Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Кобзар 2000. Hard

Капранови Брати

Шрифт:

–  Слухай, Падло, - гукнув я до кухні.
– А може, поди-вимось, що у нього там?

–  Де?
– озвався Павло.

–  Ну в колодязі.

На хвилину запала тиша, а тоді в кімнаті з’явився Павло з двома чашками у руках.

–  На, - тицьнув він мені одну, потім сьорбнув зі своєї, подув на брунатну рідину, ще раз сьорбнув і сказав.
– Давай подивимось.

Какао було дуже гарячим, але навряд чи могло допомогти від похмілля. Я теж подув, сьорбнув, та все одно попік язика.

–  Ні, справді, - я поставив чашку на стіл. У роті свербіло, то-му слова виходили якісь квадратні.

Справді, щось там у діда є. Він же не дарма в кухні копав, а не надворі - значить знав.

Павло заплющив очі, відкинув голову назад.

–  Ти знаєш, помагає. Я тепер завжди буду какаву варити. Хочеш булку з маслом? У мене є.

Поки їли булку з маслом, Павло сказав:

–  А я вже лазив раз у катакомбу.

–  Тю, - здивувався я.
– А чого не хвалився?

–  А я малий ще був. Ще у третім класі. Ми з Вовкою лазили. Заблукали. Перелякались, як собаки. А вилізли на складах. Нас ще охорона впіймала та вуха надрала. У мене потім знаєш як вуха боліли.

–  Так треба було мотузкою обв’язатись.

–  Еге ж, - погодився Павло.
– Ми тоді нічого не сображали.

Чесно сказати, я був вражений. Виходило, що Павло, якого всі вважали трохи гальманутим, так він, виходило, у катакомбу лазив, не боявся, а я, виходило, боявся. А таки боявся - я взагалі не люблю, коли нема неба, коли обмежений простір, у мене аж печінки трусяться. Оце Павло! Я навіть булку не доїв від подиву.

А він її доїв, і какао моє допив, проглот.

–  Слухай, - спитав я.
– А в тебе мотузка є?
– Є, - сказав Павло.

–  А в мене ліхтарик є. Тільки треба якось вночі, щоб дід не бачив.

От до чого може довести людину погана погода. Якби не вона, сиділи б ми на пляжі, купалися та грали у волейбол.

Павло довго нишпорив по коморі, доки видобув величенький клубок тонкої мотузки.

–  До Турції все одно не вистачить, - зауважив я.

Але Павлові то було байдуже. Він, певно, остаточно оклигав після какао, і тепер жадав бурхливої діяльності.

–  Слухай, - по-діловому мовив він.
– Треба чо-боти такі, грубі, куфайки і щось на голову. Бо там, по-перше, холодно, по-друге, весь час сиплеться зверху.

Звідки такий розумний?

Ми ще довгенько порпалися у Павла, поки знайшли все що треба - куфайку, капелюха, ножа такого собі босяцького. А по решту пішли вже до мене.

Дорогою Павла знову поперло на прожекти.

–  А чотко було б там щось знайти, га? От уявляєш, виходимо ми з тобою в Турції, та не просто так, а з якимось їхнім скарбом. Вони нам зразу магнітофони там, відики, таке-сяке…

–  Слухай, Падло, а ти по-турецькому вмієш?

–  А навіщо?
– його важко було збити з думки.
– Ми по-англійськи.

–  Ти по-англійськи?
– скривився я.

–  Чому я? Ти. Ти ж англійську знаєш.

Хіба що. Під кінець він мене так роздратував, що я сказав:

–  Дурний думкою багатіє.

А Павло тільки розсміявся.

–  Здоровенькі були!
– крикнув він старому Москалеві, що курив у себе на ганку.

–  Ти що, здурів?
– гаркнув я.

–  А що таке?

Я вже пожалкував, що потягнув із собою Павла. Але самому було якось лячно, тому доводилось терпіти.

Йдучи вздовж паркану, наче

несамохіть, я кинув оком на дідову літню кухоньку і смикнув Павла за руку:

–  Диви.

На обшарпаних, але міцних дверях висів здоровезний, з півкаструлі замок. Павло присвиснув.

Дід охороняв свою криницю, немов скарб.

Значить, було що охороняти.

Сіли ми з Павлом на ганку і стали думу думати.

–  Слухай, - сказав Павло.
– У нього там щось сховане.

Звичайно, я теж так думав, але вголос заперечив:

–  Сховане. Цукор. І огірки в банках. У нас же ж знаєш, як кухні бомблять, от він і закривається.

Я заперечував, аби себе переконати. Бо дід сам живе - хіба багато має запасу? А якщо вже й закриватись, то не таким же замком.

Павло почухав потилицю і сказав:

–  Треба пилку взяти. У тебе є? І ми заходились шукати. Спочатку поцупили в батька ліхтарика, що він на рибу ходить, а потім у нього-таки чоботи та куфайку. Потім знайшли в сараї пилку.

–  А тачка є?
– спитав Павло, коли ми розклали всю амуніцію на столі.

–  Тачка?

–  Ага. Ну щоб везти з Турції все.

–  Що-о?

Павло подивився на мене абсолютно прозорими очима:

–  Ну хоч сумка якась. Не на руках же тягнути.

–  Що тягнути?

–  Ну, з Турції. Магнітофони.

Я мало не впав. Магнітофонів йому захотілося.

–  Ти дурний, правда? Яка, в біса, Турція? Ми в розвідку ідемо. Подивитися. Пойняв, бовдур африканський?

–  Сам ти.

Отак-от ми збиралися півдня. Зрештою склали все гарненько в сарай, щоби легко було взяти. А тоді сіли чекати вечора. Чекали надворі, під вишнею, і поки чекали, крізь хмари на небі почало проглядати сонечко. Потрошку розвиднювалось. Дід Москаль знову виліз погрітися, але ми його навмисне не помічали, бо ще причепиться з розмовами, а Павло - людина не стійка, може щось бовкнути. Тому я контролював ситуацію і весь час стусав Павла у бік, бо він, зараза, наче прип’ятий, не зводив очей з дідової кухні, хіба не облизувався.

Потім прийшли з роботи мої старі. Дали мені прочуханки за те, що цілий день вдома ледарюю, замість щось зробити, зате потім нагодували вечерею. Після вечері ми з Павлом знову всілися під вишнею, але, врахувавши помилки, цього разу я взяв з собою карти і заходився вчити Павла преферансу, щоб він очима не проїв дідові двері. Ви, мабуть, знаєте, як важко грати у преферанс вдвох, особливо коли один фактично в карти не дивиться. Тому можете поспівчувати. Я хвицався, немов кінь, примушуючи Павла обернутися до столу, і зрештою все-таки переміг, бо в нього заболіли від моїх стусанів литки, і він сів упівоберта.

Пуля лишилася нескінченою, бо сіло сонце, і Павло, аби не викликати підозри, поплентався додому. Йдучи провулком, він весь час оглядавсь на дідове подвір’я, тому запинався й хитавсь, наче п’яний.

Я зайшов до кімнати та всівся біля телевізора. В голові блукали думки одна дурніша за іншу. Було трошки лячно, і не тільки катакомби, бо ж я насправді ріс слухняним хлопчиком і по чужих господах не лазив. Звичайно, було цікаво, але що далі, то менше, і якби не Павло, я б, певно, відмовився від цієї ідеї. У катакомбах низькі стелі та паскудна, непевна порода.

Поделиться с друзьями: