Корабельна катастрофа

Це було старовинне, тісно забудоване містечко, де вкриті черепицею будиночки, схожі на іграшкові, та обгороджені мурами садочки здавалися ще меншими в тіні величезного собору. Навіть з головної вулиці, що поділяла містечко навпіл, можна було бачити поля й гаї, що розляглися довкола, а крізь кожний в'їзд містечко заливали потоки зелених трав. Бджоли та птаство здавались головними жителями: в кожному садочку стояли ряди вуликів, на карнизах кожного будинку тісно ліпились ластів'яні гнізда, а над шпилем собору ширяли зграї птахів. Містечко було засноване ще римлянами, і я, стоячи біля низенького віконця готелю, анітрохи не здивувався б, якби раптом уздрів на вулиці центуріона, що крокує на чолі колони стомлених легіонерів. Одне слово, це було містечко з тих, які Англія зберігає ніби умисне для того, щоб їх могли оглядати, милуючись, гультяї з Америки; вони приходять сюди завдяки якомусь дивному, майже собачому інстинкту і, висловивши захоплення, так само радісно покидають його.

Але в мене був зовсім інший настрій. Я змарнував кілька тижнів і нічого не домігся; час вирішального бою насувався невблаганно, а я ще не мав ні плану, ані спільників; я з головою поринув у роль непрошеного захисника та вивідача-аматора і тепер сіяв гроші на вітер та пожинав ганьбу. І весь час я переконував себе, що мені треба, кінець кінцем, поговорити з Беллерсом, що мені вже давно варто порушити цю ганебну мовчанку і що принаймні зараз неможливо з цим зволікати. Мені варто було поговорити з ним, коли він перший запропонував поїхати до Солбрідж-Мінстера, мені варто було поговорити з ним у поїзді, мені, врешті, варто було поговорити з ним отут, на сходах готелю, як тільки візник поїхав…

І враз я повернувся до Беллерса. Він зблід, а в мене слова завмерли на устах, і я раптом запропонував сходити оглянути собор.

Поки ми ходили по собору, почався дощ, схожий на тропічну зливу. Небесне склепіння вергало громами та спалахувало блискавками, а усіх ринв безупинно хлюпотали потоки; ми брели до готелю по воді і промокли до рубця. Потім ми довго сушили одяг, прислухаючись до одноманітного шуму дощу. Протягом двох годин ми говорили на найрізноманітніші теми, аби лиш не мовчати; протягом двох годин я наполегливо вмовляв себе виконати свій обов'язок — і відкладав… Щоб якось підбадьорити себе, я замовив за обідом шипучого вина. Воно виявилося паскудним, і я тільки пригубив його, але Белдерс, який міг пити все підряд, із задоволенням вихилив усю пляшку. Безперечно, вино вплинуло на нього; безперечно, він помітив моє тривале збентеження; безперечно, він усвідомлював, що наближається криза і що того вечора, коли я не стану його спільником, я відверто оголошу його своїм супротивником. Та хай там як, а він утік від мене. Це сталося так: коли ми пообідали, я твердо вирішив, що далі зволікати не можна, що нема вже жодного виправдання моїй нерішучості, — і я піднявся до себе в номер по тютюн, гадаючи, що він заспокоїть мене, а коли повернувся, Беллерса вже не було. Офіціант сказав, що той вийшов з готелю.

Дощ хлющив як із відра, на вулиці не було нікого. Ніч була тепла, безвітряна, в темряві блимали ліхтарі, віддзеркалюючись у калюжах разом з освітленими вікнами. З шинку навпроти чулися звуки арфи й скорботний голос наспівував популярні матроські пісеньки про нічні вахти й прощання з рідним портом. Куди ж міг подітися мій Крутій? Найімовірніше, він подався в цей ліричний шинок — інших розваг тут не було. Того дощового вечора в Столбрідж-Мінстері було не веселіше, ніж у овечій кошарі.

Подумки я знову переглянув усі пункти, всі аргументи й докази майбутньої розмови (під час нашої поїздки я робив це не раз, як тільки залишався наодинці), і знову вони здалися мені непереконливими. Пригнічений, я почав роззиратися по кав'ярні, в якій сидів, довго розглядав похмурі мецо-тинто, що висіли на стінах, потім почав гортати залізничний довідник, а дізнавшися, яким поїздом можна поїхати із Столбріджа та за скільки часу можна дістатись до Парижа, я байдуже відклав його. Ілюстрований альбом-реклама місцевих готелів війнув на мене невимовним смутком, а коли я взяв до рук місцеву газету, то мало не розпустив сльози. Нарешті я розгорнув якийсь розважальний журнал і гортав його, вже не думаючи ні про що, протягом півгодини.

І раптом мене охопила нова тривога. А ще, як Беллерс накивав п'ятами? Що, як він саме тепер їде дорогою до Столбрідж-ле-Картью? А можливо, він уже приїхав туди і саме цієї миті ставить зблідному господареві вимоги впереміш із погрозами? Запальна людина, мабуть, кинулася б за ним у погоню, та хоч який я є — мене запальним не назвеш. Я відразу знайшов три поважні причини, що стримали мене. По-перше, я не був певен, що Беллерс утік. По-друге, мене зовсім не приваблювала тривала поїздка нічними дорогами, та ще й під таким дощем. По-третє, я не міг собі уявити ні того, як утраплю до Картью, ані того щоб йому скажу. «Одне слово, — мовив я сам до себе, — безглуздіше становище годі й придумати. Ти взявся не за свою справу. В Сан-Франціско ти був би при ділі, в Парижі ти був би щасливіший, а коли вже, божою немилістю, ти опинився в Столбрідж-Мінстері, то лягай, друже, спати — це найрозумніше з усього».

Коли я піднімався в номер, мені раптом сяйнула думка, що я давно вже міг би вжити якихось заходів і що тепер уже пізно: я міг би послати Картью листа, виклавши всі подробиці, описавши Беллерса, давши йому можливість або захищатися самостійно, або ж утекти, поки не пізно. Це був останній удар по моєму самолюбству, і я кинувся на ліжко, безжально картаючи самого себе.

Не знаю, котра була година, коли мене розбудив Беллерс, який увійшов до мене зі свічкою в руці. Він, мабуть, добряче хильнув, бо з голови до ніг був у грязюці, але здавався зовсім тверезим, і легко було помітити, що він ледве стримує хвилювання. Він весь тремтів, і поки ми розмовляли, по його обличчю раз у раз котилися сльози.

— Я благаю вибачити мене, сер, за цей пізній візит, — сказав Беллерс. — Я не виправдовуюсь. Мені нема виправдання. Я сам винен і покараний за це. Я прийшов до вас благати хоч якоїсь допомоги, інакше, боюсь, я збожеволію.

— Та що трапилося? — спитав я здивовано.

— Мене пограбували. Але я не виправдовуюсь. Я винен сам і справедливо покараний.

— О господи! Та хто ж міг пограбувати вас у такому містечку?

— Не знаю, — відповів Беллерс. — Навіть не уявляю. Я лежав у рівчаку безтямний. Це ганебне признання, сер. Можу виправдатись хіба тим, що ви самі завдяки своїй щирості якоюсь мірою стали причиною моєї ганьби. Я не звик до вишуканих вин.

— А які у вас були гроші? — спитав я. — Можливо, пощастить їх простежити.

— То були англійські соверени. В Нью-Йорку я обміняв на них свої долари, дуже вигідно обміняв, — відповів Беллерс і раптом зойкнув — О боже, скільки я мусив гнути горба, аби зібрати їх!

— Так, золоті соверени не простежиш, — сказав я. — Треба, звісно, звернутися до поліції, але справа майже безнадійна.

— Так, — сказав Беллерс, — уся моя надія лише на вас, містере Додд. Гадаю, ви погодилися б дати мені позичку, мінімальну позичку, на дуже вигідних для вас умовах, але я волію за краще благати вашу людяність. Ми з вами зійшлися за незвичних обставин, тепер ви мене знаєте, ми вже… я хочу сказати, що ми майже друзі! Спонукуваний щирою симпатією, я відкрив вам своє серце, а це зі мною трапляється нечасто. І я гадаю… я вірю… я певен, що ви слухаєте мене співчутливо. Ваша доброта і привела мене до вас так непростимо пізно. Поставте себе на моє місце: як я можу спати… як я взагалі можу думати про сон, коли душу мою ятрить сумління та розпач? Але ж зі мною друг — так я насмілився думати про вас, і я підсвідомо кинувся до вас, як потопельник хапається за соломинку. О, я не перебільшую, навпаки, мені бракує слів, аби виповісти все, що я відчуваю. І подумайте лишень, сер, як легко вам повернути мені надію, а можливо, й здоровий розум. Невелика позичка, яку я поверну вам із найщирішою вдячністю! П'ятсот доларів цілком мені вистачить, — Беллерс утупився в мене вогнистими очима. — Влаштує й чотириста доларів. Врешті містере Додд, я обійшовся б і двома сотнями.

— А потім ви розрахуєтесь зі мною грошима Картью? Дуже вдячний. А тепер послухайте, щоб я скажу. Я згоден відпровадити вас на пароплав, заплатити за ваш проїзд до Сан-Франціско і вручити помічникові капітана п'ятдесят доларів, щоб він віддав їх вам у Нью-Йорку.

Беллерс слухав мене, як зачарований, обличчя його було напружене й хитре. Я міг несхибно прочитати на цьому обличчі прагнення будь-що обдурити мене.

— Що мені робити у Фріско? — спитав він. — Я вже не адвокат, а більше я нічого не вмію. Я не можу копати землю, я не можу жебрачити… — Він зробив паузу, як суддя перед вирішальним аргументом. — А вам же відомо, що я не один, мені треба думати й про інших!

— Я напишу Пінкертонові, — відповів я. — Він, мабуть, зможе підшукати вам якусь роботу, а поки що, протягом трьох місяців від дня вашого прибуття, він щомісяця першого й п'ятнадцятого числа виплачуватиме вам особисто двадцять п'ять доларів.

— Містере Додд, я не можу повірити, що ви не жартуєте! Невже ви нездатні оцінити обставини? Адже йдеться про тутешніх магнатів! Сьогодні в шинку я чув розмови про них. Саме лише їхнє нерухоме майно оцінюється в кілька мільйонів доларів, їхній дім славиться на весь окіл. А ви хочете підкупити мене якимись мізерними сотнями!

— Я не хочу вас підкупити, містере Беллерс, цю суму я вам жертвую, — заперечив я. — Я не збираюся сприяти вашим підступним замірам, але й не хочу, щоб ви померли з голоду.

— То дайте мені сто доларів, і на тому кінець! — вигукнув Беллерс.

— Я все сказав, погоджуйтесь, або нам ні про що розмовляти, — наполягав я.

— Стережіться! — вигукнув Беллерс. — Це ж дурість! Ні за що, ні про що ви наживете ворога! Попереджаю вас: ви нічого не доб'єтесь! — Він ураз знову змінив тон: — Сімдесят доларів… Лише сімдесят, містере Додд! Будьте ж милостиві, не віднімайте у мене останньої надії! Адже у вас добре серце! Згадайте, в якому я становищі, подумайте про мою нещасну дружину!