Кобзар 2000. Soft
Шрифт:
– Як зарізали?
– Я розгубилася, як завжди губляться від таких відомостей.
– Ножем. Прямо на вулиці. А ви добре його знали?
– Та ні, тільки в поїзді тоді бачились, і все. Він навіть не дзвонив потім.
– Ой, слухайте, - раптом зрадів слідчий, - а я його згадав! І вас згадав. Правда, солідний такий дідуган. Ще на нього казали, що він шулер. А я думаю, де я вас бачив?!
– Ну от.
– Я була здивована тим,
– Хто ж це його? Хоча, я так розумію, якраз це ви і з’ясовуєте.
– Та ні, тут якраз майже все зрозуміло. Він же і насправді шулером був.
– Казав, наче зав’язав. На пенсію вийшов.
Микитюк похитав головою:
– Не втримався на пенсії ваш знайомий. Вклав гроші у якусь фінансову піраміду, і коли вона хлопнулася, повернувся, так би мовити, до старої професії.
Слідчий почав щось писати, періодично замислюючись і кусаючи ручку.
– А як же його так?
– Ну звичайнісінько. Вони ж по притонах грають. А тут якраз з’явились відморозки, які в карти програють, а потім в темному кутку все відбирають. У того, хто виграв. Ну а цей, напевне, не хотів віддавати.
Я замислилася.
– Кажете, гроші в піраміду вклав?
– Ну так, хотів по-легкому заробити. “Капусти намолотив - згадалися мені слова мого поїзного попутника, - на сто років вистачить.” Вклав у піраміду. Знайшлися все-таки методи на старого шпільового. Разом з його убойним шансом. До речі…
– А розписку знайшли?
Микитюк здивовано підняв брови.
– Від піраміди?
– Та ні, - я сумно похитала головою.
– Талісман у нього такий був. Карта розмальована.
– Нічого не знайшли. Вони його дочиста обібрали. От прочитайте.
– Слідчий простягнув мені папірця.
– Якщо все правильно, напишіть: “З моїх слів записано вірно” і розпишіться.
Жовтуватий папірець, крім моїх вихідних даних, містив всього дві фрази. “З Мірошником Федором Івановичем я познайомилась випадково в поїзді. Ніяких контактів з ним не підтримувала”.
Я ще раз перечитала: “… випадково… контактів не підтримувала”. Перед моїми очима раптом постала картина, немовби кадр з кінофільму. Він, мій попутник, сивий, старий, самотній стоїть у темряві, а проти нього молоді відморозки. І спина у нього схилена, як тоді в коридорі, коли його образили. Напевне, вони й були схожі на тих, з вагона-ресторану, такі самі нахабні і нездарні. А він виграш свій не віддав. І не тому, що вважав гроші дорожчими
за життя. Тут я вже і сама могла поставити “мазу”. Він, старий законник ігрового світу, просто не міг допустити, щоби якісь бандюки ламали святі правила, за якими він жив все життя.– Ви щось можете додати?
– Що?
– Я повернулася зі своїх думок до реалій відділку міліції. Микитюк дивився на мене запитально.
– Ні, я зараз. Я просто згадала.
А і справді, що я знала про громадянина Мірошника Федора Івановича? З точки зору закону, та і просто для сторонньої людини. Нічого. Кому розкажеш, що я про нього знала те, чого не знав ніхто? Чому ніхто? Тому що я була певна на сто відсотків - про те, як поставив душу на кон, він нікому не розповів. Ще з самого початку було зрозуміло - нічим хорошим ця історія не закінчиться. “Якщо з’явилася така штука, потім буде відкат назад. Може, і не у грі, а у чомусь іншому”. Це він сам сказав. Він це теж розумів, коли стояв проти бандитів. Господи!
Так, спокійно. Ми познайомилися випадково. Це правда. І контактів не підтримували. Я у відрядженнях була. Півроку. Може, він дзвонив. Навіть напевне дзвонив. А може, й ні, коли зрозумів, що грошей нема і нема чим переді мною хвалитися. Треба заспокоїтись. Усі думки в голові перемішалися. Не виключено, до речі, що насправді розписки ніякої не було. Він просто сплів цю побрехеньку, щоби сподобатись молодій дівчині, журналістці, мріяв щоб я книжку про нього написала. Ну, самі подумайте - гра людськими кістками, на душу…
А я і так про нього написала би. Тільки б він був живим. Я би про нього написала і без цієї історії. Це ж багатий матеріал, мрія письменника! Якби він був живий. І книжка могла вийти цікавою, особливо якщо б він диктував її, сидячи навпроти і пускаючи блискучою ложкою сонячні зайчики мені в очі.
– Що саме ви згадали?
За столом навпроти сидів слідчий райвідділку міліції і уважно вивчав мене своїми холодними очима. Я здригнулася.
– Нічого-нічого. Це емоції. Звичайні жіночі емоції.
Потім квапливо розписалася внизу жовтуватого аркушика і підвелася зі стільця.