Кобзарь

Мовчіть, мовчіть! знаю, знаю!»Зібралась громада.«Мої діти католики…Щоб не було зради,Щоб не було поговору,Панове громадо!Я присягав, брав свяченийРізать католика.Сини мої, сини мої!Чом ви не великі?Чом ви ляха не ріжете?..»«Будем різать, тату!»«Не будете! не будете!Будь проклята мати,Та проклята католичка,Що вас породила!Чом вона вас до схід сонцяБула не втопила?Менше б гріха: ви б умерлиНе католиками;А сьогодні, сини мої,Горе мені з вами!Поцілуйте мене, діти,Бо не я вбиваю,А присяга». Махнув ножем —І дітей немає!Попадали зарізані.«Тату! – белькотали,Тату, тату… ми не ляхи!Ми…» – та й замовчали.«Поховать хіба?» «Не треба!Вони католики.Сини мої, сини мої!Чом ви не великі?Чом ворога не різали?Чом матір не вбили,Ту прокляту католичку,Що вас породила?..Ходім, брате!»Взяв Максима,Пішли вздовж базаруІ обидва закричали:«Кари ляхам, кари!»І карали: страшно, страшноУмань запалала.Ні в будинку, ні в костьолі,Нігде не осталось,Всі полягли. Того лихаНе було ніколи,Що в Умані робилося.Базиліан школу», Де учились Ґонти діти,Сам Ґонта руйнує:«Ти поїла моїх діток! —Гукає, лютує.Ти поїла невеликих,Добру не навчила!..Валіть стіни!»ГайдамакиСтіни розвалили,Розвалили, об камінняКсьондзів розбивали,А школярів у криниціЖивих поховали.До самої ночі ляхів мордували;Душі не осталось.А Ґонта кричить:«Де ви, людоїди? де ви поховались?З'їли моїх діток, – тяжко мені жить!Тяжко мені плакать! ні з ким говорить!Сини мої любі, мої чорноброві!Де ви поховались? Крові мені, крові!Шляхетської крові, бо хочеться пить,Хочеться дивитись, як вона чорніє,Хочеться напитись… Чом вітер не віє,Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить!Тяжко мені плакать! Праведнії зорі!Сховайтесь за хмару: я вас не займав,Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе!Де я прихилюся?»Так Ґонта кричав,По Умані бігав. А серед базару,В крові, гайдамаки ставили столи;Де що запопали, страви нанеслиІ сіли вечерять. Остатняя кара,Остатня вечеря! «Гуляйте, сини!Пийте, поки п'ється, бийте, поки б'ється! —Залізняк гукає,– Ану, навісний,Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,Нехай погуляють мої козаки!»І кобзар ушкварив:«А мій батько орандар, Чоботар;Моя мати пряхаТа сваха;Брати мої, соколи,Привели І корову із діброви,І намиста нанесли.А я собі ХристяВ намисті,А на лиштві листяТа листя, І чоботи, і підкови.Вийду вранці до корови,Я корову напою,Подою,З парубками постою,Постою». «Ой гоп по вечері,Замикайте, діти, двері,А ти, стара, не журисьТа до мене пригорнись!»Всі гуляють. А де ж Ґонта?Чом він не гуляє?Чому не п'є з козаками?Чому не співає?Нема його; тепер йому,Мабуть, не до неї,Не до співи.А хто такийУ чорній киреїЧерез базар переходить?Став; розрива купуЛяхів мертвих: шука когось.Нагнувся, два трупиНевеликих взяв на плечіІ, позад базару,Через мертвих переступа,Криється в пожарі За костьолом.Хто ж це такий? Ґонта, горем битий,Несе дітей поховати,Землею накрити,Щоб козацьке мале тілоСобаки не їли. І темними улицями,Де менше горіло,Поніс Ґонта дітей своїх,Щоб ніхто не бачив,Де він синів поховаєІ як Ґонта плаче.Виніс в поле, геть од шляху,Свячений виймаєІ свяченим копа яму.А Умань палає,Світить Ґонті до роботиІ на дітей світить.Неначе сплять одягнені.Чого ж страшні діти?Чого Ґонта ніби крадеАбо скарб ховає?Аж труситься. Із УманіДе-де чуть – гукаютьТовариші-гайдамаки;Ґонта мов не чує,Синам хату серед степу Глибоку будує.Та й збудував. Бере синів,Кладе в темну хатуЙ не дивиться, ніби чує:«Ми не ляхи, тату!»Поклав обох; із кишеніКитайку виймає;Поцілував мертвих в очі,Хрестить, накриваєЧервоною китайкоюГолови козачі.Розкрив, ще раз подивився…Тяжко-важко плаче:«Сини мої, сини мої!На ту УкраїнуДивітеся: ви за неїЙ я за неї гину.А хто мене поховає?На чужому поліХто заплаче надо мною?Доле моя, доле!Доле моя нещаслива!Що ти наробила?Нащо мені дітей дала?Чом мене не вбила?Нехай вони б поховали,А то я ховаю».Поцілував, перехрестив,Покрив, засипає:«Спочивайте, сини мої,В глибокій оселі!Сука мати не придбалаНової постелі.Без васильків і без рутиСпочивайте, діти,Та благайте, просіть бога,Нехай на сім світіМене за вас покарає,За гріх сей великий.Просіть, сини! я прощаю,Що ви католики».Зрівняв землю, покрив дерном,Щоб ніхто не бачив,Де полягли Ґонти діти,Голови козачі.«Спочивайте, виглядайте,Я швидко прибуду.Укоротив я вам віку,І мені те буде.І мене вб'ють… коли б швидче!Та хто поховає? Гайдамаки!.. Піду ще раз.Ще раз погуляю!..»Пішов Ґонта похилившись;Іде, спотикнеться.Пожар світить; Ґонта гляне,Гляне – усміхнеться.Страшно, страшно усміхався,На степ оглядався.Утер очі… тілько мрієВ диму, та й сховався.

ЕПІЛОГ

Давно те минуло, як, мала дитина,Сирота в ряднині, я колись блукавБез свити, без хліба по тій Україні,Де Залізняк, Ґонта з свяченим гуляв.Давно те минуло, як тими шляхами,Де йшли гайдамаки, – малими ногамиХодив я, та плакав, та людей шукав,Щоб добру навчили. Я тепер згадав,Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.Молодеє лихо! якби ти вернулось,Проміняв би долю, що маю тепер.Згадаю те лихо, степи ті безкраї,І батька, і діда старого згадаю…Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер.Бувало, в неділю, закривши мінею,По чарці з сусідом випивши тієї,Батько діда просить, щоб той розказавПро Коліївщину, як колись бувало,Як Залізняк, Ґонта ляхів покарав.Столітнії очі, як зорі, сіяли,А слово за словом сміялось, лилось:Як ляхи конали, як Сміла горіла.Сусіди од страху, од жалю німіли.І мені, малому, не раз довелосьЗа титаря плакать. І ніхто не бачив,Що мала дитина у куточку плаче.Спасибі, дідусю, що ти заховавВ голові столітній ту славу козачу:Я її онукам тепер розказав.Вибачайте, люде добрі,Що козацьку славуТак навмання розказую,Без книжної справи.Так дід колись розказував,Нехай здоров буде!А я за ним. Не знав старий,Що письменні людеТії речі прочитають.Вибачай, дідусю,Нехай лають; а я покиДо своїх вернусяТа доведу вже до краю,Доведу – спочинуТа хоч крізь сон подивлюсяНа ту Україну,Де ходили гайдамаки З святими ножами,На ті шляхи, що я міряв Малими ногами.Погуляли гайдамаки,Добре погуляли:Трохи не рік шляхетськоюКров'ю напувалиУкраїну, та й замовкли —Ножі пощербили.Нема Ґонти; нема йомуХреста, ні могили.Буйні вітри розмахалиПопіл гайдамаки,І нікому помолитись,Нікому заплакать.Один тілько брат названийОставсь на всім світі,Та й той – почув, що так страшноПекельнії дітиЙого брата замучили,Залізняк заплакавВперше зроду; сльози не втер,Умер неборака.Нудьга його задавилаНа чужому полі,В чужу землю положила:Така його доля!Сумно-сумно гайдамакиЗалізную силуПоховали; насипалиВисоку могилу;Заплакали, розійшлися,Відкіля взялися.Один тілько мій ЯремаНа кий похилився,Стояв довго. «Спочинь, батьку,На чужому полі,Бо на своїм нема місця,Нема місця волі…Спи, козаче, душа щира!Хто-небудь згадає».Пішов степом сіромаха,Сльози утирає.Довго, довго оглядався,Та й не видко стало.Одна чорна серед степуМогила осталась.Посіяли гайдамакиВ Україні жито,Та не вони його жали.Що мусим робити?Нема правди, не виросла; Кривда повиває.Розійшлися гайдамаки,Куди який знає:Хто додому, хто в діброву,З ножем у халяві,Жидів кінчать. Така й досіОсталася слава.А тим часом стародавнюСіч розруйнували:Хто на Кубань, хто за Дунай,Тілько і остались,Що пороги серед степу.Ревуть завивають:«Поховали дітей нашихІ нас розривають».Ревуть собі й ревітимуть —Їх люде минули;А Україна навіки,Навіки заснула.З того часу в УкраїніЖито зеленіє;Не чуть плачу, ні гармати,Тілько вітер віє,Нагинає верби в гаї,А тирсу на полі.Все замовкло. Нехай мовчить:Така божа воля.Тілько часом увечеріПонад Дніпром, гаємІдуть старі гайдамаки,Ідучи співають:«А в нашого Галайди хата на помості.Грай, море! добре, море!Добре буде, Галайда!»

[Квітень-листопад 1841]

ВІТЕР З ГАЄМ РОЗМОВЛЯЄ…

Вітер з гаєм розмовляє,Шепче з осокою,Пливе човен по ДунаюОдин за водою.Пливе човен води повен,Ніхто не спиняє,Кому спинить – рибалонькиНа світі немає.Поплив човен в синє море,А воно заграло,Погралися гори-хвилі —І скіпок не стало.Недовгий шлях – як човновіДо синього моря —Сиротині на чужину,А там – і до горя.Пограються добрі люди,Як холодні хвилі;Потім собі подивляться,Як сирота плаче;Потім спитай, де сирота,Не чув і не бачив.

[1841, С.-Петербург]

МАР'ЯНА-ЧЕРНИЦЯ

Оксані К…коНа пам'ять того, що давно минуло

I

Вітер в гаї нагинаєЛозу і тополю,Лама дуба, котить полемПерекотиполе.Так і доля: того лама,Того нагинає;Мене котить, а де спинить,І сама не знає —У якому краю мене заховають,Де я прихилюся, навіки засну.Коли нема щастя, нема талану,Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває;Тілько його й долі, що рано заснув».Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!І ти не згадаєш того сироту,Що в сірій свитині, бувало, щасливий,Як побачить диво – твою красоту.Кого ти без мови, без слова навчилаОчима, душею, серцем розмовлять.З ким ти усміхалась, плакала, журилась,Кому ти любила Петруся співать.І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!А я й досі плачу, і досі журюсь,Виливаю сльози на мою Мар'яну,На тебе дивлюся, за тебе молюсь.Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,І сестру Мар'яну рястом уквітчай,Часом на Петруся усміхнись, щаслива,І, хоч так як жарти, колишнє згадай.

Санкт-Петербург, ноября 22, 1841 року

У неділю на вигоніДівчата гуляли,Жартували з парубками,Деякі співали —Про досвітки-вечірниціТа як била мати,Щоб з козаком не стояла.Звичайне, дівчата…То про своє все й співають,Яка про що знає…Аж ось з хлопцем старий кобзарВ село шкандибає.В руках чоботи, на плечахЛатана торбинаУ старого; а дитина!Сердешна дитина!Обідране; ледви-ледвиНесе ноженята…(Достеменний син Катрусі). Дивляться дівчата…«Кобзар іде! Кобзар іде!»Та всі, якомога,Хлопців кинули, побіглиЗустрічать сліпого!«Діду, серце, голубчику,Заграй яку-небудь.Я шага дам». – «Я – черешень».«Всього, чого треба,Всього дамо… одпочинеш,А ми потанцюєм…Заграй же нам яку-небудь».«Чую, любі, чую…Спасибі вам, мої квіти,За слово ласкаве.Заграв би вам, та, бачите,Справи нема… справи.Учора був на базарі,Кобза зопсувалась…Розбилася…» – «А струни є?»«Тілько три осталось».«Та хоч на трьох яку-небудь».«На трьох… Ох, дівчата!І на одній колись-то грав,Та ба, вже не грати…Постривайте, мої любі,Трошки одпочину.Сядьмо, хлопче». Посідали.Розв'язав торбину,Вийняв кобзу, разів зо дваУдарив по рваних.«Що б вам заграть? постривайте.Черницю Мар'януЧи чували?» —«Ні, не чули».«Слухайте ж, дівчата,Та кайтеся… Давно колисьБула собі мати,Був і батько, та не стало;Осталась вдовою,Та й не молодою,І з волами,І з возами,Й малою дочкою.Росла дочка Мар'яна,А виросла, як панна,Кароока І висока,Хоч за пана гетьмана.Стала мати гадатиТа за пана єднати.А Мар'яна