Кола на воді

Озеро байдуже палило свічки із квітів латаття.

– «Не допоможе».

Вдома на нього чекали, цього разу не тільки солодка жінка. Вже на порозі почулося полегшене:

– Господи! Ну нарешті прийшов.

Анатолій навіть не встиг роззутися, коли поруч опинилось знервоване жіноче обличчя.

– Толю, що ти собі думаєш? Навіщо вимикати мобільний? Ну як? Як з тобою можна зв’язатися? Та ти навіть коли на зв’язку – все одно не відповідаєш! Господи, Толю, Костянтин до тебе вже другу добу добитися не може, скоро по місту виловлювати доведеться. Ну де ти був? Де?

– І тобі привіт. Їздив у справах. Телефон відволікає. Вибач.

Рената ображено відсторонилась і осудливо провела поглядом.

– Костя тут, він чекає на тебе вже четверту годину.

– Йому нічим зайнятися? То хто в цьому винен?

– Толю, ти мене лякаєш. Не можна так. Чуєш? Ти геть закинув роботу.

– Мила моя, кому вона тепер потрібна?

Чоловік втомлено пройшов до вітальні, а спантеличена жінка ще довго дивилась на його спину, немов намагалась впізнати, він це чи ні. З дивану піднявся чорноволосий чоловік у дорогому костюмі сніжно-білого кольору.

– Привіт, друже. Ось вирішив тебе тут упіймати. Ти як?

– Як? Живий. Страшенно втомився, спека скоро доконає це місто.

– Та ну, старий, вона, кажуть, скрізь тепер. Я тут деякі папірці привіз. Подивись, а то клятий «Будівник плюс» з такими темпами тендер на торговий центр хапане, сам розумієш, що шматочок ласий: роботи вистачить на весь сезон і заплатять достойно.

Анатолій втомлено пірнув у серце дивана й відсторонено заплющив очі.

– Не зараз.

– Так… Як не зараз? Не сьогодні-завтра все вирішується. Нема куди відкладати, брате, діяти треба і діяти швидко.

– Моє тобі благословення, я – пас.

– Стій. А як… як же справа? Ми ж залишимось ні з чим!

Чоловік розплющив очі й різонув поглядом:

– А в мене й без того не лишилося ні-чо-го.

Костянтин спантеличено м’яв у руках білі аркуші з дрібними рядочками можливих прибутків. Скільки ж там нулів? Виявляється, всього-на-всього один, один великий нуль і крапка.

– Ну я навіть не знаю. Це все пережити важко, зрозуміло, але, старий, життя ж не закінчується.

– Це як подивитись. А раптом завтра кінець? Де гарантії? Отож, ніяких гарантій, самі знаки питання. Обійдіться якось без мене.

– Але ж ти співвласник, підписи, печатки. Та як? Як без тебе?

– Не знаю, але нічим зарадити не зможу, вибач.

– Божевільня якась. А може, давай завтра, завтра поговоримо? Новий день, нові плани. Га?

– Отож, нові плани. Ні, ще раз вибач, друже. Спробуй зрозуміти.

– Ну… роби, як знаєш. Я ще подзвоню… Бувай.

– Спасибі, давай проведу.

Коли чоловік повернувся, солодка жінка була схожа на красиву скульптуру – таку ж холодну й нерухому. Світ котився у прірву, тепер і її – також.

«Сьогодні у Віки день народження. Це ж треба, ми так давно дружимо, що навіть дні народження святкуємо в одному місяці. Ой, що це я! День народження не вибирають. Смішна. Мені моє подобається, червень – місяць ягід і тепла, а число 20 – кругле, ну принаймні мені здається, що воно кругле, а значить, добре. Але й 7 – теж нічого, Віку точно влаштовує. Цього року я підготувала для неї особливий подарунок, все-таки одинадцять буває лише раз. Це прикраса, вона любить прикраси. На ті сережки я два місяці кишенькові татові відкладала, зате Віка точно буде у захваті! Вони з камінцями блакитними, під колір її очей, але мені найбільше подобається форма – дві крилаті бабки. Такі чудернацькі, неначе живі, навіть крила прозоро-сріблясті, ось-ось затріпочуть. Красиві. Я б такі носила, якщо б наважилась проколоти вуха. Ні-ні, боюсь, краще буду на Віці милуватися такою красою, а сама ще підросту трохи.

Лягаю спати. Втомилась, але хочеться написати кілька слів. Святкування було настільки чудове, що мені навіть плакати хочеться. Щаслива Віка, вона не усвідомлює, як добре святкувати день народження разом з татом і мамою. Ні, не так. Коли тато і мама РАЗОМ».

Лікарня зустріла чоловіка заклопотано і якось задушливо. Окуляри навпроти втомлено віддзеркалювали дату календаря, що висів на стіні прямо за його спиною, «20 червня» – те саме кругле й добре число. Лікар дещо розгублено зітхнув:

– Ну що ж, навіть не знаю, що вам сказати на цю… пропозицію. Не берусь прогнозувати її реакцію, важко. З одного боку, стрес може загнати її ще глибше в апатію, з іншого – раптом виштовхне? Трусоне, так би мовити, а далі, далі з нашою допомогою вона поступово змогла б повернутись до нормального життя. Не знаю, ризиковано. Я б навіть сказав, що надто ризиковано. А якщо їй стане гірше? Ви усвідомлюєте, чим це загрожує? Психіатрична лікарня – не пожиттєвий курорт.

Анатолій міцно стис кулаки. Все він розуміє, тому так страшно.

– Володимире Івановичу, це, можливо, останній шанс – її і мій. Розумієте?

– Розумію, шановний. Ще й як розумію. Відповідальність завелика.

– Ну хочете, хочете, я напишу… Що у таких випадках пишуть? Ніяких претензій, наслідки – цілком на моїй совісті. Благаю, заради всього святого!

Лікар спантеличено заходився вкотре за розмову протирати скельця, крізь які мав побачити істину.

– Ну… добре. Але я вас ретельно проінструктую, до того ж, буду знаходитись десь поруч, щоб у разі чого… Ну ви мене розумієте?

Анатолій зіскочив з крісла і вдячно потис руку:

– Спасибі. Спасибі. Якби ж ви тільки знали, наскільки це для мене важливо!

Через годину тишу кладовища злякали дивні відвідувачі. Чоловік вів під руку жінку, а та налякано озиралася довкола. Біля самого входу маячила стривожена постать у білому. Спека вражено покрутила біля скроні кожного – божевільні. Коли підозріла пара порівнялась із свіжою могилою, кожний сантиметр якої був вкритий живими квітами, чоловік обережно дістав з пакета коробку з написом «Іменинний», відкрив і повільно, одна за одною, вставив у солодке диво рівно одинадцять свічок.

– Ну от, сонечко наше, ми тут. Бачиш, одинадцять свічок? І тобі сьогодні, хороша наша, стільки б виповнилось.

Жінка шоковано дивилась на торт біля могили, й здавалось, що десь глибоко всередині того погляду народжувалася вода – солона-солона та гірка.

– Іро, запали свічки.

Вона злякано відсторонилась, а потім мовчки взяла сірники.

– Та ні, Ірусь, ось запальничка.

Але жінка міцно затисла маленьку коробку в долоні.

– Ну добре, добре, як хочеш.

Для одинадцяти свічок жінка запалила стільки ж сірників, зачаровано спостерігаючи, як догорає кожен – аж до шкіри пальців, проте боляче не було, зовсім. Здалося навіть, що цей дивний ритуал оживляв перед її очима картинки минулого, інші, світлі та радісні. Одинадцята свічка далася важко, бідолашна матір схвильовано озиралась довкола, шукаючи ту, котрій мав належати цей останній вогник. Анатолій ніжно стис її за плечі й прошепотів тихо-тихо: