Коні не винні (збірник)

* * *

В кав’ярні повно. Всі ляди-вікна, відчинені настіж, весело сяли у чорній пітьмі. Сизий дим люльок вилітав із вікон і, осяяний світлом, висів, як хмара. Безладний гамір, брязк філіжанок, білі чалми, червоні фези й міцний запах кави. Дзвінкий сміх гостей, впрілі обличчя, ліс дибухів, вогники в люльках і бренькіт струн – усе се мішалось разом. Ляпали карти грачів, блищав мідний казан із чорної печі, грали вогнями скляні картини – весела Мекка, пишна Медіна й величний Стамбул. Бренькав веселий сантер [23] й засипав хату гомоном струн. Кав’ярня блищала у темряві ночі, як велика ліхтарня, гуділа, як рій. Стрункий Бекір, в одній сорочці, заголив руки по лікоть, фез зсунув на тім’я і бив по струнах із таким завзяттям, що не чув навіть, як його кликали. Рустем уже сам розносив каву.

23

Цимбали.

Поважні хаджі, з ногами на низьких софах, із подушками під боком, смачно пахкали з люльок. Старий Сулейман, блідий як мрець, тільки блимав очима. В кутку пив каву Абібула. Молодь кидала кості і гучно сміялась. А Бекір грав. Бив струни, торсав, тупав ногами, крутив головою, заплющував очі – і під буденні розмови про ціну фруктів або фасолі тоненький голос співав про милу, про муки серця, фонтани сліз, тонкі дівочі кіски.

Ах, ті красуні!

Твої брови гнуться, як дуги, А вії стріли пускають, Білії груди крамниці відкрили, А щічки медом торгують…

– Ха-ха! – реготала молодь, і навіть беззубі хаджі ховали усмішку у білі бороди.

Рустем був щасливий. Мір’єм написала, що готова піти з ним хоч на край світу. От коли б тільки дістати мек-теб – і він її вирве із пекла. Вони будуть щасливі. Він перестане служити сим товстопиким хаджам, що сидять на канапах важкі й непорушимі, немов мішки з мукою. Він буде робити любиме діло – готувати нове покоління до нового життя. А тим часом жваво і зручно розносив дрібні філіжанки і вився поміж гостями, як в’юн. Тому сказав слово, там засміявся, встряв на хвилинку до гурту і знов варив каву.

Молодь зібралась в окрему купку. Там йшли розмови про недавній спектакль.

Якийсь сільський челядник згадав про свого муллу. Той як почув, що сталося у Бахчисараї, то так налякався, що кинув правити десятину. Ще може з голоду згинути.

– Рустеме, як згине мулла з голоду, ти будеш відповідати! – гукали до нього звідси.

– Овва! Світ не завалиться, як стане менше одним муллою!..

– Він буде годувать його діти…

– Ха-ха! – сміялась молодь.

– Не тепер дасть відповідь, то в день останній, – заскрипів Сулейман. – О! Як затрубить тоді сурма і прочитає Аллах книгу в його лівій руці!..

І скинув злим оком на молодь.

Абібула правив сусідам про чудо.

Бліде обличчя світилось у нього, немов при місяці, а очі горіли від згадки.

Холодний вітер повіяв. Страх обняв душу… сила Аллаха спустилась із неба… підняла біле рядно, і встав на ноги каліка…

– Тц… тц… – цмокали правовірні та хитали побожно чалмами.

– Дозвольте мені перерізати медом ваші слова, – ввічливо звернувся до нього якийсь молодик із другого гурту. – Ви кажете – чудо. От я живу на світі вже скільки літ, а чуда не бачив… Та й ніхто з нас не чув про чуда. Чи тільки дервіші можуть бачити чудо?

– Дивно мені, – озвавсь Абібула. – Який ти мусульманин, коли в чуда не віриш? А хіба ж не було так, що Магомет прилюдно розколов місяць на дві половини? Хіба не розмовляв пророк із ящірками або не промовив до нього з миски вже спечений баранчик?

– Га-га! Коли се було! Тепер не ті часи. Щось не трапляються чуда.

– У Бога все можливе…

– Алла ікбер! – зітхнув Сулейман.

Розмова починала усіх цікавити. Очі в старих блищали у хмарі диму, а пози немов набрались руху. Молодь почала осміхатись. Навіть Бекір покинув сантер і настовбурчив великі вуха.

– Гей, ви, невірні! – гукав Абібула. – Ви хочете чуда, коли ви наскрізь зіпсовані, немов червиве яблуко. Ви єднаєтесь із невірними, з гяурами… переймаєте їхні звичаї й їхні думки… Ми були сильні, поки держались окремо, поки йшли за пророком… О вірні, казав пророк, єднайтесь тільки поміж собою… Ви любите невірних, а вони вас не люблять… Коли вам добре – вони засмучені, коли вам зле – вони радіють…

– Неправда, вони великий народ, вони сильніші від нас, бо розум у них дужчий, менш забобонів… Вони освічені… Годі цуратися їх, нам треба в них узяти все, що мають краще… Інші часи настали…

Піднявся з-за столу якийсь правовірний, здоровий як бик, насунув на голену голову шапку і стукнув люлькою у стіл.

– А я кажу – розпуста! – гукнув він на всю кав’ярню. Ви п’єте горілку… Забули Бога… мечеті пустують, скрізь бейнамази…

Очі в нього лізли на лоб й обличчя налилось кров’ю.

Усі схвилювались. Мертві фігури хаджі ворухнулись по софах і перестали пахкати з люльок. Молодь була обурена. Усі кричали.

– Ви темні… ваші мулли і ваші дервіші! – гукали одні.

– А ви гяури!..

– Ви держите народ у темноті, а ми бажаємо розвою…

– Дозвольте, дозвольте! Я хочу спитати! – скрикнув один молодик. Заворушив тонкими вусами й лукаво підморгнув оком. – Скажіть мені, чи правда, що хто почав як злодій, скінчить як дервіш?

Розлігся сміх… Бекір звищав і ляснув себе по стегнах.

– Ч-чорт його знає…

Хаджі обурились.

В Абібули тремтіли руки й білі уста безгучно ворушились.

– Стійте, стійте, чого ви сваритесь! Я краще розкажу вам одну історію, – гукнув Рустем.

– Кажи! Кажи!..

Се зразу втишило галас. Усі любили послухати казку. Хто встав, знов сів на місце. Забряжчали посудою, засьорбали каву й запахкали з люльок. Дим знявся під стелю. Мекка й Медіна заграли вогнями. Правда, хаджі були ще лихі; недобрий вогник не згас іще в їх очах. Ну, що той грішник розкаже?

Рустемові дав хтось стілець. Він сів, обтер вуста, поправив фез і, злегка погойдуючись, почав:

– Ну, слухайте ж… У ті давні часи, коли казкам іще йняли віри як правді, коли верблюди були ще блохами, черепахи й жаби літали у повітрі, а мінарети схилялись до річки, щоб напитись води, був собі один анатолійський шейх. І трапилось так, що треба було когось послати йому в далеку дорогу у пильній справі. Кличе він до себе старого дервіша, дає йому свого любимого осла і каже: «Їдь, брате». Поїхав дервіш і опинився швидко в пустині. Їде і все собі думає, як би йому краще доглянути осла. Бо той осел та був любимчик шейхів. Як схудне або заслабне в дорозі, шейх буде гніватись. Тож дервіш не їсть сам, не п’є, а доглядає осла. Поїть його з міхів, годує, жалує. Де важко їхати, пісок глибокий, – злазить із осла, йде пішки. Щоб скучно не було ослові – з ним розмовляє. Все дума догодить шейхові і його любимчику. Себе не жалує. Стане на ніч під пальмами, всю ніч не спить – усе пасе ослика. Тільки про те й думав старий. Та як не глядів, як не старався – сталась пригода: заслаб осел у пустині та й здох. Лежить на жовтім піску, витягнув ноги, вишкірив зуби, а волохатий живіт – так, як гора. Сів над ним дервіш та й плаче: ну як я з’явлюся перед шейхові очі? Що йому скажу? Чи я ж не беріг його, мов рідного батька, як власну дитину, не поїв, не годував, не жалував? Не повірить шейх, скаже, що я в тому винен. Та й справді, хороший був ослик, людяний, смирний, слухняний. Жалко скотину, так жалко, мов брата. Плаче невтішно дервіш, ллє сльози на жовтий пісок, ридає. Не їсть, не п’є, не шукає розваги. Аж ніч настала. Зійшли великі зорі, блищить, як срібло, пісок, біліють далекі горби… Сидить на піску дервіш у великій розпуці, а коло нього чорніє тіло осла, немов нечисте сумління. Уже й сонце сходить, день настає. Бачить наш дервіш, що ніщо не поможе, біди не поправиш. Випорпав яму, поклав осла, засипав піском, сів над могилою й плаче. Плаче й не може спинити сліз, що так і ллються на гарячий пісок. Коли так згодом надходить якийсь караван. Ревуть верблюди, летить хмара піску, мотаються горби верблюжі. Побачив отаман, що щось чорніє в пустині, спинив караван. Підходить, аж там сидить білобородий дервіш над свіжою могилою й плаче. Вклонився отаман. «Чого так плачеш невтішно, старче?» – питає. «Як же не плакать, ефенді, як не вбиватись… Умер… Ще вчора живий був, здоровий, а нині лежить, захований в землю…» Й заплакав сильніше, бо людський голос витиснув із серця рясніші сльози. «Не плач, чоловіче Божий… потішся. Усе живуще має однакову долю, все, що живе, – мусить врешті померти…» – потішає отаман. Підійшли купці із каравану розділили горе старого, потішили ласкавим словом, а врешті проказали молитву над гробом, хто кинув гроші на свіжу могилу, хто хліба для старця – й поїхали далі. А дервіш усе сидить на тому ж місці, сумний, невтішний, не знає, як повернути до шейха, занести вістку про нещасну долю осла. Уже й другий караван надходить. Питають, що сталось. «Ой поховав… – відказує дервіш. – От тільки сьогодні піском засипав…» І показав рукою на свіжу могилу, – говорити не може за слізьми та жалем…