Корабельна катастрофа

За мить до мене долинув оклик зі шлюпки, і я, полохаючи птахів, пішов через чагарники, гадаючи, що в моєму житті більше ніколи не зрине цей острів.

РОЗДІЛ XVI, У ЯКОМУ Я СТАЮ КОНТРАБАНДИСТОМ, А КАПІТАН УПРАВЛЯЄТЬСЯ В КАЗУЇСТИЦІ

Останньої ночі, проведеної в лагуні острова Мідуей, я майже не спав, тож уранці, коли зі сходом сонця судно почало зніматися з якоря і звичний шум долинув до мене з палуби, я ще лежав, сповитий тяжкою дрімотою. Коли я врешті піднявся нагору, шхуна вже випливала з вузького проходу на простір чистого моря. Майже під самим бортом з оглушливим ревом розгортався сувій білого буруна, а за кормою я побачив клубовиння диму, що здіймалося над кістяком брига. Дим стелився далеко в підвітряний бік, язики полум'я, вириваючися з люків, вже лизали небо, і морське птаство злякано розліталося геть над усією лагуною. Що далі ми відпливали, то дужче розгорялася пожежа на «Летючому шквалі», і коли острів Мідуей зник за небопругом, ми ще довго бачили стовп диму, наче десь далеко димів пароплав. Потім і він пропав з очей, і «Нора Крейн» знову лишилася в пустельному світі хмар та води, одноманітність якого була порушена лише через одинадцять днів, коли на обрії постали суворі гори Оаху.

Звідтоді я не раз мав нагоду потішитися з того, що перед відплиттям ми знищили останки «Летючого шквалу», інакше вони могли б виповісти предивну історію. І не раз я замислювався над тим дивним збігом, що останнім моїм враженням од того проклятого корабля був стовп диму на обрії; адже стовп диму кілька разів відіграв не останню роль у всій цій історії, заманивши деяких її учасників назустріч долі, якої вони не сподівалися, і сповнивши душі інших невимовним жахом. Але дим, який бачили ми, був останнім у цій історії, і коли він розсіявся, таємниця брига стала таємницею єдиної людини.

Оаху, головний острів Гавайського архіпелагу, ми побачили на світанку, коли перші промені сонця осяяли океан. Ми пішли понад берегом, тримаючись якнайближче до нього. Віяв свіжий бриз, небо було безхмарне, і ніщо не заважало нам оглядати безплідні гірські схили та низькорослі кокосові пальми цього досить невеселого острова. Близько четвертої години ми обійшли мис Вайманоло, що прикривав із заходу чималу бухту Гонолулу, хвилин двадцять красувалися на очах усього міста, а потім знову повернулись на підвітряний бік Вайманоло, де й лягли в дрейф аж до вечора.

Коли стемніло, ми знову обійшли мис і якнайобережніше попливли до гирла Перл Лох, де, як ми домовились із Джімом, я мав зустрітися з контрабандистами. На щастя, ніч була темна, а море спокійне. Згідно з інструкціями судно загасило вогні, вивісивши лише червоні ліхтарі на кат-балках майже при самій воді. На бушприті ми виставили дозорця, другий видобувся на салінг, а решта команди з'юрмилася на носі, пильнуючи або друзів, або ворогів. Наставала вирішальна хвилина всієї нашої операції; ми ризикували власною свободою та репутацією — і все задля суми, такої мізерної для людини, що їй загрожувало таке банкрутство, як мені, аж я ледве стримувався від гіркого сміху. Але вистава була підготована, ми мали зіграти її до кінця.

Деякий час ми бачили тільки темні обриси гір, відблиски смолоскипів, при світлі яких острів'яни ловили при березі рибу, та скупчення яскравих вогнів, по якому далеко в морі можна пізнати місто Гонолулу. Незабаром між нами й берегом заблищала яскраво-червона зірочка й почала повільно наближатися. Це був умовний сигнал, і ми поквапилися опустити білий ліхтар на кормі, загасити обидва червоні і стишити хід. Яскраво-червона зірочка чимраз ближчала, почувся плюскіт весел та людські голоси, і нарешті з невидимого човна гукнули:

— Це містер Додд?

— Так, — відповів я. — Джім Пінкертон з вами?

— Ні, сер, — долинуло у відповідь, — але з нами його довірений на прізвище Спіді.

— Я тут, містере Додд, — почувся голос самого Спіді, — я привіз вам листи.

— Гаразд! — відповів я. — Піднімайтесь на борт, панове, та не забудьте мою кореспонденцію.

До шхуни підійшов вельбот, і по трапу піднялися троє: мій давній знайомий по Сан-Франціско, біржовий ділок Спіді, зморшкуватий дідок на прізвище Шарп і рум'яний товстун із печаттю розпусти та пияцтва на обличчі, прізвище якого було Фаулер. Ці двоє, як я довідався згодом, часто працювали разом. Шарп давав капітал, а Фаулер, відома на островах впливова особа, вкладав у діло свою енергію, невідпорність, а також особисті зв'язки, що без них у таких випадках не обійтися. Обох, а особливо Фаулера, зманювала ще й романтична сторона операцій, і того ж вечора я відчув до Фаулера особливу симпатію. Однак у ті перші хвилини мені було не до нових знайомих, бо перше ніж Спіді добув листи, мене сповістили про велике лихо, що спіткало нас.

— Ми принесли вам неприємну новину, містере Додд, — сказав Фаулер. — Ваша фірма збанкрутувала.

— Як! Уже? — вигукнув я.

— Ще й дивно, як Пінкертон протримався так довго, — почув я у відповідь. — Купівля брига вичерпала весь ваш кредит. Хоч ваша фірма й вела великі операції, але її капітали були надто малі, тож коли становище загострилось, ви вже були приречені. Шнкертон прогорів, кредитори отримали по сім центів за долар, газети про це написали, але не дуже на вас нападалися, — мабуть, у Джіма в тих колах є зв'язки. Та біда в тому, що про вашу купівлю «Летючого шквалу» стало широко відомо тут, у Гонолулу. Тож чим швидше ми заберемо товар і відлічимо долари, тим буде краще для нас усіх.

— Панове, — сказав я. — Гадаю, ви пробачите мені. Мій друг капітан пригостить вас шампанським, щоб вам було веселіше чекати, бо я не можу ні про що говорити, поки не прочитаю цих листів.

Вони почали були заперечувати, — і справді, будь-яке зволікання таїло небезпеку, — але моя біда була настільки явна, що їхні душі зм'якшились, і незабаром я, лишившися на палубі один, при світлі ліхтаря, поставленого біля поруччя, перечитував сумні листи.

«Мій любий Лаудене! — починався перший. — Цей лист передасть тобі твій друг Спіді, з яким ти продавав акції копалень Катамаунта. Його непідкупність і чесність, його щира прихильність до тебе забезпечують йому роль найбільш підходящого агента в Гонолулу, бо там нам доведеться мати справу з досвідченими людьми. Там орудує Біллі Фаулер (ти, гадаю, чув про нього. Він політик і може домовитися з митниками). Для мене настають тяжкі часи тут, у Сан-Франціско, але я сповнений сили та бадьорості. Зі мною Меймі, а мій компаньйон під усіма вітрилами мчить через моря до нашого скарбу, схованого на борту брига, і я відчуваю, що здатен жонглювати єгипетськими пірамідами, як фокусник алюмінієвими кулями. Я можу лише побажати тобі, мій Лаудене, щоб ти відчував таке ж піднесення, як я! Мені здається, що я не ходжу, а літаю! І завжди й скрізь я відчуваю підтримку моєї чудової Меймі. Вона дала мені крила. Я б'ю всі рекорди.

Твій вірний компаньйон

Джім Пінкертон».

Другий лист був написаний у зовсім іншому тоні:

«Любий Лаудене!

Як мені підготувати тебе до жахливої звістки? Я боюсь, що ти її не переживеш. Доля не пощадила нас: сьогодні, об одинадцятій годині сорок п'ять хвилин наша фірма збанкрутувала. Причиною став вексель Бредлі на двісті доларів, і тепер наш дефіцит — двісті п'ятдесят тисяч доларів. Яка ганьба! Яке нещастя! А ти ж відбув усього лиш три тижні тому! Лаудене, не нарікай на свого компаньйона. Якби це було в людській спромозі, я будь-що знайшов би раду, але ж усе розвалювалось — хоч і повільно, але безповоротно. Ця клята справа танула спроквола, і вексель Бредлі завдав їй останнього удару. Я виплачу борги — гадаю, це ще в моїх силах. Кредитори накинулись на мене всі разом, як меломани на виставу з Аделіною Патті [92] . Я ще не знаю точно, який капітал ми маємо, бо наша фірма вела дуже численні операції, проте я працюю вдень і вночі й маю надію, що сума набереться чимала. Якщо наш бриг принесе хоча б половину того, на що ми розраховуємо, останнє слово залишиться за нами. Я сповнений сил і завзяття, як завжди, і ніщо не може зламати мій дух. Меймі — моя незмінна опора. У мене таке відчуття, що банкрутство вдарило лише по мені, не торкнувшись ні тебе, ні її. Поспішай, Лаудене. Це все, що вимагається від тебе.

Завжди твій

Дж. Пінкертон».

92

Патті, Аделіна (1843–1919) — славнозвісна італійська оперна співачка.

Третій лист був просто сумний.

«Мій нещасний Лаудене! Я щодня засиджуюсь за північ, намагаючись привести до ладу наші справи. Ти й гадки не маєш, які вони складні та заплутані. Дуглас Б. Лонгхерст сказав з усмішкою, що він не звик покривати нечесні прийоми. І я не можу заперечити, що деякі наші справи скидаються на спекуляції. Боронь боже, щоб тобі, людині такої витонченої та чутливої натури, будь-коли довелося мати справу з судовими виконавцями. В серцях цих людей нема й тіні людських почуттів. Та мені було б куди легше пережити все це, якби не галас, здійнятий газетами. Як часто, Лаудене, пригадую я твої справедливі нарікання на нашу пресу! Один журналіст надрукував інтерв'ю зі мною, безсоромно спотворивши все, що я казав, ще й додав глузливий коментар. Твоє серце закипіло б обуренням — такий він був жорстокий. Я не написав би так навіть про найпідлішого шахрая, якби з ним трапилося нещастя, подібне до мого! Меймі тільки ахнула, вперше за весь час вона не витримала. Як напрочуд слушно зауважив ти тоді в Парижі, що не треба торкатися особистої зовнішності! Цей підлий газетяр написав…»

Далі йшли слова, старанно закреслені, після чого мій нещасний друг перейшов на іншу тему:

«Мені тяжко писати про стан наших справ. У нас немає жодного активу. Навіть «Тринадцять зірочок» не мають зараз збуту, хоча кращого продукту в цьому місті годі й знайти. Після купівлі «Летючого шквалу» прокляття лягло на все, за що ми беремось. І яка ж від нього користь? Либонь, жоден потерпілий корабель не покрив би нашого дефіциту. Мені не йде з голови думка, що ти в усьому звинувачуєш мене. Я ж пам'ятаю, як я не слухав твоїх умовлянь. О Лаудене, пожалій свого нещасного компаньйона! Усі ці нечисті справи мене доконають. При думці про те, як ти мене осуджуєш, я здригаюся, мов під пильним оком божим. А ще мене пригнічує, що не всі мої книги в порядку, і я не знаю, щoб мені робити, наче зійшов з глузду. Лаудене, як будуть неприємності, я зроблю все можливе, аби вигородити тебе. Я вже заявив судовим виконавцям, що ти зовсім не розумієшся на справах і ніколи не торкався до наших книг. Гадаю, Лаудене, що я вчинив правильно. Я розумію — це була вільність із мого боку. Я розумію — ти маєш повне право оскаржити мою заяву. Але якби ти тільки чув, щoб вони казали! Я ж, май на увазі, ніколи не порушував законів! Навіть ти зі своєю вимогливістю й педантичністю не міг би ні до чого присікатись, якби все пішло на лад. Адже купівля «Летючого шквалу» була нашою найбільшою операцією, а запропонував її ти. Меймі каже, що ніколи не змогла б глянути тобі в очі, якби це я запропонував купити брига. Вона така совісна!

Твій невтішний Джім».