Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

Потім мої думки перенеслися до прекрасної принцеси Отомі, що дивилася на мене, як я помітив, із ласкавою прихильністю, і спогади ці були солодкі для мого серця, бо я був молодий, а моя кохана Лілі залишилася десь далеко-далеко і здавалася мені втраченою назавжди. Що ж тут дивного, якщо мене полонила чарівна врода цієї індіанської дівчини? Справді не знайшлося б чоловіка, якого вона б не зачарувала своєю ніжністю і тією особливою царственою грацією, яку дає лише кров імператорів і довголітня звичка владарювати. В ній, так само як у її пишному вбранні, було щось варварське, але тоді я бачив у цьому лише гідність. Саме це якнайбільше вабило і хвилювало мене; її ніжна жіночність мала відтінок чогось незбагненного і похмурого, її нечувана розкіш, якої так бракує нашим вихованим англійським леді, водночас діяла на уяву і на почуття, проникаючи просто в серце.

Авжеж, Отомі була з тих жінок, про чию любов чоловік може тільки мріяти, знаючи, що подібних на світі дуже мало, а виняткових умов, здатних їх виховати, — ще менше. Цнотлива і пристрасна, царствено благородна, багато обдарована природою, дуже жіночна і водночас хоробра, як воїн, зі жвавим розумом, відкритим для пізнання, і світлою душею, яку нездатне зламати ніяке випробування, — така була Отомі, дочка Монтесуми, принцеса племен отомі. Хіба дивно, що її краса запала мені в серце і що згодом, коли доля подарувала мені любов принцеси, я її теж покохав?

Так я роздумував, лежачи в одній з кімнат палацу, коли важкі кроки варти за дверима нагадали мені про те, що любов та інші прекрасні речі не для мене, бо життя моє як і раніше висить на волосині. Завтра жерці визначатимуть мою долю, а полонений, що потрапив до рук жерців, може передбачити їхній рішенець наперед. Я був для них чужоземцем з племені білих людей. Така жертва, звичайно, в тисячу разів приємніша їхнім богам, ніж серце простого індіанця. Отже, мене для того врятували від жертовного ножа в Табаско, щоб покласти на більш почесний вівтар Теночтітлана, — от і все. Мені судилося загинути жахливою смертю оддалік батьківщини, і жодна душа на землі про це навіть не дізнається. З такими сумними думками я ледве забувся сном під ранок.

Мене розбудило уранішнє проміння сонця. Я підійшов до віконного отвору із дерев’яною решіткою і виглянув назовні.

Палац, де я знаходився, стояв на вершині кам’янистого пагорба. Його підніжжя омивали хвилі озера Тескоко, коло якого приблизно замилю височіли над водою храмові башти Теночтітлана. На схилах пагорба росли гігантські кедри, обвішані сірими бородами лишайників, що надавали їм дивного химерного вигляду. Вони були такі величезні, що найбільший дуб із нашого парку здавався б поруч із ним карликом. Між цими велетнями в тіні їхніх крон розкинулися сади Монтесуми, дивовижно пишні й квітучі, з мармуровими водограями, з численними пташниками і загорожами для диких звірів. Мені здалося, що я не бачив нічого прекраснішого в усьому світі!

“Ну що ж, — подумав я. — Нехай мені судилося загинути. Зате я побачив Анауак, його імператора, його звичаї і його народ, а це вже щось та значить!”

Розділ XVI ТОМАС — БОГ

Хіба могло мені того ранку спасти на думку, що іще до заходу сонця я, скромний дворянин Томас Вінґфілд, перетворюся на божество і стану найшанобливішою після імператора Монтесуми людиною, або, вірніше, богом міста Теночтітлана!

Ось як усе відбувалося. Після сніданку мене відвели до залу суду, або, як його тут називали, “Судилище бога”. Там сидів на золотому троні Монтесума і вершив правосуддя з такою пишнотою і урочистістю, що я не беруся це описати. Довкола нього товпилися радники і найзнатніші придворні, а перед ним лежав людський череп, увінчаний діадемою із смарагдами небувалих розмірів, які аж сяяли. В руці імператор тримав замість скіпетра стрілу.

Перед Монтесумою стояло декілька вождів, або касиків, схоплених за зраду. Суд над ними був короткий. Монтесума, досі мовчазний, узяв сувій, на якому перелічувалися злочини касиків, і так само мовчки проткнув його стрілою, засуджуючи всіх на смерть. Приречених тут же відвели.

Коли із зрадниками було покінчено, до залу увійшло декілька жерців у похмурому чорному вбрані зі сплутаними довгими патлами. Мене охопив дрож при вигляді цих пихатих і жорстоких людей із принизливими очима. Я помітив, що навіть до самого імператора вони ставилися без належної шаноби.

Радники і знатні воїни відійшли, жерці заговорили з Монтесумою. Потім двоє з них наблизилися до мене, узяли мене з рук варти і підвели до трону. Тут один жрець раптом наказав мені роздягтися, і я змушений був підкоритися. Коли на мені не залишилося нічого і я стояв голий перед троном, жерці обступили мене і почали уважно роздивлятися моє тіло. На руці у мене виділявся шрам, залишений шпагою де Гарсіа, а на плечах і на спині червоніли ще не загоєні як слід рубці від кігтів і зубів пуми. Жерці запитали, звідки у мене ці сліди. Я відповів. Відійшовши убік, щоб я не міг їх почути, вони стали люто сперечатися між собою, але не дійшли ніякого рішення і звернулися до імператора. Трохи подумавши, він заговорив, і його слова я розчув.

— Вади ці йому не властиві, їх не було на його тілі при народженні. Це сліди люті людини і звіра.

Жерці ще про щось порадилися, і, нарешті, старший з них шепнув кілька слів на вухо Монтесумі. Імператор кивнув, підвівся з трону і наблизився до мене. Я стояв перед ним голий, здригаючись від холоду, бо в околицях Теночтітлана буває досить прохолодно.

Монтесума зняв з шиї ланцюг із золота і смарагдів, відстебнув застібку своєї царської мантії і власноруч надів мені на шию ланцюг і накинув мантію на плечі. Потім він уклінно опустився на долівку, благально простягнув до мене руки і обійняв мене.

— Привіт тобі, о божественний сину Кецалькоатля! — заговорив він. — За які заслуги ощасливив ти нас своєю появою? Що можемо ми зробити, щоб відшкодувати тобі за високу честь? Керуй нами — ми всі твої слуги. Наказуй — і твоє повеління буде виконано. О Тескатліпоко! Я, Монтесума, твій раб, схиляюся перед тобою, і весь мій народ схиляється разом зі мною!

І він знову впав на коліна.

— Ми благаємо тебе, — приєдналися багатоголосо жерці. — Ми схиляємося перед тобою, о Тескатліпоко!

А я стояв як стій, уражений усім цим незрозумілим дійством, схожим на фарс. Монтесума ляснув у долоні — і на його заклик з’явилися жінки з пишним одіянням і гірляндами квітів. Вони одягнули мене у принесений одяг, прикрасили мені голову вінками, не припиняючи молитись і повторювати:

— Тескатліпока, що помер учора, з’явився до нас знову. Радійте! Тескатліпока з’явився до нас знову в образі полоненого теуля!

Тільки тоді я зрозумів, що відтепер я бог, і не просто бог, а наймогутніший із богів. Ніколи в житті я не почувався так безглуздо!

Услід за жінками з’явилися шанобливі і поважні чоловіки з музичними інструментами в руках. Мені сказали, що відтепер вони будуть моїми наставниками, а чималий ескорт царських слуг — моїми рабами. Під звуки музики мене вивели із залу. Попереду йшов глашатай, голосно викрикуючи, що ось простує бог Тескатліпока, Душа Світу, творець усього сущого, котрий знову відвідав свій народ. Мене провели по всіх будівлях і всіх нескінченних кімнатах палацу, і скрізь чоловіки, жінки і діти схилялися переді мною до землі і молилися на мене, Томаса Вінґфілда, і зрештою мені стало здаватися, що, мабуть, я просто з глузду з’їхав.