Короп по-чорнобильськи

Талмуд, священна книга іудеїв.

Ми вже казали, що у тій країні, де живуть герої цієї книги, всі містечка схожі одне на одне. Власне, сама ця, ніким не визнана, держава і є одне велике єврейське містечко.

Як воно виглядало? Кілька вуличок, обшарпані будиночки, перенаселені людьми, козами і злиднями, древні єврейські діди, що сидять непорушно цілими днями на табуретках попід стінами своїх хаток, увечері онуки і правнуки відносять їх спати, а вранці виносять знову разом з табуретками, які з меблів перетворилися на деталь одягу…

Абсолютно геніальний і неперевершений шкіц єврейського містечка змалював у своїх листах славетний француз Оноре де Бальзак: “Тут усі будиночки, більше схожі на наші халупи, танцюють польку - один ліворуч перехилився, другий праворуч, але рівно жоден не стоїть”. Мовилося про Бердичів, найєврейськіше з усіх на світі єврейських містечок. Але про нього дещо згодом.

Серед містечка - базар з обов’язковим «кошерним» рядом, де продають птицю, зарізану згідно з приписами Талмуду. Так, як це робили євреї і сто, і тисячу, і три тисячі років тому. Щоправда, як вони самі жартували, пересічний єврей їв курятину у двох випадках: або коли він сам ось-ось мав дати дуба, або коли така перспектива світила курці. І саме на цьому жарті побудований один із найчудернацькіших єврейських анекдотів про те, як неповнолітній Беня на містечковому базарі курку продавав. Але оповістка ця, якщо цитувати її повністю, вийде такою довжелезною, що переважить за об’ємом усю нашу книжку. Хто зна - може ми якраз і присвятимо цій історії окрему книжку. Може…

Трошки далі - синагога. То не просто храм, як, скажімо, у православних католиків чи мусульман. То своєрідний клуб для євреїв-мужчин. Зі своїми правилами - суворими і жорсткими, як кирзові чоботи балагули. Так називався візник, котрий розвозив і по містечку, і з містечка в містечко все - від ребе до гною. Єврейський віз відрізняється від християнського тим, що замість короба у нього - пласка платформа. І замість коней - шкапи. До речі, вихолощені, але чомусь розмножуються. Цей дивовижний факт жодна наука, ані буржуазна, ані марксистсько-ленінська розтлумачити так і не спромоглася.

В синагозі заправляє ребе, себто, рабин. Те, що він у євреїв, як у нас батюшка, здається, ще ніхто не забув. Взагалі, рабин у містечку - це особа номер раз. Якщо ви вважаєте, що його основне заняття - молитися в синагозі, то ви нічого не знаєте. Молитви у синагозі виспівує кантор. Запам’ятайте це слово, бо далі знайдете трошки історій про цю персону. І Талмуд ребе теж не завжди читає, передовіряючи цю високу честь комусь із гідних поваги. Власне “передовіряючи” - це ще делікатно сказано. Бо часто-густо божий пастир продавав частину своїх повноважень бажаючим. І не треба його за це засуджувати. Бо, як сказано в одній єврейській оповістці, ви подивіться, люди добрі, що в нашому храмі робиться? Вікна побиті, протяги гуляють, стіни потріскались, дах протікає, пташечки божі на Талмуд теє… але не будемо забігати наперед.

Так чим же займається ребе? О, він дає поради! Якби він цього не робив, не було би, принаймні, половини цієї книги. І ще - добрячої половини єврейського етносу, котра теж з’явилася на світ завдяки порадам ребе. Чи всупереч. Але не будемо присікуватися до святої людини.

Що робить сьогодні правовірний єврей, коли у нього є проблеми? Лізе в Інтернет, дректор! (Ви правильно прочитали, це не друкарська помилка, хто ще не знає, що означає це слово, хай спитає у знайомих євреїв, вони матимуть втіху). Хоча - про що ми? Кого ви запитаєте? Навіть якщо вам пощастило і ви маєте сусіда-єврея? За останнім переписом лише три відсотки українських євреїв пам’ятають свою рідну мову - їдиш. Три відсотки на сто тисяч чоловік. Хоча - може вам справді пощастить і один із тих трьох відсотків живе поряд з вами.

А до речі, якщо вам одразу пощастить знайти нині єврея, котрий знає їдиш, то не забудьте після цього міцненько потрусити своє генеалогічне дерево. І може звідти впаде вам на голову який-небудь забутий предок юдейського віросповідання на прізвище, приміром, Айзельберг, хоча ви самі - з діда-прадіда Колісниченко. Бо щоб ви знали, найбільше в світі з усіх народів щастить саме євреям. От тільки українцям, болгарам, вірменам і японцям це щастя падає або до голови, або до гаманця, а євреям - переважно на тухес. Такі от таємниці етнічної гравітації! Тут не те що мову - забудеш, як тебе звати: Піскун чи все ж таки Фурман.

От і доводиться сучасним нащадкам Мойсеєвим у скрутну хвилину хапатися за Інтернет чи енциклопедію. А колись нормальний юдей в цій ситуації пхався у двері до ребе.

Кого ми ще забули? При синагозі був хедер - єврейська релігійна школа для хлопчиків. Викладача хедеру звали меламед. На великі свята до містечка приїздив іудейський проповідник - магід. Серед них були надзвичайно популярні оратори, куди тобі сучасним нардепам.

Обов’язкова приналежність кожної синагоги - шамес. З одного боку - він звичайний служка, найнижча особа в храмовій ієрархії. А з іншого - дивовижна річ: ані у Горація Сафріна, ані в інших зібраннях єврейського фольклору ми не знайшли жодного анекдоту саме про шамеса. Здавалося б - хто він такий, оцей, котрий будить тебе щоранку і виганяє з хати на молитву? Ходяча мішень для безкарних жартів і кпинів. Як там у відомого в першій половині ХХ століття письменника Олексія Свірського?
– “Шамес, справжній хороший шамес має бути бідним, як сільський пастух і дітоздатним як Іаков”.

Природно, що поєднання двох таких чеснот (чи нещасть?) неминуче робило із шамеса філософа. Наш земляк - одесит Ісаак Бабель увічнив в одному з оповідань дивовижну пораду, яку він одержав в молодості від шамеса синагоги биндюжників - Ар’є-Лейба: “Припиніть скандалити за вашим письмовим столом і заїкатися на людях. Скандальте на майданах і заїкайтеся на папері”.

Що ж, скористаємося порадою синагогального служки і перейдемо до суті нашої розповіді.

Отож, історія перша, початок теж класичний. Єврей приходить до рабина…

* * *

Єврей приходить до рабина:

–  Ребе, хіба це життя? Я, дружина, п’ятеро дітей - і всі в одній кімнатці.

–  Знаєш що, - каже рабин, - найми служницю.

–  А навіщо мені служниця?

–  Не питай! Найми - і все. А через тиждень прийдеш і розкажеш.

Минуло сім днів. Єврей приходить знову:

–  Ой, ребе, у мене таке пекло, таке пекло, а не життя! Дружина зі служницею гиркається зранку до ночі, діти скиглять, а у мене голова розривається.

–  Не проймайся дрібницями, втішив його рабин, - тепер купи козу.

–  Ребе, та ви що? Яка коза? У мене не те що хліва - комірчини немає. Картоплю під ліжком тримаємо.

–  То нічого. Знайдеш для неї якийсь куточок. Чекаю тебе через тиждень.

Минув тиждень, єврей уже не приходить, а приповзає:

–  Ребе, ґвалт! Кари єгипетські! Страшний суд! Баби кричать, діти плачуть, по всій долівці бруд і козячий послід, а сморід! Сил моїх уже немає.

–  Ага! Вже немає, - втішився рабин, - все йде згідно мудрості Талмуду. Дозволяю тобі продати козу.

Ще сім днів пройшло. Єврей з’являється вчетверте. І вже не такий затурканий:

–  Ну що вам сказати, ребе? Як ми того смердючого мекала позбулися, то стало якось навіть легше. Щоправда, як продавали, то на ціні стратили, зате маємо трохи спокою.

–  Буде ще краще, дурню. Тепер дозволяю тобі вигнати служницю.

Єврей послухав - і прибіг не через тиждень, а на третій день.

–  Ой, ребе, слухайте, який же ви мудрий! Хто сказав, що у мене пекло? У нас рай! Хто сказав, що у нас одна мацюпусінька кімнатка? У нас же справжній палац!