Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:
Слава України!Без золота, без каменю,Без хитрої мови,А голосна та правдива,Як господа слово.Чи так, батьку отамане?Чи правду співаю?Ех, якби-то!.. Та що й казать?Кебети не маю.А до того – Московщина,Кругом чужі люде.«Не потурай», – може, скажеш,Та що з того буде?Насміються на псалом той,Що виллю сльозами;Насміються… Тяжко, батьку,Жити з ворогами!Поборовся б і я, може,Якби малось сили;Заспівав би, – був голосок,Та позички з'їли.Отаке-то лихо тяжке,Батьку ти мій, друже!Блуджу в снігах та сам собі:«Ой не шуми, луже!»Не втну більше. А ти, батьку,Як сам здоров знаєш;Тебе люде поважають,Добрий голос маєш;Співай же їм, мій голубе,Про Січ, про могили,Коли яку насипали,Кого положили.Про старину, про те диво,Що було, минуло —Утни, батьку, щоб нехотяНа ввесь світ почули,Що діялось в Україні,За що погибала,За що слава козацькаяНа всім світі стала!Утни, батьку, орле сизий!Нехай я заплачу,Нехай свою УкраїнуЯ ще раз побачу,Нехай ще раз послухаю,Як те море грає,Як дівчина під вербоюГриця заспіває.Нехай ще раз усміхнетьсяСерце на чужині, Поки ляже в чужу землю,В чужій домовині.

[1839, С.-Петербург]

ІВАН ПІДКОВА

I
Було
колись – в Україні
Ревіли гармати;Було колись – запорожціВміли панувати.Панували, добувалиІ славу, і волю;Минулося – осталисяМогили на полі.Високії ті могили,Де лягло спочитиКозацькеє біле тіло,В китайку повите.Високії ті могилиЧорніють, як гори,Та про волю нишком в поліЗ вітрами говорять.Свідок слави дідівщиниЗ вітром розмовляє,А внук косу несе в росу,За ними співає.Було колись – в УкраїніЛихо танцювало,Журба в шинку мед-горілкуПоставцем кружала.Було колись добре житиНа тій Україні…А згадаймо! може, серцеХоч трохи спочине.
II
Чорна хмара з-за ЛимануНебо, сонце криє,Синє море звірюкоюТо стогне, то виє,Дніпра гирло затопило.«А нуте, хлоп'ята,На байдаки! Море грає —Ходім погуляти!»Висипали запорожці —Лиман човни вкрили.«Грай же, море!» – заспівали,Запінились хвилі.Кругом хвилі, як ті гори:Ні землі, ні неба.Серце мліє, а козакамТого тілько й треба.Пливуть собі та співають;Рибалка літає…А попереду отаманВеде, куди знає.Походжає вздовж байдака,Гасне люлька в роті;Поглядає сюди-туди —Де-де буть роботі?Закрутивши чорні уси,За ухо чуприну,Підняв шапку – човни стали.«Нехай ворог гине!Не в Синопу, отамани,Панове-молодці,А у Царград, до султана,Поїдемо в гості!»«Добре, батьку отамане!» —Кругом заревіло.«Спасибі вам!» —Надів шапку.Знову закипілоСинє море; вздовж байдакаЗнову походжаєПан-отаман та на хвилюМовчки поглядає.

[1839, С.-Петербург]

Н. МАРКЕВИЧУ

Бандуристе, орле сизий!Добре тобі, брате:Маєш крила, маєш силу,Є коли літати.Тепер летиш в Україну —Тебе виглядають.Полетів би за тобою,Та хто привітає.Я й тут чужий, одинокий,І на УкраїніЯ сирота, мій голубе,Як і на чужині.Чого ж серце б'ється, рветься?Я там одинокий.Одинокий… а Украйна!А степи широкі!Там повіє буйнесенький,Як брат, заговорить;Там в широкім полі воля;Там синєє мореВиграває, хвалить бога,Тугу розганяє;Там могили з буйним вітромВ степу розмовляють,Розмовляють сумуючи,Отака їх мова:«Було колись – минулося,Не вернеться знову».Полетів би, послухав би,Заплакав би з ними…Та ба, доля приборкалаМеж людьми чужими.

С.-Петербург, 9 мая 1840 року

НА НЕЗАБУДЬ ШТЕРНБЕРГОВІ

Поїдеш далеко,Побачиш багато;Задивишся, зажуришся,Згадай мене, брате!

[Травень-червень 1840, С.-Петербург]

ГАЙДАМАКИ

ПЕРЕДМОВА

По мові – передмова. Можна і без неї, так ось бачте що: все, що я бачив надрукованого, – тілько бачив, а прочитав дуже небагато, – всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своїх «Гайдамаків», то воно б не треба і передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба і з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: «От який! хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди навіть граматки без предисловія». Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє. Так як же його скомпоновать? щоб, знаєте, не було і кривди, щоб не було і правди, а так, як всі предисловія компонуються. Хоч убий, не вмію; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться.

Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а всетаки скажеш: «Слава богу, що минуло», – а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря – слав'янськая земля.

Про те, що діялось на Украйні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, которі його знали. Ґонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були, – за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старі люди брешуть, то й я з ними».

ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!

«Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче і одбрехаться!» Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої «Гайдамаки». Панове громадо! далебі, не брешу. Ось бачите що! Я думав, і дуже хотілось мені надрукувать ваші козацькі імена рядочком гарненько; уже було і найшлося їх десятків зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже – «треба», другий каже – «не треба», третій – нічого не каже. Я думав: «Що тут робить на світі?» Взяв та й проциндрив гарненько ті гроші, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас і ну писать оцю цидулу! Все б то це нічого! Чого не трапляється на віку! Все буває, як на довгій ниві. Та ось лихо мені на безголов'я! Єсть ще і такі паничі, що соромились свою благородну фамілію (Кирпа-Гнучкошиєнко-в) і надрукувать в мужицькій книжці. Далебі, правда!

Т. Шевченко

ВСЕ ЙДЕ, ВСЕ МИНАЄ…

Все йде, все минає – і краю немає.Куди ж воно ділось? відкіля взялось?І дурень, і мудрий нічого не знає.Живе… умирає… одно зацвіло,А друге зав'яло, навіки зав'яло…І листя пожовкле вітри рознесли.А сонечко встане, як перше вставало,І зорі червоні, як перше плили,Попливуть і потім, і ти, білолиций,По синьому небу вийдеш погулять,Вийдеш подивиться в жолобок, криницюІ в море безкрає, і будеш сіять,Як над Вавілоном, над його садамиІ над тим, що буде з нашими синами.Ти вічний без краю!.. люблю розмовлять,Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,Співать тобі думу, що ти ж нашептав.Порай мені ще раз, де дітись з журбою?Я не одинокий, я не сирота,Єсть у мене діти, та де їх подіти?Заховать з собою? – гріх, душа жива!А може, їй легше буде на тім світі,Як хто прочитає ті сльози-слова,Що так вона щиро колись виливала,Що так вона нишком над ними ридала.Ні, не заховаю, бо душа жива.Як небо блакитне – нема йому краю,Так душі почину і краю немає.А де вона буде? химерні слова!Згадай же хто-небудь її на сім світі,Безславному тяжко сей світ покидать.Згадайте, дівчата, – вам треба згадать!Вона вас любила, рожевії квіти,І про вашу долю любила співать.Поки сонце встане, спочивайте, діти,А я поміркую, ватажка де взять.Сини мої, гайдамаки!Світ широкий, воля,Ідіть, сини, погуляйте,Пошукайте долі.Сини мої невеликі,Нерозумні діти,Хто вас щиро без матеріПривітає в світі?Сини мої! орли мої!Летіть в Україну,Хоч і лихо зустрінеться,Так не на чужині.Там найдеться душа щира,Не дасть погибати,А тут… а тут… тяжко, діти!Коли пустять в хату,То, зустрівши, насміються,Такі, бачте, люди:Все письменні, друковані,Сонце навіть гудять:«Не відтіля, каже, – сходить,Та не так і світить;Отак, – каже, – було б треба…»Що маєш робити?Треба слухать, може, й справдіНе так сонце сходить,Як письменні начитали…Розумні, та й годі!А що ж на вас вони скажуть?Знаю вашу славу!Поглузують, покепкуютьТа й кинуть під лаву.«Нехай, – скажуть, – спочивають,Поки батько встанеТа розкаже по-нашомуПро свої гетьмани.А то дурень розказуєМертвими словамиТа якогось-то ЯремуВеде перед намиУ постолах. Дурень! дурень!Били, а не вчили.Од козацтва, од гетьманстваВисокі могили —Більш нічого не осталось,Та й ті розривають;А він хоче, щоб слухали,Як старці співають.Дарма праця, пане-брате:Коли хочеш грошей,Та ще й слави, того дива,Співай про Матрьошу,Про Парашу,
радость нашу,
Султан, паркет, шпори,От де слава!!! а то співа:«Грає синє море»,А дам плаче, за тобоюІ твоя громадаУ сіряках!..» Правда, мудрі!Спасибі за раду.Теплий кожух, тілько шкода —Не на мене шитий,А розумне ваше словоБрехнею підбите.
Вибачайте… кричіть собі,Я слухать не буду,Та й до себе не покличу:Ви розумні люди —А я дурень; один собі,У моїй хатиніЗаспіваю, заридаю,Як мала дитина.Заспіваю, – море грає,Вітер повівав,Степ чорніє, і могилаЗ вітром розмовляє.Заспіваю, – розвернуласьВисока могила,Аж до моря запорожціСтеп широкий крили.Отамани на воронихПеред бунчукамиВигравають… а порогиМеж очеретамиРевуть, стогнуть – розсердились,Щось страшне співають.Послухаю, пожурюся,У старих спитаю:«Чого, батьки, сумуєте?»«Невесело, сину!Дніпро на нас розсердився,Плаче Україна…»І я плачу; а тим часомПишними рядамиВиступають отамани,Сотники з панамиІ гетьмани; всі в золотіУ мою хатинуПрийшли, сіли коло менеІ про УкраїнуРозмовляють, розказують,Як Січ будували,Як козаки на байдакахПороги минали,Як гуляли по синьому,Грілися в СкутаріТа як, люльки закурившиВ Польщі на пожарі,В Україну верталися,Як бенкетували.«Грай, кобзарю, лий, шинкарю!»Козаки гукали.Шинкар знає, наливаєІ не схаменеться;Кобзар вшкварив, а козаки —Аж Хортиця гнетьсяМетелиці та гопакаГуртом оддирають;Кухоль ходить, переходить,Так і висихає.«Гуляй, пане, без жупана,Гуляй, вітре, полем;Грай, кобзарю, лий, шинкарю,Поки встане доля».Взявшись в боки, навприсідкиПарубки з дідами.«Отак, діти! добре, діти!Будете панами».Отамани на бенкеті,Неначе на раді,Походжають, розмовляють;Вельможна громадаНе втерпіла, ударилаСтарими ногами.А я дивлюсь, поглядаю,Сміюся сльозами.Дивлюся, сміюся, дрібні утираю,Я не одинокий, є з ким в світі жить;У моїй хатині, як в степу безкраїм,Козацтво гуляє, байрак гомонить;У моїй хатині синє море грає,Могила сумує, тополя шумить,Тихесенько Гриця дівчина співає,Я не одинокий, є з ким вік дожить.От де моє добро, гроші,От де моя слава,А за раду спасибі вам,За раду лукаву.Буде з мене, поки живу,І мертвого слова,Щоб виливать журбу, сльози.Бувайте здорові!Піду синів випроводжатьВ далеку дорогу.Нехай ідуть, – може, найдутьКозака старого,Що привіта моїх дітокСтарими сльозами.Буде з мене. Скажу ще раз:Пан я над панами.Отак, сидя в кінці стола,Міркую, гадаю:Кого просить? хто поведе?Надворі світає;Погас місяць, горить сонце.Гайдамаки встали,Помолились, одяглися,Кругом мене стали,Сумно, сумно, як сироти,Мовчки похилились.«Благослови, – кажуть, – батьку,Поки маєм силу;Благослови шукать долюНа широкім світі».«Постривайте… світ не хата,А ви малі діти,Нерозумні. Хто ватажкомПіде перед вами,Хто проведе? Лихо, діти,Лихо мені з вами!Викохав вас, вигодував,Виросли чималі,Йдете в люди, а там теперВсе письменне стало.Вибачайте, що не вивчив,Бо й мене хоч били,Добре били, а багатоДечому навчили!Тма, мна знаю, а оксіюНе втну таки й досі.Що ж вам скажуть? Ходім, сини,Ходімо, попросим.Єсть у мене щирий батько(Рідного немає) —Дасть він мені раду з вами,Бо сам здоров знає,Як то тяжко блукать в світіСироті без роду;А до того – душа щира,Козацького роду,Не одцуравсь того слова,Що мати співала,Як малого повивала,З малим розмовляла;Не одцуравсь того слова,Що про УкраїнуСліпий старець, сумуючи,Співає під тином.Любить її, думу правди,Козацькую славу,Любить її! Ходім, сини,На раду ласкаву.Якби не він спіткав менеПри лихій годині,Давно б досі заховалиВ снігу на чужині,Заховали б та й сказали:«Так… якесь ледащо…»Тяжко, важко нудить світом,Не знаючи за що.Минулося, щоб не снилось!..Ходімо, хлоп'ята!Коли мені на чужиніНе дав погибати,То й вас прийме, привітає,Як свою дитину.А од його, помолившись,Гайда в Україну!»Добридень же, тату, в хату!На твоїм порогуБлагослови моїх дітокВ далеку дорогу.

С.-Петербург, 1841, апреля 7

ІНТРОДУКЦІЯ

Була колись шляхетчина,Вельможная пані;Мірялася з москалями,З ордою, з султаном,З німотою… Було колись…Та що не минає?Було, шляхта, знай, чваниться,День і ніч гуляєТа королем коверзує…Не скажу СтепаномАбо Яном Собієським:Ті два незвичайні,А іншими. НеборакиМовчки панували.Сейми, сеймики ревіли,Сусіде мовчали,Дивилися, як короліІз Польщі втікають,Та слухали, як шляхетствоНавісне гукає.«Nie pozwalam! nie pozwalam!»Шляхта репетує,А магнати палять хати,Шабельки гартують.Довго таке творилося,Поки не в ВаршавіЗапанував над ляхамиПонятовський жвавий.Запанував, та й думав шляхтуПриборкать трошки… не зумів!Добра хотів, як дітям мати,А може, й ще чого хотів.Єдине слово «nie pozwalam»У шляхти думав одібрать,А потім… Польща запалала,Панки сказилися…Кричать: «Гонору слово, дарма праця!Поганець, наймит москаля!»На ґвалт Пулавського і ПацаВстає шляхетськая земля,І – разом сто конфедерацій.Розбрелись конфедератиПо Польщі, Волині,По Литві, по МолдаванахІ по Україні;Розбрелися та й забулиВолю рятувати,Полигалися з жидами,Та й ну руйнувати. Руйнували, мордували,Церквами топили…А тим часом гайдамакиНожі освятили.

ГАЛАЙДА

«Яремо! герш-ту, хамів сину?Піди кобилу приведи,Подай патинки господиніТа принеси мені води,Вимети хату, внеси дрова,Посип індикам, гусям дай,Піди до льоху, до корови,Та швидше, хаме!.. Постривай!Упоравшись, біжи в Вільшану:Імості треба. Не барись».Пішов Ярема, похиливсь.Отак уранці жид поганийНад козаком коверзував.Ярема гнувся, бо не знав,Не знав, сіромаха, що виросли крила,Що неба достане, коли полетить,Не знав, нагинався…О боже мій милий!Тяжко жить на світі, а хочеться жить:Хочеться дивитись, як сонечко сяє,Хочеться послухать, як море заграє,Як пташка щебече, байрак гомонить,Або чорнобрива в гаю заспіває…О боже мій милий, як весело жить!Сирота Ярема, сирота убогий:Ні сестри, ні брата, нікого нема!Попихач жидівський, виріс у порогу;А не клене долі, людей не займа.Та й за що їх лаять? хіба вони знають,Кого треба гладить, кого катувать?Нехай бенкетують… У їх доля дбає,А сироті треба самому придбать.Трапляється, часом тихенько заплаче,Та й то не од того, що серце болить:Що-небудь згадає або що побачить…Та й знову за працю. Отак треба жить!Нащо батько, мати, високі палати,Коли нема серця з серцем розмовлять?Сирота Ярема – сирота багатий,Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать:Єсть карії очі – як зіроньки, сяють,Білі рученята – мліють-обнімають,Єсть серце єдине, серденько дівоче,Що плаче, сміється, і мре, й оживає,Святим духом серед ночіПонад ним витає.Отакий-то мій Ярема,Сирота багатий.Таким і я колись-то був.Минуло, дівчата…
Поделиться с друзьями: