Короп по-чорнобильськи
Шрифт:
– Які ще доведення? Ми ж не в школі. Влітку не топлять у пічках та грубках - от взимку і холодно.
До рабина з’являється вельми допитливий місцевий молодик і з порогу приголомшує його запитанням:
– Ребе, а бутерброд завжди маслом донизу падає?
– Завжди, сину мій.
– І в Талмуді про це написано?
– В Талмуді про все написано, сину мій.
– А чи там написано, чому у мене сьогодні зранку бутерброд маслом догори впав?
– Правда?
– Чистісінька! Можу показати.
– Не треба, зараз подивимося.
Рабин
– О! Так ти ж його не з того боку намазав!
Ми вже зазначали, що всі анекдоти про рабинів чи не кожна єврейська община - від Львова до Богодухова - приписувала виключно своїм духовним пастирям. За винятком чи не одної-єдиної бувальщини - про те, як містечковий рабин намагався вгамувати демографічний вибух в одній окремо взятій єврейській родині. Від цієї історії всі чомусь відмахуються. Мовляв, усе це - антисемітські вигадки.
У одного старого єврея, що не рік, дружина народжує дитину. А він сам уже немічний, заробляти, щоб їх прогодувати, не в змозі. Йде він до ребе на пораду.
– Абрам, - каже ребе, - не переймайся. Талмуд - мудра книга, він зараз мені все скаже.
Гортав-гортав сторінки, потім книгу закрив і рече:
– Якщо керуватися приписами Талмуда, то випливає наступне. Якщо у старого єврея щороку народжується дитинка, а він не в змозі багато дітей прогодувати, то треба відрізати йому одне з двох ерй.
Ну, ви здогадалися, що саме треба було відрізати. Скажемо так - не вухо. Старий Абрам зітхнув, сказав собі: треба різати - будемо різати. Відрізали.
Але наступного року знову народилася дитинка!
Знову Абрам біжить до ребе. Рабин покрутив головою і знову сказав:
– Талмуд - мудра книга, він зараз мені все скаже.
Знову довго гортав сторінки. Не знаємо, де саме він вичитав пояснення, що треба робити, але зрештою промовив таке:
– Якщо керуватися приписами Талмуда, то випливає наступне. Якщо у старого єврея щороку народжується дитинка, а він не в змозі багато дітей прогодувати, то треба відрізати йому одне з двох ейр. Якщо ж у нього все ж продовжують народжуватися діти, то доведеться відрізати й друге ейр.
Як треба - то відрізали.
Але наступного року знову народилася дитинка!
– Що ж це таке, ребе?
– мало не плаче старий Абрам.
Знову рабин узявся за Талмуд, знову довго гортав. Нарешті відклав священну книгу і виголосив:
– Якщо керуватися приписами Талмуда, то випливає наступне. Якщо у старого єврея щороку народжується дитинка, а він не в змозі багато дітей прогодувати, то треба відрізати йому одне з двох ейр. Якщо ж у нього все ж продовжують народжуватися діти, то доведеться відрізати й друге ейр. Якщо ж і далі продовжують народжуватися діти - значить НЕ ТОМУ ВІДРІЗАЛИ!
До рабина приходить подружжя. Чоловік залишає свою законну половину надворі і довірливо повідомляє:
– Ребе, у мене такий жах, такий жах! Як щось путнє не порадите, то мені кінець.
– А в чому річ?
– Моя жінка мене потихеньку підтруює. Досипає отруту до їжі.
– Невже?
– жахається рабин, - може, то вам просто здалося?
– Я теж так думав. А оце вчора потай піддивився. Підсипає.
– Що я вам скажу? Кличте її сюди, а самі зачекайте надворі.
Через
три години жінка радісно випурхує з дверей та ще й наспівує.Чоловік заходить до рабина.
– Ну що, ребе, поговорили?
– Поговорили? Вона мені три години не давала розкрити рота. Торохтіла сама. У мене вже отака голова! Але!… Хочете пораду?
– Ребе, я ж по це й прийшов.
– Труїться далі!
І ще одна оповістка про мудрість рабина. Помер один багатий єврей. Навіть дуже багатий. І написав у заповіті, що хоче аби всі його гроші поховали разом із ним.
Ну куди дінешся? Зібралися родичі, плачуть, але пхають пачки грошей у домовину. А їх так багато, що вони випадають.
Аж тут рабин надійшов:
– Люди добрі, що це ви робите?
– Як що? Покійник, трясця його матері, заповів аби ми всі його гроші разом із ним поховали, а вони, бачите, не влазять.
– Телепні недовчені! Хто ж так робить! Давайте всі гроші мені, а я йому випишу чек. Він у труну влізе.
Від авторів: слухайте, чого це ми вчепилися до тих рабинів? Вони нам що, в борщ наплювали? Наче в містечку більше людей немає. Давайте краще про… балагулу. До речі, є один жарт і про нього, і про його єврейське «таксі».
Набрав він якось мало не пів містечка на свого воза, аби поїхати до сусідніх Спичинець на великий ярмарок. І от, коли вже всі сяк-так один на одному примостилися, згори гепнулася ще й відома містечкова перекупка з клумаками. Порозпихала товар, посовалася, чує - щось не те. І каже:
– Ой, а на чиїй це нозі я сиджу?
На це містечковий меламед відповідає, як водиться, запитанням на запитання:
– А та нога в синій шкарпетці?
– В синій.
– Тоді на моїй.
А до речі, щоб не забути… От ви зараз сидите, тримаєте в руках цю книжку і нічого не знаєте!…і ми б не знали, якби нас не просвітив Толя Лемиш, відомий київський бард і журналіст. Виявляється, сакральне слово «халява», котре навіть найзатятіші антисеміти вважають «ісконно руським», насправді ж - єврейське. І привіз його в скарбницю «великого и могучего» безіменний містечковий балагула.
Річ у тім, що у дев’ятнадцятому столітті коштом кагалу, себто, общини, дітям у містечках молоко роздавали безплатно. На їдиш молоко - халав. Привозив його балагула. Дітлахи радісно бігли за возом і кричали: халав, халав! А найменші лепетали: халяв, халяв… Старий балагула, зворушений такою увагою до власної персони, примовляв: пийте, дітки, пийте, завтра ще халяву привезу.
Але це була лише передмова до справжньої оповістки про справжнього балагулу - Іцика Лейзора зі Спичинець. Невідомо, де він навчився матюкатися, але сам городовий Наум Сученко не раз казав: «Ну, Іцик! Ну, жидівська твоя голова! Якби я оце тебе вночі почув, так точно би подумав, що це якась кацапська морда душу полегшує».
Одного дня спичинецький рабин мав їхати у справах навіть не до повітового Липовця, а в саму Вінницю, тодішню губернську столицю Поділля. Найняв він для цієї справи Іцика Лейзора, але попередив, що заплатить йому аж цілих шість карбованців сріблом аби той у дорозі не те щоб матюка не запустив - а й навіть простого чорта жодного разу не пом’янув.