Кобзар 2000. Soft

–  Га?
– відгукнулася одна з них чоловічим голосом, а друга спитала:

–  Закурити не буде?

Я видобув з кишені почату пачку “Космосу” і кинув у пітьму. Там впіймали, не подякували, але порадили:

–  У фізика спитайте. За клубом третя хата.

Я теж не подякував, здається, навіть не вилаявся. Просто хряснув дверцятами і натиснув на газ. Ліка запалила нову цигарку. В машині вже сміливо можна було вішати колінвал.

Третя хата за клубом світилася вогниками вікон. Фізик там хазяїн, чи хімік - аби ночувати пустив.

–  Агов! Є хто живий?

Сіра мжичка на вулиці дратувала мене не менш ніж дим у салоні. Собака у дворі не забрехав - або його не було, або це був лінивий собака. Рипнули двері. Хтось з’явився на ґанку.

–  Добрий чоловіче, не пустите переночувати?

–  Я?
– перепитали з пітьми. Ідіотське питання, чи не так?

–  Ми б хотіли трохи відпочити, бо пізно вже і дощ!
– гукнув я.

Той, на ґанку замислився.

–  А чом до мене?
– спитав він.

–  Нам сказали, - пояснив я.
– Порадили на зупинці. Ми заплатимо.

Здається, останній аргумент його переконав.

–  Скільки вас?

–  Двоє.

Він щось бовкнув і зник у хаті. Чи то була згода, я не присягнуся, але нітитись не годилося. Я витяг з машини Ліку та сумку. Зараз будуть і рушники, і ікона.

–  Можна?
– я прочинив двері і зупинився, заглядаючи до кімнати.

Хазяїн стояв біля вікна. Це був досить молодий, за тридцять, чолов’яга з невеликою, на професорський лад борідкою, що дуже кон-трастувала зо всім його виглядом - з сірою куфайкою, незграбними штанами та битими чоботами, з виразом його обличчя - похмуро-селянським, без жодної живої іскорки в очах.

–  Ви з міста?
– спитав він.

–  Ага, - підтвердив я і пройшов уперед, ведучи за собою Ліку. Хазяїн ковзнув по ній байдужим поглядом. Більш він не сказав жодного слова. Мовчки провів нас до кімнати з ліжком, дійсно з рушниками та іконою в кутку, мовчки приніс білизну. Ми здивовано стояли, не знаючи, що робити, а хазяїн так само мовчки вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері.

–  Тю-у, - сказала Ліка, покрутивши пальцем біля скроні.
– Він з якимось прибабахом. Може, він не фізик, а шизик? Її жарт не здався мені дуже вдалим, хоча поведінка хазяїна справді здавалася дивною. Ліка заходилась розбирати речі, витягла банки з пивом, витягла рушники.

–  Цікаво, в нього можна десь помитися?

–  Сама спитай, - знизав я плечима.
– І спитаю, - вона взяла рушника і вийшла услід за хазяїном. Я лишився у кімнаті сам.

Тут було помітно занедбано. Наче все стояло на своїх місцях, та ладу не було. І рушники висіли, і завіси, і чисто все, але знаєте, не відчувалося хазяйчиної руки. Складно це пояснити. Мабуть, чоловік за природою своєю не здатен зробити в хаті затишок. Я зняв куртку і заходився розстеляти білизну. Цей фізик-шизик сам живе - зі всього видно. Ну та дідько з ним.

Ліка повернулася хвилин за десять, кинула мокрого рушника у куток і стала повільно роздягатись.

–  Помилася?
– спитав я.

–  Ти уявляєш, у нього навіть є гаряча вода.

Вона скинула білизну та жбурнула її до рушника, потім вляглася на ліжку горілиць і закинула руки за голову. Очі її сяяли.

–  Знаєш, тут все зовсім як я хотіла, - вона лежала, хизуючись своїм тілом.
– Колись, після дев’ятого класу мене послали до баби, в село, от там у неї була точнісінько така кімната, ну і… - вона посміхнулася.

Зрозуміло, колись там її вперше відпердолили, і от через це я повинен був у мряку їхати бозна-куди. Бабські примхи. А втім, роздратування моє потрошку зникало. Ліка лежала на ліжку під іконою, призовно виставивши свої принади. Одна рука її лишилася під головою, а друга наче самохіть погладжувала молоде гнучке тіло, чіпляючи перса з рожевими сосками, блукаючи животом, крутими стегнами.

Я гмикнув. Ні, смак у мене таки є. І дружина, і оця, і ще там, скільки їх було - як на підбір. Це відчувати треба, панове, бо коли знайомишся з жінкою, ніколи не знаєш насправді, що там під одежею є.

–  Ну, - сказала Ліка.

А, дідько з нею, хай палить у салоні, хай розпитує про дружину - врешті-решт нічого страшного. Я загарчав, як кіт, і став роздягатись.

Зараз буде щось. Коли на жінку находять романтичні спогади, вона здатна на все… Живіт мій сам собою підтягнувся, плечі розправилися.

–  Не знаєш, котра година?
– спитав я, аби щось спитати.

–  Пів на першу. І тут я стрибнув до неї в ліжко. Металева сітка загойдалася, наче гамак. Лічині пальці торкнулися мого обличчя.

–  Тоді все було як зараз, - сказала вона.

Кров у моїх жилах починала закипати. Я торкався теплої шкіри, і вона починала пашіти мені назустріч. Ось уже…

–  Що це?
– спитала раптом Ліка.

–  Га?
– не зрозумів я.

Вона злякано дивилася кудись у бік вікна.

–  Лі-ко, - я був знову взявся до справи, але Ліка сахнулася.

–  Там хтось дивиться, - пробурмотіла вона.

Я роздратовано обернувся. Завіса на вікні трохи відсунулась, хоч не пам’ятаю, щоб чіпав її. Проте більш нічого підозрілого помітно не було. Я вилаявся під ніс і підвівся з ліжка. Навкруги панувала тиша. За вікном накрапав дощ. Я визирнув крізь шибку, і тут мені здалося, що там дійсно хтось є. Хтось щойно зник за рогом хати, і повітря коливнулося слід за ним.

–  Хто там?
– стурбовано спитала Ліка.

–  Нікого, - збрехав я.
– Тобі треба звернутись до сексо-патолога.

–  Сам такий, - вона з полегшенням посміхнулася.

–  Зараз побачимо!
– я підморгнув оком і знову стрибнув до ліжка.

Треба було починати все спочатку. І щойно я…

–  Ой!
– вигукнула злякано Ліка.
– Хто це?

Я миттю обернувся. У вікні нікого не було.

–  Ти можеш зосередитися на тому, що робиш?
– роздра-товано спитав я.

–  Там… вона дивиться, - прошепотіла Ліка.

–  Хто?

–  Не знаю… біла…

Я подумки плюнув і знову визирнув крізь шибку. На дворі знову нікого не було, і тільки дощ шурхотів.

–  Хочеш пива?
– запропонував я, закриваючи завісу.

Мені й самому треба було трохи заспокоїтись, щоби принаймні не дати Ліці у вухо.

–  Давай.

Ми сиділи голі на ліжку і пили пиво з бляшанок.

–  Ти вибач, - попрохала Ліка.
– Я й справді її бачила.

–  Може, просто поспимо?

–  Ні, - вона пригорнулася до мене.
– Я зараз заспокоюсь.