Коні не винні (збірник)
Шрифт:
Рустем урвав і обвів слухачів оком. Усі були скуплені та зацікавлені. Чорна кава стигла у філіжанках, сині струмочки диму ліниво здіймались із люльок, і причаївся жар у печі під сивою шапкою попелу. Бекірові очі горіли, як дві жаринки, червоні вуха світились, як місяць на сході.
– Ну, – почав знову Рустем, – побачили ті, що на могилі гроші, десь, певно, недурно люди їх наскидали, поклали й свою частину до купи, наскидали старому харчів, лишив хтось рушник, щоб бідний дервіш у пустині міг до намазу умити руки, й подались у свою дорогу. А дервіш лишився. Сидів він день, сидів він другий у глибокій жалобі, вкінці заспокоївся трохи, і думки обсіли стару його голову. Чи варто вертатись до шейха? Та й із чим вертатись? Діла не справив, осел пропав… Тільки розсердить шейха. Чи не краще лишитись на місці? Тут непогано. І
Рустем мусив спинитись. Мертві фігури хаджі заворушились; якийсь невиразний гомін розлігся в кав’ярні. Люльки задиміли, як димарі, а чорні очі спахнули, як вовчі.
Та раз почав, треба кінчати. Рустем вів далі:
– Минуло так щось кілька років. От раз їде той старий шейх, в якого колись пропав осел та дервіш. Старий уже, аж білий. Навколо його прості дервіші. Бачить, стоїть у пустині теке й пишне тюрбе. Захотілось йому перепочити у брата-шейха та поклонитись могилі святого. Завернув, уходить, віддав «селям», вклонивсь могилі, коли зирк – а перед ним його давній дервіш, що пропав колись безвісти у дорозі. «Ти що тут робиш? – здивувався він. – Ти чому не вернувся до мене?» – «Ой шейху ясний, я все розкажу, ходім тільки звідси до мене в господу». Завів до себе, посадив на почесному місці і розказав усе, як було. Як пропав у дорозі осел, як він сумував та боявся вернутись додому, як люди скидали гроші та молились на могилі покійного. «Я їм забув сказати, що поховав там твого осла. Ну, як почали давати гроші, я й подумав: нехай дають… А оце незабаром я збирався їхати до тебе з подарунками – бажав покаятись. Та одно мене мучило тільки, отче святий: як тобі скажу, що люди молились на могилі осла?» – мало не плакав дервіш. Тоді старий шейх осміхнувся у білу бороду, поклав свою руку на руку дервіша, наблизивсь до його вуха й лагідно мовив: «Не турбуйсь, брате, хай тобі стане відомим, що під нашим славним тюрбе похований дід сього осла».
– Ха-ха-ха! – вибухла молодь голосним сміхом. Але в той регіт увіллялось щось грізне, негармонійне, немов далекий грім. Наче хмара нависла у кав’ярні. Посуда враз брязнула, стукнули люльки об стіл, обличчя скривились із гніву. Щось лиховісне було у гарячім повітрі кав’ярні, і навіть Мекка й Медіна злорадно заграли вогнями. От-от щось буде. Се всі почували.
Високий татарин, здоровий як бик, витріщив очі й поводив ними навколо, немов збирав по обличчях ужинок гніву. Урешті скочив. Зірвав із голови шапку і гримнув нею об землю.
– Собака!
Той крик захриплого горла покрив загальний регіт та ґвалт.
Рустем звівся на ноги.
– Чого вчепився? Не хочеш слухать – не слухай…
– Він так розказав, як стоїть у казці! – кричала молодь.
– Брехун! Гяур! Грішник! – хрипіли старші.
Усі схопились, щоб зупинити бійку. Та було пізно. Татарин стояв уже перед Рустемом, сердитий, роз’юшений. Його голова, голена й кругла, немов кавун, здіймалась над усіма, а жили на в’язах були напружені й грубі, наче мотузки.
– Гяуре, вигнаний батьком! – кричав татарин. – Ти зважився сміятись із правої віри, із наших святих!..
– Геть! – скрикнув Рустем і схопив у руки стілець.
Кров зашуміла йому в голові. Він уже добре не тямив, що було далі. Знав тільки, що його б’ють і що він б’є. Не чув круг себе крику, не бачив грізних очей, ліз просто на ніж, сліпий, сп’янілий, з одним бажанням – перемогти.
– Тут ріжуть! Убивають! – кричали в кав’ярні, і бігли на крик той із вулиці люди.
Трудно було протиснутись. Під натовпом люду тріщали столи, дзвеніло скло. Одні намагалися спинити бійку, а другі рвалися до бою. Насилу розборонили.
Блідий, розхристаний Рустем ледве стояв. Він хотів врешті вийти з
кав’ярні. Зробив кілька кроків, хитнувся і раптом схопився за бік. По пальцях спливала кров.– Кров! Забили людину! – хтось крикнув.
Бекір із цікавістю й жахом дививсь Рустемові в очі.
– Швидше додому… – прохав Рустем.
Кинулись кликати фіакра… По чорній вулиці розлігся крик… Заторохтіли колеса… З червоних вікон летів у пітьму ґвалт, і метушились у кав’ярні люди, як на пожежі…
Тихо поплив фіакр із Рустемом кривими вулицями. Чорні доми лежать із обох боків, як скелі… Немов не город, а річка, темна, глибока… Пливе по ній човен… пливуть мінарети, мов білі щогли… хвилі гойдають Рустема… скачуть, яку танці, зорі, ростуть, зникають… Так чудно, так дивно… Чи сон, чи дійсність? Рустем не міг розібрати…
Джіафера не було вдома, коли привезли Рустема. Він почув сьогодні неприємну новину: ефенді Мустафа з певних джерел дізнався, що Рустемові не дадуть школи, бо вважають його небезпечним, – і переказав про се Джіаферові. Джіафер дуже стурбувався і пішов трохи пройтись та обдумати на самоті, як би про се сказати приятелеві, щоб не дуже його засмутити. Повернувши додому, він здивувався, коли побачив у хаті незвичайний рух та чужих людей. Бекір сидів карячки біля дверей і дивився наляканими очима на відомого у городі лікаря, що нахиливсь над Рустемовим ліжком. Якийсь татарин бігав по хаті, носив щось, переставляв. Що сталося? Бекір зараз схопився на ноги і почав жваво оповідати пригоду, вимахував руками, запинавсь і безперестанку повторяв своє любиме «ч-чорт його знає». Джіафер насилу розібрав.
Караїм-лікар врешті скінчив роботу і повернув до Джіафера своє бліде обличчя, ледве помітне з-під шапки кучерів.
– Нічого, нічого, за два тижні хоч весілля гуляй, хай останнє упаде на твою голову, як у вас кажуть, – кисло шуткував лікар, і кутики уст не піднімались в його, а опускались.
З ліжка осміхався блідий Рустем.
– Ну, конче треба було когось дратувати, – підійшов із докором до його захмарений Джіафер.
– Е, пусте! Лікар каже, що ніж заліз неглибоко. Мені нічого.
– Ах, Рустем! Молодець, їй-богу! – підбіг Бекір. – Коли б ти бачив, як він його бив… Стільцем… по голові…
Очі в Бекіра засяли від захвату, і він зробив руками рух, немов збиравсь розколоти Джіаферові голову.
Чужі пішли, але з Бекіром трудна була рада: він уперся, як цап, і лишивсь на ніч. Скулився долі біля порога і щохвилини зскакував – заспаний, наляканий і тороплений, хоч його поміч не була потрібна.
Рустем поправлявся. Його відвідували товариші, галасливий жвавий гурток, який уважав рану Рустемову почесною, бо він дістав її у боротьбі із забобонами. Кричали, сміялись, накурювали у хаті і дратували Рустемові нерви. Бекір користувавсь із кожної вільної хвилини і приносив слабому свіжі новини з вулиці, підслухані розмови, дрібні події дрібного життя крамарів і кумедно показував, як мулли перебирають чотки, а тим часом винюхують, що в кого є, щоб узять десятину. Муллів і дервішів він зразу зненавидів.
Раз надвечір, коли Рустем міг уже сидіти на ліжку, до його прийшов несподіваний гість – дядько Абдула, грубий, дихавичний старий хаджі. Рустем мало знав дядька, бо мулла Смаїл не у великій згоді жив досі з братом.
Хаджі Абдула довго мовчав, відсапував та гладив долонями бороду.
Старий почав жалітись на недуги і старість, а потому звів свою мову на розпусту і зневір’я сучасної молоді. Як крається батьківське серце, коли у правовірній родині шайтан посіє незгоду! Батько кінчає свій вік, а син починає. Синові легше скоритись. Так навчає пророк, і так повинно бути. Бідний мулла Смаїл! Він схуд і щодня миє сльозами бороду. Він радо простяг би руки до грішного сина, коли б той прийшов до нього із чистим серцем. Хаджі Абдула сапав, харкав, плював і зовсім утомився від довгої промови.
Його слова зворушили Рустема. Жаль стало батька. Він щиро хотів би знов поєднатися з ним, та як? Якою ціною? Що треба зробити?
Хаджі Абдула мав уже готові умови:
– Залиши свої думки. Покинь небезпечну роботу і своє товариство, і батько забуде все давнє.
Рустем замотав головою.
Ні, він сього не може зробити й не зробить. Він міг би вернутись, коли б батько прийняв його таким, яким він є.
Хаджі Абдула з тим і пішов.
Даремне тільки трудив свої старі кості та важке тіло.