Кобзар 2000. Hard

–  Оксаночко, - сказав я.
– А давайте знайо-митись. Бо скільки вже пробігли разом, а я ще про вас нічого не знаю.

Дівчина стенула плечима, наче з ніяковості, а з очей так і пирснули бісики:

–  Та чого там.

–  Ні, ну от наприклад, де ви будете вчитись, я ж не знаю?

–  У педінституті, - вона ніжно поворушила пальцями на моєму лікті, - якщо вступлю, звичайно.

–  Вступите, - запевнив я, - а звідки приїхали?

–  З села, - вона й справді зніяковіла.

–  Та я теж не з Нью-Йорка. А з якого села?

–  З Куцуруба.

–  Що то воно?

– я здивувався.
– Ніколи не чув.

–  А це біля Очакова, знаєте, “Врємьон Очаковських і покорення Крима”. Знаєте?

–  А-а!
– я і справді щось таке чув.

–  Ну, це на морі.

–  Ага!
– ну і занесло ж її!
– А чого сюди, до нас?

–  Та бабуся тут живе. В мене батько тутешній.

–  А мати?
– дівчатам завжди приємно розповідати про батька-матір, вони так влаштовані.

–  Куцурубська.

–  Куцю що?
– засміявся я.

–  Куцурубська, - посміхнулася у відповідь дівчина.
– У нас колись Катерина Друга дала Куцю рубль, от звідти й пішло - Куцу-руб.

–  Цікаво.

Я тримав напрямок так, щоби наближатись до Цетральної площі. Там уже я сам собі голова. Дуже неприємно почуваєшся без машини, тим більше з дівчиною. Але звідси йти ще було довгенько.

–  Може, морозива?

–  Можна, - погодилась Оксана, і ми завернули до кафе.

Я не люблю кафе, але що поробиш, коли доводиться вдавати з себе студента - побачення в метро, тепер от морозиво.

У залі було незатишно і людно, але я швиденько впіймав за фартух офіціантку, чи що воно тут таке, і нам знайшли місце в кутку, знайшли морозиво з лікером і шампанське у склянках, загримоване під коктейль.

–  За знайомство!
– виголосив я.

Оксана простягнула мені назустріч свою склянку і тихенько мовила:

–  Спасибі вам.

–  За що?

–  Що ви мене врятували, я б без вас…

–  Ви б без мене туди не поїхали, - зауважив я, усміхаючись. Мені було збіса приємно.

Шампанське нам дали сухе. Сеча хворого зайця, як називав його один мій знайомий. “Нічого, - подумав я, - хай тільки дійдемо до машини, то я вже тебе напою, я тебе повезу туди, де подають не склянками і де не буває савєцького шам-панського…” А чого це, власне, я розійшовся? Здається, раніш ніколи не впадав у такі амбіції з першого разу. А-я-яй. З цією дівчиною якийсь негаразд. Я сам на себе похитав голо-вою.

–  А ви де працюєте?

Це вона мене питає. Ледь надпила зі своєї склянки і взялася до морозива.

–  Я? У фірмі “Екстрасенс”.

–  О!
– дівчина зацікавилась. Вони всі цікавляться, коли таке чують.
– То ви екстрасенс?

–  Трошки, - відказав я. Не буду ж пояснювати, чим займа-юсь насправді, та й скажи “охоронець” - зразу уявляється бабуся в куфайці з дробовиком, або сторож на баштані. Шеф на нас каже “душеприкажчик”, але мені здається, це трохи не теє.

–  А ви що, лікуєте?

–  Ні. Я тут наче у відрядженні з іншої організації. Займаюся біологічними системами захисту, - мені колись Аполідор, головний у цих екстрасенсів, збіса розумний, пропонував навіть візитівку зробити, мовляв, фірма “Екстрасенс”, експерт з біологічних систем захисту. Я відмовився тоді, але запам’ятав. На декого справляє вбивче враження.

Поруч розважалася п’ятірка молодих гультяїв приблизно мого віку. Вони вже були напідпитку і розходилися дедалі більше. Не подобались мені такі сусіди, але в Оксани ще було багато морозива.

–  Ой, як цікаво!
– вела далі моя дівчина.
– А я теж одного разу була в екстрасенса, маму лікували.

–  Допомогло?

–  Ні, - розвела руками вона.

–  Халтурник він, а не екстрасенс, - сказав я.
– В нас такі фахівці, що за валюту лікують, вищий клас, сліпі бачать після них.
– І ви теж такий?

–  Ну, я… - я посміхнувся, - я ж кажу, що з іншої орга-нізації, але без мене вони б…

–  Допомагаєте?

–  Дуже, - щиро зізнався я.
– Дуже допомагаю.

–  А чого ви так дивитесь?
– вона помітила, що я іноді зиркаю в бік сусідів, і теж почала їх вивчати.

Хлопці були коротко підстрижені, у великих хутряних кашкетах, не дивлячись на теплий вечір, та у картатих піджаках - бики.

–  Ой, - весело посміхнулась Оксана.
– Які вони. У нас на таких кажуть Буба з Куцуруба.

–  Чого вона регоче?
– голосно поцікавився один з парубків, один з бубів, якщо притримуватись назви, даної Оксаною.

–  Мабуть, потанцювати хоче, - припустив другий, підво-дячись.

Я відсунув від себе морозиво. З Оксаниного обличчя повільно сповзала усмішка. Буба, відсуваючи стільці, продирався до нас.

–  Гей, дівко!
– горлав він дорогою.
– Іди, потанцюємо! Я сьогодні лагідний!

Оксана переводила погляд з хлопця на мене і з мене на хлопця. За якусь хвилину той наблизився і повітря заколивалося від перегару.

–  Давай, дівко!

Його брудна лапа лягла на стіл зовсім поруч з рукою моєї дівчини. Вона відсахнулася. За сусідніми столиками обернулися до нас.

Я вдарив цього бубу легко, не підводячись зі стільця, але він таки зламав якусь меблю. У залі істерично заверещали, посхоплювалися з місць. Схопилися і бубині товариші. Треба було виграти трошки часу, щоби люди встигли звільнити місце подій. Я підвівся і демонстративно вдарив склянкою об стіл. Сипонули друзки, заверещало ще кілька голосів, і ті, хто сидів поруч з нами, почали відсуватись. Вдарений буба повільно підводився з підлоги, а його товариші, оговтавшись від подиву, стали оточувати наш куток. Почувся дзвін розбитої пляшки.

–  Ти шо, пагнал?

Вдарений стояв ближче за всіх, а решта вже хапалася за стільці. Щоб виграти трошки часу, я спитав, посміхаючись: - І чого це пан такий лютий? Може, його в дитинстві переступила кішка?

Але моя гречність пройшла мимо їхньої свідомості.

–  Ти шо, пагнал? І тоді я вдарив найближчого ще раз, одночасно ногою звільнивши собі місце від стільців.

–  Каравул!

–  Вбивають!
– загорлав хтось поруч.

Я спритно ухилився від стільця і вдарив наступного бубу. Щось хруснуло, хутряний кашкет відлетів аж до дверей, і решта зупинилась, зрозумівши, що наближення може бути небезпечним. Я схопив Оксану за руку.