Кобзар 2000. Hard

Він взяв з собою тачечку, щоби було чим везти з Туреччини магнітофони.

Що було далі, ви легко можете уявити. Щоправда міліція довго не погоджувалась приїхати, посилаючись на відсутність пального, але зрештою таки прибула і потрапила до кухні.

З матінкою сталася істерика.

Якби ми тієї ночі заснули бодай на хвилину, то можна було б сказати, що прокинулися знаменитими.

Старий Москаль, пірнувши до криниці, більше не з’явився.

Мерців у кухні виявилось двоє. Молоді хлопці. Порубані сокирою. Голови відрубані і покладені там-таки в мішках. А ще в обох відрубані праві руки, але в мішках їх не знайшли, та й взагалі ніде не знайшли. Хлопців упізнали. Обидва з села. Поїхали до Туреччини по крам і зникли безслідно.

В криницю зазирали, нічого там не побачили, а глибоко лізти ніхто не наважився.

Ну і звичайно, що наші люди все згадали.

Вони завжди все згадують. Опісля. Один згадав, що бачив, як двоє з величезними клумаками вночі просилися до діда переночувати. Другі - що зразу почали щось підозрювать, коли дід вийшов на базар, і що очі в нього були не такі, і голос, і… Треті сказали, що це дід заманив хлопців, аби вирізати серця і печінки на донорські та продати в Туреччину. Але все, крім рук, у вбитих було на місці, а руки, як відомо, донорськими не бувають. Четверті сказали, що дід продався Сатані, а п’яті - що просто збожеволів. Ми з Павлом спочатку охоче розповідали про свої пригоди, але зрештою так замаялись, що почали ховатися від людей. Звичайно, нам перепало і вдома, і в школі, але ореол героїзму до кінця року тримався навколо наших голів, особливо у Павла, бо він же ж у нас каратист, діда з сокирою завалив. До речі, Павло несподівано взявся за навчання, досить пристойно закінчив школу та вступив до університету на історичний.

Оскільки діда Москаля так і не знайшли, якісь бабині родичі оселилися в хаті. У першу чергу, звичайно, закопали криницю, а потім просто зламали кухню - все одно стара. Тепер живуть, чекають, поки мине час, щоби діда оголосити померлим, а тоді офіційно успадкувати майно. Так що в нас нові сусіди.

Я теж вступив до інституту, приїздив на канікули і впіймав себе на тому, що не можу дивитися на дідове подвір’я, особливо туди, де стояла раніше кухня. Батьки кажуть, що це мине. Я теж так гадаю.

А Павло нещодавно прислав мені листа - пише, що прочитав у книжці про скитів, які жили колись у наших краях, ще до турків. Так-от, пише, скити, коли приносили своїм богам людські жертви, одрубали їм голови та праві руки. Точно так, як старий Москаль. А я йому написав, що, певно, дід, перед тим як збожеволіти, теж цю книжку читав - я люблю з Павла приколюваться, а він не ображається.

Ну от, начебто, і все. Так?

Розділ 8 ПРИЧИНА

Я розсідлав свою “Вольву” біля метро у парку. Магнітофон співав голосом “Депеш Мод”: “Іцелоп, у-у-а-а-а, іцелоп…” Може, колись вивчу англійську, то обов’язково спитаю, що воно за іцелоп - здається, щось знайоме. Згори світило сонечко, трохи нижче співали птахи, а ще нижче стояв я - молодий, гарний і дужий. А що, я себе й справді люблю, це ж хіба гріх?

Дверцята м’яко клацнули, я заховав ключі до кишені. Машина стояла переді мною слухняно й тихо, просто, як корова у стійлі, хіба що не ремигала. “Нічого, красунечко, - поплескав я її по сталевому капоту.
– Нам ще з тобою доведеться похизуватись. Треба справити враження”. Я навмисне не пояснив більш нічого, бо не був певен, чи стане вона старатися задля якоїсь провінціялки. І почвалав, а точніше, полетів. Легкою ходою, стрімко, але граційно - викапаний тобі Ален Делон.

Власне кажучи, я йшов на побачення - так-так, до метро на побачення, соромно зізнатися. Як каже шеф, у моєму віці і при моєму суспільному становищі, чи то пак, у моєму становищі… Але що було то було, я йшов до метро на побачення. Станція “Центральна Площа”. Вона, тобто та, на побачення до якої я йшов, іншої станції в нашому місті не знає.

Важкі скляні двері хитнулися сюди-туди, пропускаючи стрункого, добре вдягнутого парубка двадцяти восьми років. Тобто мене. Повітря всередині було не з найкращих. Чом би не зустрі-тися надворі? Тим більше що зараз у метро досить людно. У кутку хлопець продавав вічночервоні гвоздики. Хай йому біс! На побачення ж годиться іти з квітами, тим більше до метро і тим більше до провінціялок… Хлопець, звичайно, винен не був, але я висмикнув у нього з відра найбільшу квітку.

–  Не плач, - сказав я.

– В тебе ще он скільки!

Очі у хлопця збільшились, а рот повільно відкрився, очевидь, щоб зарепетувати, та я вмить зробив страшне обличчя і загрозливо поліз до кишені. Хлопців рот так само повільно закрився. “Ну і дурень, - подумав я.
– А так би отримав троячку”.

Дрібних у кишенях, звичайно, не було. Розміняти я не здогадався, та й що потім робити - я вже сто років не був у метро і геть забувся, що куди кидати. А тому дочекавсь, поки відвернеться найближчий мент, і просто перестрибнув хитрий прилад, що їсть гроші. Перестрибнув і скривився. Ні, треба щось з собою робити - стрибучість стала не та. Якихось два роки тому я б навіть не помітив такої перешкоди. От що діє з людьми сите життя, зайва вага, регулярні статеві стосунки. Треба буде у шефа попроситися до басейну, чи, скажімо до тенісу - от де настрибаєшся. А що, буду, як великі дядьки.

Деякий час я стояв, отак міркуючи, а потім спустився довгим ескалатором донизу. Зліва обганяли поспішаючі пасажири - дивні ж ці люди, їх везуть, а вони ще й самі йдуть - невже не ліньки? “Ну що, пане кавалере, - сказав я собі, стаючи з квіткою під бронзовим бюстом якогось бороданя.
– Ви готові?” І сам собі відповів: “Так”. “А пізнаєте її?” - “Пізнаю, обличчя як зараз переді мною”.
– Певні?” - “Авжеж”.

Найцікавіше, що я її таки не впізнав. Але про це потім. Поки ж я стояв і міркував, якого дідька мене сюди занесло. Тобто ні, я, звичайно, повинен був приймати її умови, коли вже погодилася з першого разу призначити побачення, хоч і з гарним чоловіком, але все-таки. Це рідко буває з порядними. Але що мене зупинило біля неї, чом я відкрив рота, пропонуючи познайомитись, як останній вуличний залицяльник?

Перед моїми очима юрмився барвистий літній натовп. Мабуть, усі поспішали з роботи додому. На тому кінці станції невтомні ескалатори з гуркотом робили свою справу, а тут блакитні поїзди ганяли поперед себе вітер.

–  Андрію!
– пролунав, та яке там - продзеленчав, продзвенів, про… не знаю, як сказати. Коротше, я почув біля самого вуха ніжний янгольський голос. І миттєво обернувся.

Дівчина, мабуть, одягла свою найкращу сукню - білу з кольоровим паском, з ледь прозорої тканини, що за нею вгадувалися обриси тіла та білизни. Туфлі на високому підборі, волосся розпустила по плечах - а тоді, здається, воно було заплетене в коси. Тобто я вже сказав, що у першу мить не впізнав її, але коли побачив очі… Як би це вам пояснити. Такі очі, що, знаєте, не можуть з’явитися на міській вулиці, а тільки в лісі, на галявині, під сонечком біля верби. Незаймана квітка Волині. Чи Полтавщини. До речі, звідки вона, ця квітка? Я при першому знайомстві встиг тільки з’ясувати, що кличуть її Оксаною і що приїхала вступати до якогось інституту, навіть не спитав до якого.

–  Оксаночко!
– радо вигукнув я і, зрозуміло, зараз же простягнув свою гвоздику.

Дівчина взяла, трохи зашарівшись. Я посміхнувся. Лелечко! Що то за сільська душа! А ви кажете - навіщо.

–  Я за вами скучив, - щиро зізнався, посміхнувшись ще щиріше, і з задоволенням побачив, що дівчина зовсім опустила очі долу.
– Ну як там ваші п’ятірки?

Боже, та вона від кожного слова збирається червоніти? Доведеться всю розмову брати на себе. Це ще диво дивне, що така взагалі погодилась на побачення - сільські дівчата, вони знаєте, як тримаються.

Але мені не відмовляють. Тобто взагалі. Це я не вихваляюсь. Це закон життя.

–  Оксаночко, рибонько. На вулиці чудова погода, ви, мабуть, і самі знаєте. Посидьмо десь, погуляймо, я вам місто покажу.

Дівчина слухала мене, опустивши очі, і погойдувала квіткою в руках. От-от, саме так і треба, щоби не букет, а одна гарна квітка. З букетами хай студенти ходять. А тут, з одного боку, увага, ця квітка так пасує до вашого обличчя, а з іншого - недбало, без наголосу і (начебто!) ні до чого не зобов’язує. І на “ви”, обов’язково на “ви”, бо, по-перше, вона з провінції, хай вважає, що в місті всі на “ви” - ах ви, пані!
– а по-друге, мені подобається сам процес переходу: темне вино, кришталь - давайте вип’ємо “на ти” - і цілунок м’якими губами, п’янкими і п’яними. Шеф каже, що я гурман - може, й справді.