Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

То було в ті раті і в ті походи, а такої раті — і не чувано!

*

Від досвіту до вечора, від вечора до розсвіту летять стріли гартовані, гримлять шаблі об шоломи, тріщать списи харалужні у тім полі незнаному, серед землі Половецької... Чорна земля під копитьми кістьми була засіяна, а кровію сполощена... Тугою зійшли вони по Руській землі!

*

Що мі шумить, що мі дзвенить вдалині — рано перед зорями? Ігор полки завертає: жаль-бо йому милого брата Всеволода! Билися день, билися другий, а на третій, під полудень, упали стяги Ігореві. Тут брати розлучилися на березі бистрої Каяли, тут кривавого вина не стачило, тут пир докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руську... Никне трава від жалоби, а дерево з тугою до землі нахилилося.

*

Уже-бо, братіє, невесела година настала: уже ковила-трава загиблих прикрила. Постала обида у війську Дажбожого внука, ступила Дівою на землю Троянову, сплеснула крильми лебединими на синьому морі, близ Дону, тим плескотом прогнавши щасливі часи...

*

Князівські усобиці припинили походи на поганих. Сказав-бо брат брату: «Се моє, а те — моє теж!» І почали князі про мале «се велике» мовити і самі на себе крамолу кувати. А погани з усіх сторін приходять з перемогами на землю Руську.

*

О, далеко залетів сокіл, птиць б’ючи, — до моря! А Ігоревого хороброго полку не воскресити!

*

І гукнули по нім Карна і Жля, поскакали по Руській землі, смерть людям несучи в полум’янім розі. І заплакали жони руські, примовляючи: «Та вже ж нам своїх милих лад ні мислю змислити, ні думою здумати, ні очима зглянути, а золота і срібла того не мало потратити!»

*

І застогнав-бо, братіє, Київ тугою, а Чернігів — напастьми. Тоска розлилася по Руській землі, печаль велика тече серед землі Руської. А князі самі на себе крамолу кували, а поганії самі, переможно набігаючи на Руську землю, брали данину — по білці з двору.

*

Тії-бо два хоробрі Святославичі — Ігор та Всеволод — уже чвари розбудили, які приспав був Святослав грізний великий київський силою: придушив своїми могутніми полками і харалужними мечами, наступив на землю Половецьку, притоптав горби та яруги, скаламутив ріки й озера, висушив потоки й болота, А поганина Коб’яка із Лукомор’я, від залізних великих полків половецьких, ніби вихор, вирвав! І впав Коб’як в городі Києві, у гридниці Святославовій. Тут німці і венеційці, тут греки і морава прославляють Святослава, жаліють князя Ігоря, що потопив добро-багатство на дні Каяли, ріки половецької, руського золота насипавши. Тут Ігор-князь пересів із сідла золотого в сідло невольницьке. Посмутніли-бо городські заборола і веселощі зникли...

*

А Святослав мутен сон бачив У Києві на горах... «Сю ніч з вечора одягали мене, — рече, — чорною паполомою на ліжку тисовім, черпали мені синє вино, з трутом змішане, сипали мені з порожніх тулів язичників-толковинів крупний жемчуг на лоно і ніжили мене... Уже дошки без кніса в моїм теремі золотоверхім... Всю ніч з вечора сіре вороння граяло біля Плісенська, на оболоні, де дебрі Кисані, і неслося до синього моря...»

*

І сказали бояри князю: «Уже, княже, туга ум полонила. Се-бо два соколи злетіли з отчого стола золотого пошукати города Тмутороканя або напитися шоломом з Дону. Уже соколам крильця підрізано шаблями поганськими, а самих заковано в пута залізні!»

*

Темно-бо було на третій день: два сонця померкли, оба багряні стовпи погасли і з ними молоді місяці — Володимир та Святослав — тьмою заволоклися і в морі погрузли на буйну радість хиновцям. На ріці на Каялі тьма світ покрила: по Руській землі розпростерлися половці, як виводок барсів. Уже піднялася ганьба над славою, уже вдарило насилля на волю, вже кинувся див на землю... Се-бо готськії красні діви заспівали на березі синього моря: подзвонюючи руським золотом, прославляють часи Бусові, радіють з помсти за Шарукана...

*

А нам, дружино, не до веселощів!

*

Тоді великий Святослав ізронив золоте слово, зі слізьми змішане, і сказав: «О мої синовці, Ігорю та Всеволоде! Рано почали ви Половецьку землю мечами вражати, а собі слави шукати! Та безславно ви перемогли, безславно-бо кров поганську пролили. Ваші хоробрі серця з твердого харалугу сковані, а в одвазі загартовані! Що ж ви заподіяли моїй срібреній сивині? А вже ж не бачу я влади сильного і багатого, і многовойого брата мого Ярослава з чернігівськими боярами та богатирями, і з татранами, і з шельбірами, і з топчаками, і з ревугами, і з ольберами... Вони ж бо без щитів, з ножами захалявними, криком ворогів перемагають, дзвонячи в прадідівську славу! Та сказали ви: «Мужаймося самі! Колишню славу собі присвоїмо і майбутньою самі поділимося!» Та чи диво се, братіє, старому помолодіти? Коли сокіл у линьці буває, то високо птиць побиває: не дасть гнізда свого в обиду! Та ось де зло — княже мені непособництво! Нінащо ся година обернулася! Се ж у Римові кричить люд під шаблями половецькими, а Володимир — під ранами. Туга і тоска сину Глібовому!»

*

Великий княже Всеволоде! Не думкою б тобі перелетіти здалеку отчий золотий стіл постерегти! Ти-бо можеш Волгу веслами розкропити а Дон шоломами вилляти! Коли б ти був тут, то була б рабиня по ногаті, а невільник — по різані. Ти-бо можеш посуху живими шереширами стріляти — відважними синами Глібовими!

*

Ти, буй Рюрику, і Давиде! Чи не ваші то золочені шоломи по крові плавали? Чи не ваші то хоробрі дружини рикають, яко тури, ранені шаблями гартованими у полі незнаному? Вступіть же, господини, в золоті стремена — за обиду нашого часу, за землю Руську, за рани Ігореві, буйного Святославича!