Коні не винні (збірник)
Шрифт:
– Що кажеш?
– Я кажу, що в нас куди не піткнешся, наскочиш на мур. Загородили муром від світу жінку, склали стіну забобонів, і мур темноти стоїть міцний ще, немов фортеця. А ти розбивай собі голову об ті мури, трощи своє щастя…
– Ну, знаєш, ти вже занадто. Ти ж сам казав недавно, що мури пощербились. Май ясне серце і не сумуй. Невже ти не будеш стятись із того, що мулли у мечетах кленуть тебе перед народом? Он іще недавно у джумі-джамі, у соборнім мечеті, хатіп рівняв тебе з вовком, що краде вівці з кошари. Та то байдуже. Ти знаєш приказку: «Перше ніж запалає вогонь, мусить вибухнути
Рустем ходив по хаті, повісив голову, і тіні вкрили його обличчя.
Замовк і Джіафер.
Так трудно… так тяжко… Ідеш вперед, як у тернах, що рвуть твоє тіло… За кожний здобуток платиш ціною крові… Простуєш до світла – і замість його стрічаєш вогник, дрібний, мінливий, як у багні… блимне, сховається, засвітить знову – і згасне. Як Мір’єм… Ах, годі, забути, не згадувати краще… Забігти кудись далеко, забути, загоїти болячку… Як звір, що тіка до нори й зализує там тяжкі свої рани…
– Поїду…
– Куди?
– А світ за очі… Аби лиш звідси…
– А наше діло? А товариство?
– Вас тут багато…
– Стидайсь, Рустеме…
– Стидатись? Ха-ха! Хай тим буде стидно, що… Ах, ти не знаєш… Ти нічого не знаєш… Коли ти садиш зерно… розумієш, коли ти в поті чола скопаєш ґрунт, вкладеш у нього зерно, поллєш гіркими… коли дочекаєшся врешті стебла і сповниш надією серце… І от тоді, розумієш, за одну ніч виросте пишний бур’ян, заглушить стебло, і коли прийдеш на сході сонця – застанеш лиш мертве бадилля – а! Ти знаєш, яка тоді пустка у серці?..
Очі в Рустема блищали, губи тремтіли, він мало не плакав.
– Поїду… Кажи, що стидно, кажи, що хочеш, а я не можу…
Він бігав по хаті, і серед тиші лунали кроки, гучно й тривожно…
Раптом стукнули двері.
– Хто там?
То був Бекір.
Влетів у хату якийсь не свій, червоний, радісний і засоромлений. Щось хотів казати – і не знаходив слів. Став біля дверей і дививсь на Рустема.
Рустем зупинився.
– Чого ти, Бекіре?
Тоді Бекір зваживсь. Підбіг до Рустема й, хвилюючись та заїкаючись, почав кидати слова, швидко, безладно:
– Ч-чорт його знає… Ти не ходи у кав’ярню… Плюнь на ефенді Мухтара. Він каже… Я кажу: «За що?» Він каже: «Мені не треба такого слуги. Рустем гяур, невірний… На, каже, неси йому гроші, що заробив у мене… бачити, каже, не хочу…» Ах ти собаче вухо… Ах ти копиця гною!.. Так мені, знаєш, кров й вдарила в очі. Ч-чорт його знає… Я йому кинув гроші додолу: неси собі сам. Я більше у тебе не служу, бо й я таких думок, як і Рустем!..
– Як ти сказав?
– Я кажу: я таких думок, як і Рустем, хай тебе вхопить шайтан із твоїм багатством!..
Вуха в Бекіра палали, як жар, голос тремтів від обурення і в очах стали сльози.
Рустем не вірив. Чи ж може бути?
– Ти таких думок, як я? Ти так сказав йому в очі? Плюнув у лице? Ти втратив службу і все через мене? Ей, слухай, ти!..
Рустем ухопив Бекіра за плечі і дививсь йому в очі, немов не вірив, що сьому правда.
– А що ж твій Стамбул? Ти ж не зібрав іще грошей? Як ти поїдеш?
Бекір мотнув головою й зневажливо цмокнув:
– Ч-чорт його знає!.. Я не поїду. От ти ж не їдеш… і Джіафер. Я буду з вами… Ч-чорт його знає – мені з вами найкраще…
Очі
в нього стали ще більші і блищали від сліз.Рустем тремтів. Чув, що ввійшло щось у груди, – велике, радісне, тепле, – і било в серце, як хвиля…
– Джіафере, ти чуєш? Ти чуєш, Джіафере? – гукав. – Він таких думок, як ми… Він наш… Покинув службу лиш через мене, він став за мене, тоді як другі… Ти чуєш?
Джіафер осміхався.
– Ну, от бачиш, зерно не все гине, не скрізь його глушить бур’ян. Та що тобі з того: ти ж однаково їдеш…
Бекір підвів на Рустема здивовані очі. Тоді Рустем ухопив Бекіра за плечі і, показуючи на Джіафера, скрикнув:
– А ти йому не вір… чуєш, не вір йому!.. Я нікуди не їду…
І коли так стояли всі три, схвильовані і радісні, у вікна знадвору прилинув спів.
Жалібний, дикий, розпачливий спів мінаретів.
Він линув під небо, падав на землю, бився між горами, і плакав, і кликав усіх правовірних прийти до Аллаха благати рятунку…
Сміх
Оповідання
Бліда, невиспана пані Наталя одхилила двері з спальні в столову, де вже стирала порохи Варвара. Защібуючи на ходу білу ранішню блузу, вона тихо і наче з острахом поспитала:
– Ви ще не одчиняли віконниць?
Варвара кинула стирку і наважилась бігти.
– Зараз поодчиняю.
– Ні… ні, не треба… Хай будуть зачинені цілий день! – бистро й налякано наказала вона наймичці.
Кремезна Варвара здивовано підняла на неї своє широке, землистого кольору обличчя.
– Сьогодні десь неспокійно в городі. Лихі люди ходять тепер раз у раз по вулицях. Коли б ще до нас не залізли. Не ходіть сьогодні на базар. Чи в нас є що варити?
– М’яса нема.
– То нічого. Обійдеться… Варіть що є. На вулицю ж не виходьте і нікого не пускайте в хату. Нас нема вдома… розумієте? Усі виїхали. Хіба хто з знайомих, то інше діло.
Пані Наталя говорила ті слова притишеним голосом сливе на вухо Варварі, а її ясні короткозорі очі неспокійно тоді блукали.
Коли Варвара вийшла, пані Наталя розглянулась по хаті. В хаті стояв присмерк, і тільки жовті смужечки світла пробивались крізь шпари зачинених віконниць та розтягались в повітрі каламутними течійками. Пані Наталя поторсала залізні прогоничі од віконниць, поправила гайки і тихо посунула в інші хати, зігнута і біла, як мара. Оглядаючи всі віконниці од вулиці, вона прикладала часом до вікна вухо і напружено слухала. Звідти неслись якісь невиразні, змішані згуки, що видавались їй часом незвичайними та тривожними.
Вона думала про сьогоднішній день. Чим-то він скінчиться? Мало ще топтали людей кіньми, не доволі пролили крові, – треба було ще нацькувати темний народ на інтелігенцію. Скільки вона прохала чоловіка: поїдьмо куди на сей час, заберім діти, – не схотів… і от тепер дочекалися… Ах, Боже! І за що ж?
Їм мимохіть пригадались брудні, безглуздо складені, брутальні відозви, якими від кількох днів засипувано місто. Скликали бити та різати всіх ворогів уряду. Там виразно стояло і їх прізвище. Так, адвокат Валер’ян Чубинський… Се прізвище було ненависне поліції, й тепер воно стояло у списках…