Корабельна катастрофа

— Так, — мовив я.

— Я вирішив завтра виходити в море, — провадив він.

— Це найкраще, що ви можете зробити, — відповів я.

— Курс на Гонолулу? — спитав він.

— Авжеж, зробимо все, як планували! — вигукнув я. — Саме Гонолулу!

Ми замовкли. Трохи згодом Нейрс кашлянув і обізвався знову:

— Ми з вами досить міцно здружилися, містере Додд. Ми пройшли крізь випробування, в яких вивіряється людина. Нам довелося працювати в найтяжчих умовах, нас переслідували невдачі, і ми так нічого й не досягли. І за весь цей час ми жодного разу не посварились. Я кажу це не для того, щоб похвалити себе, — це мій обов'язок, за це мені платять, це моя робота, для цього я вийшов у море. А ось ви — річ інша: для вас усе це було новиною, і мені сподобалось, як стійко ви зустрічали невдачі, як день у день трудилися разом з нами. Ви перебороли своє розчарування, а ми ж добре розуміємо, що нерви ваші напружені до краю. Дозвольте сказати вам, містере Додд, що в усій цій справі ви показали себе людиною сильною і мужньою і що після цього всі вас поважають, усі захоплені вами. А ще скажу вам, що я взяв цю справу так само близько до серця, як і ви, і мені теж клубок підступав до горла, коли я думаю, що ви вхопили облизня. Якби я хоч трохи надіявся, що очікування врятує нас, я лишився б на цьому острові, аж поки ми всі сконали б голодною смертю.

Я спробував був подякувати Нейрсові за ці щирі слова, але він не дав мені й рота розтулити.

— Я запросив вас на берег не для того, щоб усолоджувати компліментами, — провадив Нейрс. — Тепер ми розуміємо один одного, і в цьому суть. Гадаю, ви довіряєте мені. Я давно хотів поговорити про куди важливішу справу, і час настав: що ми будемо робити з «Летючим шквалом» та дешевим романом його суднового журналу?

— Правду кажучи, я про це не думав, — відповів я. — Але навряд чи я заспокоюсь, і якщо цей самозваний капітан Трент іще ходить по землі, я знайду його будь-що.

— Для цього вам досить лише розголосити всю історію, — сказав Нейрс. — Вона матиме великий успіх. Не щодня репортерам щастить вивудити таку новину. І я скажу вам, щoб станеться далі, містере Додд. Її передадуть по телеграфу, її надрукують на перших шпальтах під жирними заголовками, вона зчинить бучу, власті дадуть спростування, і вона влучить у самозваного капітана Трента в якомусь мексіканському барі і вразить самозваного Годдедааля у нетрищах портового міста на Балтиці, і сягне Харді та Брауна в якомусь матроському ресторанчику в Грінку. Ви, певна річ, можете влаштувати такий Судний День. Питання лише в тому, чи бажаєте цього ви самі.

— Ну, — відповів я, — я твердо знаю, що не бажаю єдиного: не бажаю виставляти на загальне посміховисько себе і Пінкертона. Адже ми такі доброчесні, що нас зманює контрабандний опій, ми такі розумники, що платимо п'ятдесят тисяч доларів за кота в мішку…

— Авжеж, ця історія може зашкодити вашим діловим інтересам, — притакнув капітан, — і мені приємно, що ви це розумієте, бо я не схильний здіймати галас. Звісно, справа тут нечиста, проте, якби ми вийшли на слід, проводирі цієї зграї спокійнісінько ушилися б зі здобиччю в саквояжах, а ми схопили б за комір лише кілька нещасних матросиків, які нічого до пуття і не відають. Ви знаєте, що я невисокої думки про якогось рядового Джека з торговельного флоту, але ж йому, бідоласі, доводиться лише виконувати накази, і якщо ви спробуєте здійняти бучу — десять проти одного, що відповість за все саме такий безвинний простак. Інша річ, якби ми точно знали, що тут сталося. Але ж ми нічого не знаємо, справа темна, а коли так, то краще не дражнити собак.

— Ви кажете так, ніби це залежить тільки від нас, — заперечив я.

— А від кого ж?

— Ви забули про матросів. їм відомо чимало, і ви не змусите їх мовчати.

— Не змушу? — перепитав Нейрс. — Ручуся своїм капітанським званням, що зможу! Коли вони зійдуть на берег, їм буде море по коліна; під вечір вони зовсім повпиваються, а вранці всі опиняться на різних кораблях і попливуть у різні сторони. Я, звісно, не змушу їх мовчати, та все ж розповідатимуть вони поодинці. Якби говорила вся команда разом, до неї могли б і прислухатись, а до базікання одного матроса хто там буде прислухатися? І, врешті, перше ніж вони почнуть розповідати, мине не менше півроку; якщо ж нам поталанить і вони попадуть на китобійні судна, то й три роки пройде. А на той час, містере Додд, багато води спливе.

— Коли я не помиляюсь, це зветься «зашанхаїти»? — зауважив я. — А я гадав, що такий насильний вербунок трапляється тільки в дешевих романах…

— О, дешевим романам теж можна вірити, — заперечив капітан. — Вони не брешуть, ті дешеві романи, тільки там одночасно відбувається куди більше подій, ніж у справжньому житті, й перекручується все, що стосується судноводіння.

— То ви вважаєте, що ми можемо приховати цю справу? — замислено спитав я.

— Є ще одна особа, яка може розбовкати, — відповів капітан. — Хоча їй, мабуть, сказати вже нічого.

— Хто ж це?

— Оця стара посудина, — капітан показав на бриг. — Я розумію, що на ній нічого не лишилося. Ну, а якщо все-таки хтось інший потрапить на цей забутий богом та людьми острів, і не промине цей обідраний нами бриг, і наскочить на те, чого ми не помітили і з чого можна зрозуміти всю історію? Згоден, що це неймовірно, проте неймовірні речі чомусь трапляються досить часто. Ви можете ще спитати, чому мені раптом стало жаль цієї зграї дурисвітів? Вони розорили вас і містера Пінкертона, вони своїми загадками змусили мене посивіти, вони, безперечно, вплутані в якусь темну історію, — і це все, що я знаю про них. І ви теж. Так, це все, що про них відомо. Цього дуже мало, тим паче, що напевне ми не знаємо нічого. Ця справа така заплутана, що невідомо, до чого призведе наше втручання і хто від нього постраждає. Тож я й прошу дозволити мені покінчити з цією посудиною на свій лад.

— Авжеж… Робіть із нею що хочете, — байдужливо відповів я, бо мені саме набігла в голову нова думка, і я вигукнув — Капітане! Ви помиляєтесь! Ми не можемо все це затерти. Ви забули про одну річ.

— Про яку ж?

— Самозваний капітан Трент, самозваний Годдедааль, самозвана команда — всі вони подалися на батьківщину. Якщо ми маємо слушність, ніхто з них додому не потрапить. Невже ви вважаєте, що цей факт залишиться непоміченим?

— Це ж моряки, — заперечив капітан, — усього лиш моряки. Та якби вони були хоч з одного міста, я такого не казав би. Але ж один з Гулля, другий зі Швеції, третій з Клайду, четвертий з Темзи. Ну, то й що буде в кожному окремому місці? А нічого особливого. Просто ще один моряк пропав безвісти: помер од перепою, чи втонув, чи покинули його в якомусь далекому порту — це з матросами часто трапляється.

В його словах і в тоні бриніла гіркота, і це дуже вразило мене.

— І саме про це ми забули! — вигукнув я, скочивши на ноги (бо ми певний час сиділи на землі). — Неймовірно! Не знаю, не знаю, як я тепер повернуся до Джіма!..

— Ну гаразд, — сказав Нейрс, виявляючи несподівану тактовність. — Мені треба на шхуну. Джонсон і матроси вже порядкують з вітрилами, перед виходом у море треба всьому дати лад. Може, ви бажаєте поки що побути тут, на цьому пташиному дворі? Перед вечерею я пришлю по вас шлюпку.

Я радо погодився. Мені хотілося побути на самоті, й мене не лякала навіть можливість сонячного удару чи ушкодження очей від нестерпного блиску лагуни. Я вже не пригадую, про що я думав на тому триклятому острові — про Джіма, про Меймі, про наші пропащі гроші, про свої втрачені надії, про безрадісне майбуття, що обіцяло мені лише повернення до нецікавої одноманітної роботи, безрадісної та безславної, від якої мене звільнить тільки смерть. В усякому разі, я так поринув у сумні роздуми, що не звертав уваги на те, куди простую. Чи то випадок, а чи те неясне відчуття, яке керує нами, коли розум байдуже спить, — щось та вивело мене туди, де майже не гніздилося птаство. Несвідомо для себе я опинився на найвищому горбі острівця. І там мене повернуло до дійсності ще одне, останнє відкриття.

З того місця, де я стояв, відслонявся широкий краєвид на лагуну, на запінений риф, на далекий небокрай. Чітко виднілися сусідній острівець, бриг, шлюпка, що вже прямувала до мого острова, і сама «Нора Крейн» — сонце вже сідало, майже торкаючись морського обширу, і над камбузом шхуни кучерявився димок, провіщаючи вечерю.

Отож, хоча моє відкриття й було разюче і про багато свідчило, я не мав часу ретельно його дослідити. А побачив я чорні вуглини великого вогнища, яке палили потерпілі з брига. Судячи з усього, воно горіло кілька днів, і полум'я сягало досить високо. Поглянувши на недогорілу балку, що лежала в попелі, я зрозумів, що це багаття підтримувала не одна людина. І мені уявилось, як кілька нещасних після корабельної катастрофи дісталися до цього острівця, загубленого в океанських просторах, і палили своє сигнальне вогнище.