Кобзар 2000. Soft

Кілька хвилин у кімнаті чути було тільки її подих, але потім мені здалося, що до нього приєднався тихесенький брязкіт скла. Що це? Я сторожко підвів голову. За шибкою хтось був. Це відчувалося у звуці, у забарвленні ночі. Але хто? І тут я помітив, що завіса на вікні знову відсунута. Трошки, самий краєчок, але ж я сам щойно… Ліка нічого не чула, а мені не хотілося її лякати.

–  Ще пива хочу, - сказав я удавано бадьоро, звільняючись від її обіймів. Спиною поповзли противні мурашки. Обережно я дістався до столу і визирнув у вікно. Біла незрозуміла постать зникала за сараєм. Я не встиг добре роздивитися, але мені здалося, що то була жінка. Темна хмарна ніч ніяк не додавала певності, тому я підбадьорював сам себе.

–  Хтось із місцевих розважається, - я знову закрив завісу і обернувся до Ліки.
– Що за ідіотство підглядати попід вікна?

Але настрою вже не було.

–  Погладь мене, - сказала вона.

Я пестив її рукою, коли знову почувся тихесенький брязкіт. Я підвів очі. Завіса… І знову біла непевна постать зникла за хатою.

–  Так, - вирішив я.
– Зараз буде щось страшне, - і взявся одягати штани, хизуючись власною сміливістю.

–  Що там?
– спитала Ліка.

–  Нічого. Просто треба комусь намняти вуха. Ти лежи.

Я вирішив випередити події. Визирнув у вікно - там було тихо. Ну добре. Я сів коло Ліки і поклав їй руку на стегно. Чекати довелося недовго. І щойно почувся знайомий брязкіт скла, я миттю зірвався до вікна. Біла постать віддалялася. Я відчинив двері і стрімголов кинувся надвір. Та це тільки так сказати - “стрімголов”, бо насправді у темряві у незнайомій хаті особливо не розженешся. Щось полетіло шкереберть, поки я знайшов вихід і вискочив на ганок. На ганку сидів хазяїн. Біла постать повільно віддалялася до сараїв. І тут я завмер, бо зрозумів, що постать не торкається ногами землі.

Хазяїн ніяк не зреагував на мою появу. Я стояв, витріщивши очі, і мовчки дивився. Постать обернула голову, і стало помітно, що це жінка, молода, але чомусь з білим, прозорим, наче восковим обличчям, і у білому вбранні, як наречена на весіллі. Так, це дуже нагадувало весільне вбрання. Я спантеличено кліпав очима, поки дивна жінка розчинилася у темряві, а потім спитав:

–  Хто це?

–  Марійка, - відповів хазяїн, не обертаючись.

–  А чого в білому?

–  Так поховали, - сказав він.

Я вдихнув повні груди повітря, потім обережно видихнув і зрозумів, що вже нічого не розумію.

–  Хочеш пива?
– спитав я і, не чекаючи на відповідь, пішов до кімнати.

Я сам зараз більш за все потребував пива. За хвилину повернувся з двома бляшанками і тицьнув одну хазяїнові:

–  Пий.

Потім я зметикував, що фізик, певно, не вміє відкривати такі бляшанки, але він, на диво, вже упорався. Я одним духом вихилив половину і тільки тоді почав трохи отямлюватись.

–  Добре пиво, - похвалив хазяїн.

–  Ага, - погодився я.
– “Хайнекен”, жінкам дуже подоба-ється.

Кілька хвилин ми сиділи мовчки, і нарешті я спитав:

–  Хто вона?

–  Марійка?
– перепитав хазяїн.
– Моя дружина.

Так, зрозуміло. Треба було заходити з іншого боку.

–  А чого тебе фізиком звуть?
– на “ти” цієї ночі було легше розмовляти.

Хазяїн посміхнувся:

–  Бо я і є фізик. Я скінчив фізтех за фахом “Ядерний магнітний резонанс”.

Так от звідки в нього професорська борідка. Я придивився до хазяїна, і погляд його вже не здався мені таким похмуро-затюканим, як раніш.

–  А тут чого?

–  Нічого, - він знизав плечима.

Чи то не зрозумів запитання, а чи то я не зрозумів відповіді.

–  Ти місцевий?

–  Угу, - гмикнув хазяїн.

–  Одружився тут?

–  Одружився ж.

Більш за все мені, звичайно, кортіло запитати, чом вона не торкається ногами землі, але щось заважало. А може, я і знав відповідь.

Дощ лінькувато тьохкав по калюжах.

–  Палити будеш?

Він заперечно похитав головою. Здоров’я береже, добре. А я б, здається, запалив, якби по цигарки знову не йти до кімнати.

–  Чого ж ти лишився, дружину до міста не забрав?

Він стусонув бляшанку і спокійно відповів:

–  Померла вона.

Так, зрозуміло. Я ж одразу здогадався, що він сам хазяйнує.

–  Довго прожили?

Він підвів очі, міряючи мене своїм важким поглядом, і раптом сказав, наче відповідаючи на моє запитання:

–  Звичай у нас. Коли дівчина померла незайманою, то на похороні її парубка вінчають з нею.

–  Нема такого звичаю, - вихопилось у мене.

–  У вас нема, - відповів хазяїн.
– У нас є. Ми тут усі з Поділля переселенці, - потім помовчав і додав.
– Я якраз після диплома приїхав. На канікули.

Я ковтав пиво, намагаючись зрозуміти почуте. Це ж… - І вона виходить з…?
– почав я і зразу пожалів про це.

–  З домовини, - продовжив хазяїн.
– Не знаю. Я за нею не ходив.

–  Від чого вона померла?

–  Сказали: серце.

–  Ти її любив?

Він знизав плечима, але відповісти не встиг. На порозі з’явилася Ліка.

–  Ти чо-го?
– капризно протягнула вона.
– Мене-е ки-инув, а сам…

Вона загорнулася у ковдру, але назовні весь час виглядало щось - то нога, то груди. Хазяїн зміряв її оком і нічого не сказав.

–  Принеси цигарки, - попрохав я.

–  Ну-у, - вона вередливо стулила губки.
– Іди-іди.

–  А ти прийдеш?

–  Аякже!
– я просунув руку під ковдру та ущип-нув Ліку за груди. Вона засміялася.
– Іди, я зараз прийду.

Вона нарешті зникла за дверима.

Дощ ущух. На небі почали з’являтися несміливі зірки. Вже, певно, було по третій.

–  А навіщо вона… - я шукав потрібне слово, - підглядає?

Хазяїн посміхнувся. Принаймні мені здалося, що посміхнувся.

–  Цікаво.

–  Що цікаво?

–  Ну те… що ви робите. Вона ж дівчиною померла.

Машина розганяла ранкову тишу своїм гарчанням. Я сидів за кермом, майже не відчуваючи безсонної ночі. Ліка поруч смалила цигарку. Треба було поспішати, щоб ще встигнути зробити собі алібі, зателефонувавши до когось із жінчиних друзів. З хазяїном ми не прощались - він, певно, ще спав. Я поклав на стіл гроші і три банки пива - все, що лишилося.

–  Ліко, - попрохав я, - поглянь на табличку. Як зветься село?