщають...

*

Мовить Гзак Кончакові: «Якщо сокіл до гнізда летить, соколича розстріляємо своїми золоченими стрілами». Рече Кончак до Гзи: «Якщо сокіл до гнізда летить, то ми сокільця опутаємо красною дівицею». І рече Гзак Кончакові: «Якщо його опутаємо красною дівицею, то не буде у нас ні сокільця, н і красної дівиці. І почнуть нас птиці бити в полі Половецькому!»

*

Казав-бо Ян, піснетворець часу давнього, — Святославів, Ярославів, Олега-когана: «Хоч і тяжко тобі, голово, без плеча, та ще гірше тілу без голови», — Руській землі без Ігоря!

*

«Сонце світиться на небесах — Ігор-князь в Руській землі», — дівчата піють на Дунаї, в’ються голоси через море до Києва. Ігор іде по Боричевім до Святої Богородиці Пирогощої. Землі раді, городи веселі.

*

Відспівавши пісню старим князям, тепер молодим співати: «Слава Ігорю Святославичу, буй-туру Всеволоду, Володимиру Ігоревичу!» Здоров’я князям і дружині, що встають за християн на поганські полки! Амінь.

«СЛОВО» ТА ЙОГО АВТОР

«Слово о полку Ігоревім» — найвидатніша пам’ятка стародавньої української літератури. По значенню вона стоїть поряд з «Літописом руським» та іншими літописами.

«Слово» чудом збереглося від загибелі в безконечних міжкнязівських війнах та сварах, пожежах та чужинецьких навалах, в яких безслідно зникали не тільки пергаментні манускрипти, а й кам’яні хороми, церкви та монастирі.

На початку 90-х років ХVIII століття його цілком випадково відкрив президент Російської Академії мистецтв, історик та археолог Олексій Іванович Мусін-Пушкін (1744—1817). Придбавши у Спасо-Ярославському монастирі старовинний рукопис ймовірно ХVІ століття, він cеред відомих науці світських повістей наприкінці книги наштовхнувся на невідомий твір «Слово о полку Ігоревім» і був глибоко вражений його високою художністю та поетичністю. Пізніше він зняв з нього дві копії (одна з них, що призначалася для імператриці Катерини II, збереглася до нашого часу), а 1800 року при допомозі вчених А.Ф. Малиновського, М.М. Бантиш-Каменського та М.М. Карамзіна видав його окремою книжкою. На жаль, більшість її накладу та чудом врятований старовинний манускрипт згоріли в будинку О.І. Мусіна-Пушкіна під час московської пожежі 1812 року.

Дуже скоро «Слово» стало відоме в Європі та цілому світі. З’явилися переклади його на різні мови. Досліджували цей невеликий за обсягом твір найвідоміші мовознавці та літературознавці, присвятивши йому сотні монографій та тисячі статей.

«Слово» відразу поставило перед ученими багато загадок. Хто й коли написав його? Де відбулася нещаслива для князя Ігоря битва з половцями? Як розшифрувати «темні» місця, що заганяли дослідників у глухий кут? Чому й коли переплуталися сторінки старовинного манускрипта, так що порушилася логічність

викладу, стала помітною структурна деформація твору? Звідки взялися в ньому галицизми? Невже автором був галичанин? А тюркізми? Звідки вони? Питання, питання, питання... Та найголовніше серед них — чи це не підробка Мусіна-Пушкіна або когось іншого?

Ці та інші загадки, а особливо вражаюча поетичність, високий патріотизм та несподіваний для середньовіччя гуманізм приваблювали до «Слова» все нові й нові покоління дослідників — і фахівців, і любителів.

Спочатку дуже гостро постало питання про автентичність цього твору. Висловлювалися міркування, що «Слово» — це підробка самого Мусіна-Пушкіна або архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Іоіля Биковського, котрий мав усі дані для такої підробки, бо закінчив Києво-Могилянську академію, або когось іншого. Однак ці гіпотези скоро були відкинуті як бездоказові. Виявилося, що на ряді творів пізнішого часу, зокрема найяскравіше на «Задонщині», позначився вплив «Слова». І питання було зняте.

Протягом майже двохсот років зусиллями багатьох учених були розкриті й інші загадки, але не всі. Серед нерозкритих найголовнішою до останнього часу залишалася одна — хто був автором «Слова»?

Називалося багато імен — і самого князя Ігоря, і «премудрого книжника» Тимофія, і тисяцького Рагуїла, і ковуя Біловолода Просовича, і великого князя київського Святослава Всеволодовича, і чернігівського воєводу Ольстина Олексича, і київського боярина Петра Бориславича, і Ярославни, і дев’ятнадцятирічного Ігоревого племінника Святослава Олеговича, і навіть міфічного Ходини.

Та всі ці гіпотези розсипалися при першій серйозній критиці. Деякі вчені взагалі відмовлялися вірити у можливість знайти автора (наприклад, М.К. Гудзій).

Тоді почали визначати гіпотетичного, уявного, гаданого автора — з якої місцевості він родом, яке його суспільне становище, в яких стосунках був він з Ігорем, зі Святославом київським, з іншими князями, скільки йому було років у час написання

«Слова» тощо. Всі дані для такої характеристики вчені черпали з самої поеми, — інших джерел просто не було. Найвідомішою гіпотезою цього типу була гіпотеза професора Сумського педінституту П.П. Охріменка, який вважав, що автором міг бути освічений і талановитий сіверянин, учитель-наставник Ігоря, людина в літах, але не стара. Він добре знав історію, географію, рідну природу, був у дружніх стосунках зі Святославом київським та багатьма іншими князями.