Корабельна катастрофа

— Він завжди був завзятим витівником, — зауважила місіс Хіггс.

— Що правда, то правда! — погодився її чоловік. Однак справжні прикрощі почалися після того, як він пішов на дипломатичну службу.

— Він як із цепу зірвався, сер, — похмуро смакуючи слова, мовив колишній дворецький.

— Він наробив несусвітніх боргів, — сказала колишня покоївка, — і попри все те, такого молодого джентльмена ще пошукати!

— Коли про все це дізнався містер Картью, почалося бог зна що, — провадив містер Хіггс. — Я пам'ятаю все так, наче це було вчора. Коли її вельможність вийшла з їдальні, господар подзвонив. Я поспішив туди, гадаючи, що треба подавати каву, але бачу, що містер Картью вже підвівся. «Хіггсе, — каже він, тикаючи паличкою (у нього саме було загострення подагри), — накажіть негайно запрягти двоколку для мого сина, бо він зганьбив себе». Містер Норріс мовчав. Він сидів, схиливши голову, наче роздивляючись узори на тарілці. Від несподіванки я насилу встояв на ногах, — закінчив містер Хіггс.

— Він учинив щось вельми непорядне? — спитав я.

— Ну що ви, містере Додслі! — вигукнула господиня (саме так вона вимовляла моє прізвище). — За все своє життя нещасний Норріс не вчинив нічого непорядного. До нього поставились несправедливо. Бо він не був улюбленцем!

— Місіс Хіггс, місіс Хіггс! — застережливо вигукнув дворецький.

— А що такого я сказала? — заперечила дружина, стріпнувши кучерями. — Ти й сам це знав, містере Хіггс, і в усьому домі про це знали.

Вислухуючи потік усіх цих фактів та оцінок, я не забував про дівчинку. Вона була не дуже приваблива, але, на щастя, вже досягла того корисливого семирічного віку, коли монета в півкрони здається не меншою, ніж блюдце, й такою ж рідкісною, як викопний мастодонт. Я здобув її прихильність, опустивши в скарбничку шилінг, а за золотого американського долара, що знайшовся у мене в кишені, купив її всю, з тілом і душею. Вона сказала, що згодна піти за мною на край світу, і дістала прочухана від свого татуся за те, що порівняла мене зі своїм дядечком Вільямом — явно на мою користь.

Коли ми пообідали, міс Агнес залізла до мене на коліна з альбомом марок — подарунком дядечка Вільяма. Треба сказати, що я ненавиджу старі марки. Навіть худоба (від славетних «картью-чілінгемів» до корови старого воротаря) не викликала в мені такої відрази. Але, приречений милуватися в той день усілякими дивовижами, я притамував позіхання і взявся уважно, як і належить, розглядати колекцію. Гадаю, що її почав збирати сам дядечко Вільям і збирав старанно — альбом, на мій подив, був заповнений майже весь. Тут були розмаїті англійські марки, російські з червоним серцем, якісь вилинялі австрійські, а також трикутні марки з мису Доброї Надії, що давно вийшли з обігу, австралійські із лебедем, гвіанські — з вітрильником. Я. озирав усе це байдужим поглядом, а можливо, на якусь хвилину навіть закуняв, бо впустив альбом на підлогу і з нього висипалось чимало марок, призначених, мабуть, для обміну.

І тут, над усяке сподівання, мені на поміч прийшла омріяна щаслива випадковість. Винувато збираючи розсипані марки, я помітив серед них багато французьких марок ціною п'ять су. Отже, хтось регулярно надсилає листи з Франції в Столбрідж-ле-Картью, вирішив я. А що, як це Норріс? На штампі однієї з марок я розібрав початкове «Ш», на другій до неї доточилось «а». Дальші літери були геть нерозбірливі. Коли зважити, що назви чверті французьких міст починаються з «Шато», то ви зрозумієте: ця ниточка далі нікуди не вела. І я негайно привласнив одну з марок, ту, на якій штамп був найчіткіший, щоб показати її на пошті. Однак мала негідниця піймала мене на гарячому…

— Ти негалний дядецко, ти вклав у мене малку! — закричала вона і, перше ніж я зміг заперечити, вихопила марку з моєї кишені.

Я опинився ні в сих ні в тих, і, мабуть, місіс Хіггс зглянулась на мене, бо поспішила на поміч.

— Якщо містера Додслі дуже цікавлять марки, — сказала вона (найімовірніше, гадаючи, що я схиблений на них), — йому варто б переглянути альбом містера Денмена. Містер Денмен збирав марки вже цілих сорок років, і кажуть, що його колекція коштує чималі гроші. Агнес, — провадила вона, — будь гарною дівчинкою, — збігай у замок, скажи містерові Денмену, що в нас гостює справжній знавець, і попроси — хай він пришле з кимось із синів свій альбом.

— І ті марки, які він хотів би обміняти, — додав я, не розгубившися. — У мене в гамані, здається, дещо є, і, можливо, ми обміняємось.

За півгодини в готелі з'явився містер Денмен власною персоною, тримаючи під пахвою товстелезного альбома.

— Ах, сер! — радісно вигукнув він. — Коли я почув, що ви філателіст, я відклав усі справи! У мене є приказка, містере Додслі: марки ріднять усіх колекціонерів. І не заперечуйте, сер, це справді так.

Не знаю, наскільки відповідають дійсності Денменові слова, але, в усякому разі, той, хто безпідставно видає себе за філателіста, опиняється в неабиякій скруті.

— А, другий випуск! — сказав я, хутко вчитавши напис поряд з маркою. — Так, рожева… себто… я хотів сказати, бузкова — найцікавіша на цій сторінці. Хоча, згоден з вами, — додав я поспішно, — ось ця жовтувата, з тонюсінького паперу, — справжній рарирет!

Моє невігластво, звісно, було б викрите, якби я з почуття самозахисту не почастував містера Денмена його улюбленим напоєм — портвейном, таким добрим, що він, безперечно, не міг дозріти в льоху готелю, а був перенесений туди під прикриттям ночі з підвалів панського замку. Щоразу, коли мені загрожувало викриття, а тим більше, коли він ставив мені якесь підступне запитання, я квапився знову наповнити його склянку, і на той час, коли ми перейшли до марок, призначених до обміну, поважний містер Денмен був у такому стані, який знешкоджує найзаповзятішого філателіста. Не скажу, щоб він був зовсім п'яний, — жвавості йому не додалося, але погляд його посоловів, і хоча він ще безперестану просторікував, йому було байдужісінько, слухаю я його чи ні.

Серед марок містера Денмена, призначених для обміну, як і серед марок семирічної Агнес, була помітна та сама дивина: надмір дуже поширених звичайнісіньких французьких марок ціною п'ять су. Я непомітно підібрав серед них марки з тими самими літерами «Ша», потім знайшов щось схоже на «и», а тоді — «ї»… Шай! — ось була розгадка! Шайї-ан-Б'ер, містечко поблизу Барбізона, дуже гарне місце для людини, яка ховається, найкраще місце для містера Норріса, що свого часу подорожував по Англії, замальовуючи в альбом краєвиди; найкраще місце для Годдедааля, який забув на борту «Летючого шквалу» свій мастихін [94] . Як дивно: поки я блукав дорогами Англії в товаристві свого Крутія, людина, яку ми шукали, увесь час жила там, куди здавна зманювала мене доля.

94

В 30-60-ті роки минулого сторіччя в селі Барбізоні біля лісу Фонтенбло під Парижем працював гурт прогресивних художників, що утверджували естетичні цінності національного пейзажу.

Я ніколи не дізнаюсь, чи показував містер Денмен свого альбома Беллерсові і чи спромігся Беллерс по стертому штампу розібрати назву містечка, але тепер це вже не мало значення. Я теж тепер знав те, що знав Беллерс. Я здобув те, задля чого приїхав до Столбрідж-ле-Картью, і моя зацікавленість марками враз безсоромно вивітрилась. Я негайно розпрощався із здивованим Денменом і, наказавши запрягати коня, взявся вивчати розклад руху поїздів та пароплавів.

РОЗДІЛ XXI ВІЧ-НА-ВІЧ

І ось, неждано-негадано, я — в Барбізоні. Було близько другої пополудні, коли вулиці зовсім безлюдні: всі художники-трударі, пишуть десь етюди, всі нероби подалися на прогулянку в ліс чи на луки. Криві бруковані вулички тонули в тиші, готель теж наче вимер. Тим приємніше було зустріти в їдальні одного з моїх давніх приятелів. Судячи з його міського костюма, він збирався виїздити з Барбізона. І справді: поряд із ним стояла валіза.