Короп по-чорнобильськи
Шрифт:
Батько веде сина до іншої школи. Картина повторюється. Невдовзі дитина вилітає з останнього, десятого хедеру при синагозі, а ті, що при молитовних будинках, навіть брати його не хочуть.
Тато в розпачі. Моню треба вчити, але де? З відчаю наважується віддати дитинку до католицької школи при місцевому костьолі. Проходить день, два, три… десять-двадцять, зі школи ніяких скарг, Моня півдня сидить за підручниками і приносить додому самі лише відмінні оцінки.
Зрештою батько не витримує і цікавиться:
– Моню, а що там з тобою роблять оті католики, що ти так добре вчишся?
– Нічого особливого, тату. Просто першого ж дня один дядько, котрий там за головного, завів мене до кімнатки, а там
І я зрозумів, що тут не повидригуєшся.
Після революції в Радянській Україні закрили практично всі хедери при синагогах, як і недільні школи у православних церквах. Натомість радянська влада повідкривала єврейські школи. Разом із учнями туди втрапили і меламеди старої дати. Зрозуміло, що виконувати незвичні для них установки нової влади, наприклад, з естетичного виховання, було не так просто.
Вчитель єврейської школи показує учням репродукцію з картини “Народження Венери” і, червоніючи, запитує:
– Льово, що тобі у цій картині видається найкрасивішим?
– Дупа, вчителю!
– Хуліган! Завтра прийдеш із батьком! Йося! А тобі що тут найбільше подобається?
– Цицьки, вчителю.
– Хам, лобуряка! Завтра батька приведеш!
– Та він у справах поїхав.
– Прийдеш із мамою. Моню, годі шкіритися. Скажи, краще, що тоді найбільше подобається у цій картині.
– Вчителю, я краще завтра всю сім’ю приведу.
Учень у хедері звертається до меламеда:
– Вчителю, поясніть, як працює телеграф?
– Ну, це просто - далі нікуди. Уяви собі дуже довгу таксу. Коли ти наступаєш їй на хвоста, то вона пищить спереду. Зрозумів?
– Зрозумів. А що таке радіо?
– Те ж саме, тільки без такси.
Ось такі ускладнення зі сприйняттям навколишнього світу не раз заганяли меламедів у ситуації, гідні увічнення в пам’яті Народу. Як в історії з отією козою, про яку ми коротко згадували у передмові. Настав час розповісти її детально.
Якось дружина меламеда з Погребищ погнала його купити козу на базарі. І де б ви думали? Ні, не в Спичинцях і навіть не в Плискові, бо аж у Лінцях! Вважай п’ятдесят верст, щоб ви знали! Чому їй не подобалися кози зі своєї волості - невідомо. Але вперлася рогом - тільки в Лінцях!
Ну, доїхати з Погребищ до Лінців на той час було легше, ніж зараз. Пару верст до станції, звідти вночі сідаєте на поїзд «Київ-Умань», на світанку вискакуєте на станції Оратів, ще вісім верст пішечки - і маєте ваші Лінці!
Меламед так і зробив. А от уже назад, з козою довелося повертатися своїм ходом. Бо хто ж їх обох у вагон пустить?
Ну, своїм ходом, так своїм ходом. Надвечір дотеліпалися до Плискова і мусили зупинитися на постоялому дворі. Доки меламед спав, хазяїн постою вирішив пожартувати над бідним вчителем. Потихеньку відв’язав оту козу, а замість неї прип’яв до плоту свого цапа. Меламед вранці підхопився, підміни спросоння не помітив, мотузку в руки - і на Погребище.
Що він мав удома - можете собі уявити. Довелося брати клятого цапа на налигач і під жінчині прокльони шпацірувати на Лінці. Бо цього разу ні про який поїзд не варто було й думати.
Прийшов він у Плисків і вирішив тут-таки, на тому ж постоялому дворі переночувати і рано-ранесенько - в Лінці на базар. І тут клятий хазяїн, дочекавшись ночі, міняє свого цапа на оту козу. Меламед, природно, нічого не помічає, приходить
у Лінці, знаходить хазяїна скотинки і влаштовує йому ґевольт. Той спочатку виправдовується, потім придивляється і починає реготати:– Хто тут цап? Це ж коза, он і цицьки є. А як не вірите, то моя жінка вам її зараз видоїть.
Сказали - зробили. Бачить меламед, що це таки коза. Бере її за мотузку і чимчикує на Погребище… через Плисків, звичайно. І отой постоялий двір.
Вдома знову коза виявляється цапом. Цього разу на крики меламедової дружини і жалібне мекання цапа збіглася половина містечка. Одне слово - меламеда, навіть не нагодувавши, женуть назад. По тій же трасі.
В Лінцях ситуація повторюється, але цього разу вже без сміху. До меламеда потихеньку доходить, що щось тут негаразд. І хоча коза була не єврейська, а стовідсотково православна, хазяїн порадив нещасному покупцеві сходити не до попа, а до рабина.
Ребе з Лінців, хай Господь Бог воздасть йому за мудрість його, прохача вислухав і навіть козу оглянув. І найавторитетніше підтвердив, що це не цап. Більше того, на прохання бідолашного меламеда видав йому довідку відповідного змісту за власним підписом і печаткою кагалу.
Ясне діло, що у Плискові козу знову підмінили.
Меламедова дружина вже збиралася вкоротити йому віку, проте, коли чоловік показав довідку, розгубилась і наказала знову йти до рабина, але вже до свого, погребищанського. І цапа теж із собою взяти.
Ребе з Погребищ, нехай Господь і йому воздасть за мудрість його, меламеда вислухав, не перебиваючи. Потім кілька разів уважно перечитав довідку. Після чого дві години думав і дійшов висновку:
– Меламед щоразу купував таки козу. Але Господь у величезній милості своїй навіщось зробив так, аби кози, перетинаючи кордон волості ставали цапами і навпаки. Так вознесемо ж Господові молитву за те, що він виділив нас, погребищанських євреїв з-поміж усяких гоїв та мишигоне.
Як ми вже згадували у передмові, дивовижна історія про те, як погребищанський меламед в Лінцях козу купував, втрапила навіть до серйозних сучасних філософських праць. І то не дивно - адже сам славетний Зиґмунд Фрейд напівжартома стверджував, що філософія - то цивілізована форма божевілля. А хіба тут не збожеволієш, коли у тебе коза в цапа обертається аби тут-таки знову стати козою?
Нащадки того симпатичного рогатого створіннячка й досі весело вибрикують на обійстях Погребищ та Лінців, не підозрюючи, що їхні далекі предки зробили вагомий внесок не лише в єврейський гумор, а й у новітню українську філософію.
Щоб не забути - дуже схожу історію повідав якось з трибуни російської Держдуми найзнаменитіший син росіянки і юриста - Володимир Жириновський. Його баба з дідом, класичні містечкові батьки майбутніх радянських юристів, купили пару кіз і ніяк не могли дочекатися від них молока. Коли терпець увірвався, повели худобу до ветеринара. І тут з’ясувалося, що то була пара цапів. Погодьтесь, історія майже дотягує до рівня притчі про меламедову козу-трансвестита.
Нема чого дивуватися, що саме меламед став героєм одного з останніх зафіксованих єврейських жартів. Вже почалася Друга Світова війна. Сталін з Гітлером хвацько ділили Польщу, де євреї, до речі, були третіми за чисельністю після власне поляків та українців. Із заходу перли танкові колони генерала Гудеріана, зі сходу «гремя огнём, сверкая блеском стали», мчала Червона Армія. Перспектива бути «визволеним» більшовиками чомусь не сподобалася скромному меламеду з містечка Камінь Каширський, що на Волині. Власне, не «чомусь», бо місцеві євреї ще не забули, як їх один раз уже «визволяли» - у 1920-му році. Тодішні погроми, влаштовані будьонівцями, шокували всю Європу.