Кола на воді

– Вона з нами, вона завжди буде з нами.

Молода жінка радо кивнула. Звичайно. Як може бути по-іншому? По-іншому не буває.

– Ось так, молодець. Ти щось скажеш їй?

Блакитні очі розширились, немов прагнули проковтнути кладовище з усіма його хрестами, але дійсність не відступила, боляче затискаючи свідомість в залізні лещата теперішнього.

– Я… Я люблю тебе, маленька моя, дуже-дуже… люблю…

Постать у білому рушила з місця і зробила два кроки вперед, але Анатолій кивком голови зупинив лікаря.

– От і добре. Вона знає це. Чуєш? Знає, що ти любиш, як ніхто інший в усьому світі. Ти віриш мені?

Жінка заплющила очі.

– Я теж. Золотце наше, Оксанко, ми любимо тебе і… хочемо, аби ти знала… Ось тут зараз ми з тобою… І ми… РАЗОМ.

Раптовий порив чогось невидимого рвучко загасив всі одинадцять вогників. Батьки здригнулись, а потім мовчки взялись за руки і довго-довго стояли так, доки чоловічий голос не покликав:

– Анатолію Миколайовичу, час.

Чоловік кивнув і наостанок прошепотів:

– Бувай, люба наша. А велосипеда я таки купив, того самого кольору, який ти хотіла. Все місто обшукав, але знайшов. Тепер – хто б підказав, куди його подіти? Ну добре, маленька, бувай.

У машині схвильований голос лікаря не вмовкав і на хвилину.

– Вона заговорила? Так-так, говорила. Ви розумієте, що це перший крок до одужання? Розумієте? Тільки б не втратити контакту з нею, не можна. Чуєте? Анатолію, мені все не випадала нагода запитати. Скажіть, у неї є хтось, окрім вас? Ще хтось із сім’ї, рідних, друзів. Можливо, спілкування з ними допомогло б пришвидшити процес. Підтримка та любов близьких – велика сила. Так-так. Не дивуйтеся. Це іноді буває важливішим, аніж дія всіх сучасних препаратів разом узятих. Розумієте?

– Так, Володимире Івановичу, але допомогти в цьому питанні не можу. Іринині батьки померли кілька років тому, спочатку мати, вона хворіла, а потім й батько. Він так сильно тужив, що його не стало за рік. У Іри, правда, є старша сестра, але вона за кордоном, здається, у Норвегії. Валя хрестила Оксанку. Але… я не знаю адреси, вона змінила місце роботи. Іра знала, а я – ні. Нова сім’я, робота. Розумієте? Ну от. А потім, потім самі бачите, в якому Ірина стані, тому я Валентині нічого повідомити не зміг. Вона досі не знає.

– Зачекайте, але ж є мобільний телефон, ну Іринин. Там, напевно, має бути номер сестри.

– Я якось не подумав, не до того було.

Лікар збуджено закивав головою.

– Так-так, ми спробуємо зачепитись за телефон. А на роботі? Колеги, з якими б вона дружила?

– Про них я мало що знаю. Коли ми вже розлучились, Іра пішла з музичної школи. Місця не стало, скорочення якісь. Коштів на життя вистачало, я непогано заробляв, а потім вона почала давати уроки музики індивідуально. Які можуть бути колеги? Клієнти – та й годі.

– Ясно. Самотня була ваша дружина, всі переживання у собі тримала, а коли… Словом, теперішній її стан цілком зрозумілий. Того й треба було очікувати.

– Але ж у неї лишилась Оксанка. Дочка з нею жила. Вони завжди були близькі.

Лікар зітхнув:

– Отож бо й воно. Ось і приїхали. Доведеться Ірину Петрівну на руках до відділення заносити, заспокійливе зі снодійним ще кілька годин діятиме.

– Не хвилюйтесь, я сам.

Коли двері лікарні зі скрипом зачинились, він ще хвилину стояв на сходах. Сонце повзло горизонтом – що велетенська сяюча комаха. Прямі промені обпікали шкіру, як жала крилатих створінь. Чотирнадцята рівно. Саме пекло. Чоловік витер піт з чола. Куди ж тепер? На розпеченому даху автомобіля виблискував новенький дитячий велосипед, а десь на передньому сидінні плавився торт. Треба з цим усім щось робити.

Парк прийняв гостя радо, захоплено роздивляючись диво на двох колесах. Діти часто тут катаються на велосипедах, особливо на центральних доріжках – ті з’єднуються між собою і утворюють щось на зразок кола. По колу їздить малеча, і тоді починає здаватися, що воно само рухається – неначе велосипедне колесо. Ще водії дзеленчать у дзвіночки, і парк за мить наповнюється звуком аж до найвищих гілок. Справжня тобі симфонія з простору, руху і звуку. Сьогодні тут тихо. Чоловік повільно йшов знайомою стежиною, притримуючи рукою подарунок без адресата. Дітей не було, крім самотнього силуету дівчинки у траві. Світла голівка захоплено нахилялась все нижче і нижче, аби ретельніше роздивитись щось непомітне і страшенно цікаве.

– Доброго дня, Анатолію.

Чоловік здригнувся від несподіванки.

– Степане Олексійовичу! Доброго. Радий вас бачити.

Сиві вуса всміхнулись.

– Та невже! Виходить, старий пеньок ще комусь потрібен?

– Ну що ви!

– Правду кажу, правду. Ого, якого красеня в руках тримаєте. Не велосипед, а мрія. І колір… колір який… І не зелений, і не блакитний…

– Колір океанської хвилі.

– Це ж треба… Прямо таки океанської?

Анатолій посміхнувся:

– Угу. Його так Оксанка називала.

Дідусь винувато заховав очі:

– Тоді точно. Діти в цьому краще тямлять. Може, посидиш біля старого, розважиш?

Анатолій кивнув і сів, поставивши свій дарунок поруч.

– Ось, не знаю, що з ним робити. Оксанка мріяла про такий на день народження. Купив. Сам не знаю, навіщо?

– Обіцяв? Обіцяв. Тому й придбав. А подарунка без власника не буває, знайдеться для кого. Он, хоча б ота мала. Бачиш? Вже другу годину мурах роздивляється. Кумедна. Кому-кому, а їй про такого красеня, напевно, і мріяти страшно.

Чоловік здивовано оглянув дівчинку.

– Це ще чому?

– Ех, молоді-зелені. Подивись лишень на її сукню зношену і на таточка. Он, на лаві сидить, вже третю пляшку пива виглушив, а дитині й пачки морозива не купив. Бач, і привести сюди не побоявся після всього жахіття. Ет, такі не бояться, бо не думають.

– Ви гадаєте, вони не будуть проти?

Степан Олексійович підняв сиві брови догори:

– Ці? Не сміши, синку. Заберуть, ще й руки відірвуть. Головне, щоб батько не пропив диво велотехніки. Вперед. І тортика віддаси, ото мала щаслива буде. Чим не день народження?

Через кілька хвилин довгі дитячі вії злетіли високо-високо, Анатолію навіть здалося, що вони схожі на крила жар-птиці. Дівчинка посміхнулась розгублено і подивилась на батька. Хмільний чолов’яга почесав спітнілу потилицю, а потім кивнув рукою:

– Беремо. Кажеш, дочці купив, а їй не знадобився? Отож, балуєте. Моя Іннуся за такого красеня на мене молилася б. От що значить дурні гроші!

Анатолій огидливо зморщився:

– Ти, брате, тільки запам’ятай: не дай Боже, проп’єш! Знайду, перевірю, коли що, не жартуватиму. Зрозумів?