Кола на воді

Знайома п’ятиповерхівка спала, погасивши всі свої вікна, – значить, глибоко. Анатолій навпомацки відчинив двері під’їзду й пропустив гостю вперед. Самотні кроки розносились будинком, і той здригався спросоння, кліпаючи жовтими очицями приблудних котів. Жінка розгублено озиралась і потай ковтала сльози – такі ж примарні, як сни нічних будинків. Анатолій звичним рухом вставив ключа, ти бач, пальці не встигли забути. Двері скрипнули і впустили у морок минулого. Коли по очам різонуло світло, Валентина опустила дорожню сумку і, навіть не роззуваючись, повільно пішла до дитячої.

Анатолію стало страшно. Так дивно. Боятись кімнати. Але цього разу він не повинен туди заходити – не його черга. На кухні блимнуло світло, а рука механічно потягнулась до чайника – теж іще пам’ятає. Зараз би кави міцної, але Іра кілька останніх місяців пила тільки зелене вариво під дивною назвою чай. У круглі чашки впало кілька спресованих гранул. Бодай щось. Чому ж він не здогадався заскочити до супермаркету і купити чогось їстівного для Валі, адже холодильник давно морозить саме повітря? Для певності Анатолій зазирнув всередину, і йому знову стало страшно. Це ж треба, пустий холодильник – все одно що пустка життя, нехай в окремо взятій квартирі, але ж пустка, ні-ні, повна його відсутність. Варто хоча б вимкнути, аби не було так страшно.