Коштовний камінь

П'яте. Він буде поставлений у такі «службові» умови, що в нього не лишиться часу для будь-якої самостійної дослідницької роботи.

Це констатація фактів. Тепер треба підвести риску і зробити висновки.

Перший висновок: він потрапив у розумно влаштовану пастку і має ворогів, та ще й неабияких, справжніх ворогів.

Другий висновок. Ці вороги обізнані з геологічною справою, стежили за його роботою і, напевно, їм були відомі їхні розмови з Спиридоновим.

І знову питання: чому в нього з'явились вороги? Відповідь ясна: тому, що йдеться про берил, а не про залізо чи мідь. Мінерал берил має величезне значення для легких і найлегших стійких сплавів. Він необхідний для виробництва реактивних літаків, ракетних двигунів, стратосферних літаючих апаратів. Ясно, що є люди, які не бажають, щоб у нас відкрили такий мінерал. Сама тільки гіпотеза, припущення про його існування викликали тривогу і страх у деяких людей, змусили їх діяти, влаштовувати пастки. Ці люди, таким чином, не його особисті вороги, а вороги його батьківщини, соціалістичного ладу.

Все зрозуміло і ясно, як день. Але яка користь від цієї ясності? Хто вороги і де вони ховаються, — ось питання, яке треба з'ясувати.

Поки вороги не будуть викриті, він буде «поза грою», в нього будуть зв'язані руки. Адже тепер, якщо послати Спиридонову не один, а хоч десять «офіціальних» ескізів, становище не поліпшиться. Чому? Тому що ніхто не повірить шахраю, безсовісному брехуну…

Але хто ж вони, ці близькі, а проте — невидимі вороги?

Інженер Спиридонов чи Вилю Власев? На них це зовсім не схоже. Спиридонов — справжній комуніст, його життя кришталево-ясне, як крапля роси. Вилю Власев — бездоганно чесна людина, до того ж він дуже обережний і надто педантичний, щоб піти на таке діло. Павел Папазов? Найбільш чуйний з усіх його колег, єдиний, хто радів його шуканням і виправдував перед Вилю Власевим його відсутність. Ігнат Арсов? Хіба здатний на злочин цей боязкий чоловік, що страждає манією нікчемності? Він, може, найбільш здібний з усіх геологів, але душа його спотворена якоюсь дивною хворобою, невгамовним прагненням валятися в ногах у інших. Така людина неспроможна бути мерзотником. Зюмбюлев — надто обмежений; крім роботи, знає одне — полювання. Це його пристрасть. Марко Маринов? Про цього ремісника не варто й думати. Хворобливий, полохливий, він весь тремтів, як дитина, коли починалась гроза, а ввечері боявся відійти від палатки і на п'ять кроків. Картограф Делчо Єнев? Він був легковажний, любив випивати і завжди впадав за якоюсь жінкою. Але це добрий і хороший товариш. Лаборантка Рашеєва чи хтось із технічного персоналу?

Андрєєв перебрав усі позитивні й негативні риси їх характерів і, нарешті, переконався, що це безглуздо. Насамперед, ніхто з цих людей не мав наукової підготовки, щоб креслити геодезичні ескізи великих масштабів. Та й хто з них знає його почерк, щоб так досконало скопіювати?

Викрити ворога не менш важко, ніж довести існування берила в земних надрах.

Хтось повинен йому допомогти. Але ж до кого звернутися, хто повірить, що ескіз зник таким дивним способом і що так само дивно на його місці опинився інший. Кожний скаже: це химерний трюк, невправний виверт, який ти сам вигадав, щоб вийти з незручного становища! йому скажуть так: «Щоб привернути до себе увагу (подивіться, який талановитий геолог!), ти зчиняєш галас про якийсь берил, а коли тебе притиснуть до стіни (тобто, коли треба довести, що ти серйозна людина і справді здібний геолог), ти по-пілатовськи вмиваєш руки: мій план викрали і підмінили іншим!».

Ось у якій пастці опинився Андрій.

Що він буде робити далі?

Андрєєв не звик легко здаватися, але зараз у ньому ніби щось надірвалось, він почував себе, як актор, незаслужено освистаний публікою. Нічого поганого він не зробив, не мав наміру заподіяти комусь неприємність, а його затюкали, зацькували, як звіра.

Незабаром йому мине тридцять років. Це такий бадьорий веселий вік. Жахливо, якщо в ці роки починаєш сумніватися в людях, втрачати віру в добро, бачиш навколо тільки сіре, буденне життя, егоїзм і холодні, байдужі обличчя.

Ще на початку своєї розповіді я вже говорив, що я студент ветеринарного інституту, і ви, очевидно, догадуєтесь, що в мене нема нахилу до філософування. Та коли я згадую про всі ці події, то мимоволі думаю: чи вірні були філософські висновки Андрія про життя і про людей взагалі? Не знаю, як на вашу думку, але мені здається, що вони були помилковими. Як кожен щасливець, він усе бачив у рожевому світлі. Такі вже вони всі! Я знав одного такого. Якось ішов дощ, та ще який! Цілі потоки лилися з неба, а він ішов вулицею і насвистував. «Іди-но сюди!» гукаю до нього і вказую на місце під «балконом, де сам сховався. А він, веселий, підійшов до мене й каже: «Ходімо! Чого це ти заховався? Глянь, який приємний дощик!». Розумієте? Злива здавалась йому тихим теплим дощиком!.. І йому було весело, хоч він весь був мокрий і з плечей стікала вода. Отакі бувають щасливці. Таким був і Андрій, поки його не спіткало це лихо з планом. Як я вже сказав, він бачив усе в рожевому світлі. Молоде тендітне деревце здавалось йому величезним дубом. А згодом, коли його спіткала біда, він під впливом настрою змінив свої рожеві окуляри на чорні; а ці чорні скельця мають незвичайну властивість: вони зменшують усе видиме до мізерних розмірів. Ці окуляри перетворюють великий дуб у маленький кущик. Ось як небезпечно дивитись на життя і на людей крізь призму своїх настроїв, своєї долі. Я, ветеринар, зовсім не схильний до абстрактних філософських міркувань і гадаю, що найкраще — це не надівати кольорових окулярів. Не знаю, звідки прийшла до нас ця мода…

Отож Андрій стояв, нахилившись над вікном, і вітер бив йому в обличчя. Стрункий офіцер в кінці вагона лишився сам і з похмурим виглядом курив. Раптом Андрій відчув, що його штовхають під лікоть. Він незадоволено обернувся, гадаючи, що це хтось із його колег. Біля нього стояла, соромливо і злякано посміхаючись, лаборантка Рашеєва. Вона стояла перед ним, наче учениця, яку викликали відповідати урок.

— Ви застудитесь, — сказала дівчина. — І завтра у вас болітиме голова.

Андрій нічого не відповів. Рашеєва якусь хвилинку помовчала і спитала:

— Я вам заважаю?

Він знизав плечима.

— Та ні, будь ласка, — ї відчув жаль до дівчини. Захотілося сказати їй щось приємне, але не міг знайти жодного лагідного слова. А вона стояла коло нього, маленька, в накинутому на плечі подертому суконному пальті. І невідомо чому, спитав зовсім недоречно:

— А де картограф? Чому ви залишили його самого?

Дівчина почервоніла, але очей не відвела.

— Спить, — відповіла вона. — Ось тут, в купе Марко Маринова. Вони обоє вже поснули.

— Я спитав про нього просто так, випадково, — вибачливим тоном сказав Андрій.

— Нічого, — усміхнулась дівчина. — Пам'ятаєте, як ми студентами були в одній ремсовій групі?! [РМС — робітнича молодіжна спілка (спілка робітничої молоді)].

— Давно це було, — сказав Андрій. — Не пригадую.

— Ви тоді кінчали, а я тільки вступила на перший курс.

— Давно це було, — повторив Андрій.

— А я відтоді вас пам'ятаю, — сказала Рашеєва і знову почервоніла. Тепер вона ще більше нагадувала дівчинку, що відповідає урок.

Андрій мовчав. Він все ще шукав лагідні слова і ніяк не знаходив.

— Я ходила на всі матчі, коли ви грали, — продовж жувала вона.

— І добре робили, футбол — цікава гра.

— Але я так і не полюбила його.

— І я охолонув до нього, — чомусь збрехав Андрій.

Поїзд поступово зменшував швидкість і зупинився. Це була якась маленька станція.

— До Пловдіва лишилось дві години, — повідомив старший лейтенант, проходячи мимо. Звідкись вискочила дівчина з хлоп'ячою зачіскою, і офіцер поспішив до неї.

Пролунав різкий свисток, йому відповів короткий і хриплий паровозний гудок.

Цей звук на мить розбудив ніч, ніби попереджаючи її про якусь важливу подію, що от-от має відбутися.

Поїзд знову помчав уперед.

— Скажіть мені відверто, — почала лаборантка, — скажіть мені, чи є хоч якась частка правди в чутках, що ходять про вас? Я ж ваш товариш з студентських літ, не приховуйте від мене нічого.

— Чудові були ті роки, — сумно посміхнувся Андрій.

Вони помовчали. Офіцер і дівчина з пташиними очима тихо розмовляли в другому кутку коридор а.

— Може, мені не треба було питати вас про це, — промовила Рашеєва.

Вона закуталась у своє потерте пальто; їй ніби одразу стало холодно.

— Ви не звертайте уваги на чутки, — відповів Андрій.

— Кажуть, що ви обдурили інженера Спиридонова якимсь фальшивим ескізом. Ніби ви знайшли… — вона трохи затнулась, — рідкісний мінерал, а це виявилось блефом.

Він нахилився до дівчини, її очі були ясні, в погляді світилась і ласка, і страх.

— Як ви гадаєте, — промовив Андрій, — схожий я на брехуна?