Думи мої, думи мої,Лихо мені з вами!Нащо стали на паперіСумними рядами?..Чом вас вітер не розвіявВ степу, як пилину?Чом вас лихо не приспало,Як свою дитину?..Бо вас лихо на світ на сміх породило,Поливали сльози… чом не затопили,Не винесли в море, не розмили в полі?.Не питали б люде, що в мене болить,Не питали б, за що проклинаю долю,Чого нуджу світом?«Нічого робить»,Не сказали б на сміх…Квіти мої, діти!Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?Чи заплаче серце одно на всім світі,Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав…Може, найдеться дівочеСерце, карі очі,Що заплачуть на сі думи,Я більше не хочу.Одну сльозу з очей карих —І пан над панами!Думи мої, думи мої,Лихо мені з вами!За карії оченята,За чорнії бровиСерце рвалося, сміялось,Виливало мову,Виливало, як уміло,За темнії ночі,За вишневий сад зелений,За ласки дівочі…За степи та за могили,Що на Україні,Серце мліло, не хотілоСпівать на чужині…Не хотілось в снігу, в лісі,Козацьку
громадуЗ булавами, з бунчугамиЗбирать на пораду.Нехай душі козацькіїВ Украйні витають —Там широко, там веселоОд краю до краю…Як та воля, що минулась,Дніпр широкий – море,Степ і степ, ревуть пороги,І могили – гори,Там родилась, гарцювалаКозацькая воля;Там шляхтою, татарамиЗасідала поле,Засівала трупом поле,Поки не остило…Лягла спочить… А тим часомВиросла могила,А над нею орел чорнийСторожем літає,І про неї добрим людямКобзарі співають,Все співають, як діялось,Сліпі небораки,Бо дотепні… А я… а яТілько вмію плакать,Тілько сльози за Украйну…А слова – немає…А за лихо… Та цур йому!Хто його не знає!А надто той, що дивитьсяНа людей душою,Пекло йому на сім світі,А на тім…ЖурбоюНе накличу собі долі,Коли так не маю.Нехай злидні живуть три дніЯ їх заховаю,Заховаю змію лютуКоло свого серця,Щоб вороги не бачили,Як лихо сміється…Нехай думка, як той ворон,Літає та кряче,А серденько соловейкомЩебече та плачеНишком – люди не побачать,То й не засміються…Не втирайте ж мої сльози,Нехай собі ллються,Чуже поле поливаютьЩодня і щоночі,Поки, поки… не засиплютьЧужим піском очі…Отаке-то… А що робить?Журба не поможе.Хто ж сироті завидує —Карай того, боже!Думи мої, думи мої,Квіти мої, діти!Виростав вас, доглядав вас,Де ж мені вас діти?В Україну ідіть, діти!В нашу Україну,Попідтинню, сиротами,А я – тут загину.Там найдете щире серцеІ слово ласкаве,Там найдете щиру правду,А ще, може, й славу…Привітай же, моя ненько,Моя Україно,Моїх діток нерозумних,Як свою дитину.
[1839, С.-Петербург]
ПЕРЕБЕНДЯ
Перебендя старий, сліпий,Хто його не знає?Він усюди вештаєтьсяТа на кобзі грає.А хто грає, того знаютьІ дякують люде:Він їм тугу розганяє,Хоть сам світом нудить.Попідтинню сіромахаІ днює й ночує;Нема йому в світі хати;Недоля жартуєНад старою головою,А йому байдуже;Сяде собі, заспіває:«Ой не шуми, луже!»Заспіває та й згадає,Що він сиротина,Пожуриться, посумує,Сидячи під тином.Отакий-то Перебендя,Старий та химерний!Заспіває про ЧалогоНа Горлицю зверне;З дівчатами на вигоні —Гриця та веснянку,А у шинку з парубками —Сербина, ШинкаркуЗ жонатими на бенкеті(Де свекруха злая) —Про тополю, лиху долю,А потім —У гаю;На базарі – про Лазаря,Або, щоб те знали,Тяжко-важко заспіває,Як Січ руйнували.Отакий-то Перебендя,Старий та химерний!Заспіває, засміється,А на сльози зверне.Вітер віє-повіває,По полю гуляє.На могилі кобзар сидитьТа на кобзі грає.Кругом його степ, як мореШироке, синіє;За могилою могила,А там – тілько мріє.Сивий ус, стару чупринуВітер розвіває;То приляже та послуха,Як кобзар співає,Як серце сміється, сліпі очі плачуть…Послуха, повіє…Старий заховавсьВ степу на могилі, щоб ніхто не бачив,Щоб вітер по полю слова розмахав,Щоб люде не чули, бо то боже слово,То серце по волі з богом розмовля,То серце щебече господнюю славу,А думка край світа на хмарі ґуля.Орлом сизокрилим літає, ширяє,Аж небо блакитне широкими б'є;Спочине на сонці, його запитає,Де воно ночує, як воно встає;Послухає моря, що воно говорить,Спита чорну гору: «Чого ти німа?»І знову на небо, бо на землі горе,Бо на їй, широкій, куточка немаТому, хто все знає, тому, хто все чує:Що море говорить, де сонце ночує.Його на сім світі ніхто не прийма.Один він між ними, як сонце високе.Його знають люде, бо носить земля;А якби почули, що він, одинокий,Співа на могилі, з морем розмовля,На божеє слово вони б насміялись,Дурним би назвали, од себе б прогнали.«Нехай понад морем, – сказали б, – гуля!»:Добре єси, мій кобзарю,Добре, батьку, робиш,Що співати, розмовлятиНа могилу ходиш!Ходи собі, мій голубе,Поки не заснулоТвоє серце, та виспівуй,Щоб люде не чули.А щоб тебе не цурались,Потурай їм, брате!Скачи, враже, як пан каже:На те він багатий.Отакий-то Перебендя,Старий та химерний!Заспіває весільної,А на журбу зверне.
[1839, С.-Петербург]
ТОПОЛЯ
По діброві вітер виє,Гуляє по полю,Край дороги гне тополюДо самого долу.Стан високий, лист широкий —Нащо зеленіє?Кругом поле, як те мореШироке, синіє.Чумак іде, подивитьсяТа й голову схилить;Чабан вранці з сопілкоюСяде на могилі,Подивиться – серце ниє:Кругом ні билини!Одна, одна, як сиротаНа чужині, гине!Хто ж викохав тонку, гнучкуВ степу погибати?Постривайте, все розкажу,Слухайте ж, дівчата.Полюбила чорнобриваКозака дівчина.Полюбила – не спинила,Пішов та й загинув…Якби знала, що покине,Була б не любила;Якби знала, що загине,Була б не пустила;Якби знала, не ходила бПізно за водою,Не стояла б до півночіЗ милим під вербою;Якби знала!.. І то лихо —Попереду знати,Що нам в світі зустрінеться.Не знайте, дівчата!Не питайте свою долю…Само серце знає,Кого любить… Нехай в'яне,Поки закопають!Бо
не довго, чорнобриві,Карі оченята;Біле личко червонієНе довго, дівчата!До полудня, та й зав'яне,Брови полиняють…Кохайтеся ж, любітеся,Як серденько знає.Защебече соловейкоВ лузі на калині, —Заспіває козаченько,Ходя по долині.Виспівує, поки вийдеЧорнобрива з хати;А він її запитає:«Чи не била мати?»Стануть собі, обіймуться, —Співа соловейко;Послухають, розійдуться,Обоє раденькі.Ніхто того не побачить,Ніхто не спитає:«Де ти була, що робила?»Сама собі знає.Любилася, кохалася,А серденько мліло:Воно чуло недоленьку,А сказать не вміло.Не сказало – осталася,День і ніч воркує,Як голубка без голуба,А ніхто не чує.Не щебече соловейкоВ лузі над водою,Не співає чорнобрива,Стоя під вербою;Не співає,– як сирота,Білим світом нудить.Без милого батько, мати —Як чужії люде.Без милого сонце світить —Як ворог сміється;Без милого скрізь могила…А серденько б'ється!Минув і рік, минув другийКозака немає;Сохне вона, як квіточка, —Ніхто не питає.«Чого в'янеш, моя доню?» —Мати не спитала,За старого, багатогоНищечком єднала.«Іди, доню, – каже мати,Не вік дівовати.Він багатий, одинокий —Будеш пановати».«Не хочу я пановати,Не піду я, мамо!Рушниками, що придбала,Спусти мене в яму.Нехай попи заспівають,А дружки поплачуть:Легше мені в труні лежать,Ніж його побачить».Не слухала стара мати,Робила, що знала;Все бачила чорнобрива,Сохла і мовчала.Пішла вночі до ворожки,Щоб поворожити:Чи довго їй на сім світіБез милого жити?«Бабусенько, голубонько,Серце моє, ненько!Скажи мені щиру правду,Де милий-серденько?Чи жив, здоров, чи він любить,Чи забув-покинув?Скажи ж мені, де мій милий?Край світа полину!Бабусенько, голубонько,Скажи, коли знаєш!Бо видає мене матиЗа старого заміж.Любить його, моя сиза,Серце не навчити.Пішла б же я утопилась —Жаль душу згубити.Коли нежив чорнобривий,Зроби, моя пташко,Щоб додому не вернулась…Тяжко мені, тяжко!Там старий жде з старостами…Скажи ж мою долю».«Добре, доню; спочинь трошки..Чини ж мою волю.Сама колись дівовала,Теє лихо знаю;Минулося – навчилася,Людям помагаю.Твою долю, моя доню,Позаторік знала,Позаторік і зіллячкаДля того придбала».Пішла стара, мов каламарДостала з полиці.«Ось на тобі сего дива!Піди до криниці;Поки півні не співали,Умийся водою,Випий трошки сего зілля —Все лихо загоїть.Вип'єш – біжи якомога;Що б там ні кричало,Не оглянься, поки станешАж там, де прощалась.Одпочинеш; а як станеМісяць серед неба,Випий ще раз; не приїде —Втретє випить треба.За перший раз, як за той рік,Будеш ти такою;А за другий – серед степуТупне кінь ногою.Коли живий козаченько,То зараз прибуде.А за третій… моя доню,Не питай, що буде.Та ще, чуєш, не хрестися,Бо все піде в воду.Тепер же йди, подивисяНа торішню вроду».Взяла зілля, поклонилась:«Спасибі, бабусю!»Вийшла з хати: «Чи йти, чи ні?Ні, вже не вернуся!»Пішла, вмилась, напилася,Мов не своя стала,Вдруге, втретє, та, мов сонна,В степу заспівала:«Плавай, плавай, лебедонько,По синьому морю,Рости, рости, тополенько,Все вгору та вгору!Рости тонка та високаДо самої хмари,Спитай бога, чи діжду я,Чи не діжду пари?Рости, рости, подивисяЗа синєє море:По тім боці – моя доля,По сім боці – горе.Там десь милий чорнобривийПо полю гуляє,А я плачу, літа трачу,Його виглядаю.Скажи йому, моє серце,Що сміються люде;Скажи йому, що загину,Коли не прибуде.Сама хоче мене матиВ землю заховати…А хто ж її головонькуБуде доглядати?Хто догляне, розпитає,На старість поможе?Мамо моя, доле моя!Боже милий, боже!Подивися, тополенько,Як нема – заплачешДо схід сонця ранісінько,Щоб ніхто не бачив.Рости ж, серце-тополенько,Все вгору та вгору;Плавай, плавай, лебедонько,По синьому морю!»Таку пісню чорнобриваВ степу заспівала.Зілля дива наробило —Тополею стала.Не вернулася додому,Не діждала пари;Тонка-тонка та висока —До самої хмари.По діброві вітер виє,Гуляє по полю,Край дороги гне тополюДо самого долу.
[1839, С.-Петербург]
ДО ОСНОВ'ЯНЕНКА
Б'ють пороги; місяць сходить,Як і перше сходив…Нема Січі, пропав і той,Хто всім верховодив!Нема Січі; очеретиУ Дніпра питають:«Де то наші діти ділись,Де вони гуляють?»Чайка скиглить літаючи,Мов за дітьми плаче;Сонце гріє, вітер вієНа степу козачім.На тім степу скрізь могилиСтоять та сумують;Питаються у буйного:«Де наші панують?Де панують, бенкетують?Де ви забарились?Вернітеся! дивітеся —Жита похилились,Де паслися ваші коні,Де тирса шуміла,Де кров ляха, татаринаМорем червоніла —Вернітеся!» – «Не вернуться!Заграло, сказалоСинє море. – Не вернуться,Навіки пропали!»Правда, море, правда, синє!Такая їх доля:Не вернуться сподівані,Не вернеться воля,Не вернуться запорожці,Не встануть гетьмани,Не покриють УкраїнуЧервоні жупани!Обідрана, сиротоюПонад Дніпром плаче;Тяжко-важко сиротині,А ніхто не бачить…Тілько ворог, щ. о сміється…Смійся, лютий враже!Та не дуже, бо все гине,Слава не поляже;Не поляже, а розкаже,Що діялось в світі,Чия правда, чия кривдаІ чиї ми діти.Наша дума, наша пісняНе вмре, не загине…От де, люде, наша слава,