Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Тільки пани?
— Тільки пани. Чого ж боятись людям простим! — і пан Станіслав помацав за рукав, щоб пересвідчитись, же перед ним — не привид, не мана, а сутий, у плоті й крові Козак.
— А й справді-таки, не схожий, — сказав, підступаючи, й москаль. — Я думав, ти — разів у три від мене вищий…
— Як на семи левах — сім чортів? — і Мамай, зареготавши, простяг руку білявому велетневі. — Здоров, пане москалю!
— Здоров, черкасе-друже! — відмовив Іванище.
— Чув я про тебе немало, — сказав Мамай.
— А я про тебе — ще більше.
Вони подержали один одного за дужі плечі, в
— Оце така в мене кузня, — сказав Іванище.
— Добра кузня.
— Оце моя жінка, Анна.
— Бачу. Славна жіночка.
— Оце мої діти.
— Заздрю! Вони помовчали.
— Чого никаєш серед ночі? — спитав коваль.
— Не спиться, бач, сьогодні.
— Усім не спиться, — відгукнувся, беручися знов за свого молота, пан Станіслав.
— Прийшов поглянути: хто це дав притулок нашому Михайликові? — сказав Мамай і вклонився: — Бувайте, Анно! Бувайте, матінко! Бувайте, пане-ляше! Бувай, Михайлику! — сказав Мамай. — Бувайте, люди добрі!
— Ходіть здорові! — напутили його двоє гуцулів, що найнялись недавно челядниками до Іванища.
— Навідуйтесь, — сказав пан Станіслав.
— Хай завтра… — і вийшов з Іванищем за ворота. Вони трохи постояли.
Мамай поглянув на чорні руїни домініканського монастиря, що здіймались над самою кузнею, і спитав у москаля:
— Гніздо оце? Порожнє воно?
— Кому ж там бути? — знизав плечима коваль.
— Бог його зна… Ти тут близько живеш, поглядай. Удень поглядай. I вночі поглядай.
— За цим і приходив? — спитав Іванище і пильно поглянув на останки того гнізда домініканських круків. — Ти щось таке прознав? — спитав він у Мамая.
Але ніхто йому не відповів.
Козак Мамай зненацька зник з-перед очей.
Ніби його тут і не було.
15
Отак він і зникав завжди.
Так і з'являвся скрізь.
Раптово.
Все йому треба було в Мирославі побачити, і виникав він тої ночі скрізь: і поміж вояцтвом, що чатувало, чигаючи на ворога, на передній Смузі оборони міста Мирослава і всієї Долини.
З'являвся й на неприступних для ворога замкових вежах, побудованих тут задля користі польського короля французьким інженером де Бопланом, на мурованих вежах, які тепер служили нам.
Попостояв і на вигоні, де мирославські молодиці й дівчата, під проводом гончарівни Лукії, вчилися вночі з коня колоти списом, а сама Лукія гарцювала перед ними, як добрий козак, як і більшість дівчат тої ворохобної пори.
Вона показувала, як треба ратище тримати, як уперед чи назад коня посилати, як треба триматися в сідлі.
Погримувала на якусь дебелу дівку, що не вміла вдержати, як було слід, козацьке таволжане ратище:
— Живіт товстий, а лоб пустий! От уже не люблю…
Попоблукав Мамай і по околицях — за дівчатами міської сторожі. Тихі й зосереджені, вони сновигали по сонному місту під проводом Ярини Подолянки, котра заступала на час гончарівну Лукію: панночка хоч і жила весь час у передчутті якоїсь біди, одчайдушно нехтувала пересторогою Пилипа-з-Конопель і дома не сиділа, не береглась, а дядечко її, отець Мелхиседек, маючи й без неї задосить воєнного клопоту, мусив потерпати ще й від її легковажної поведінки…
…Знов та знов зазирав Мамай тої неспокійної русальної ночі до ремісницьких майстерень,
бо всюди в пізню пору світилося: люди не знали спочинку перед обличчям справедливої оборонної війни.I знову йшов Козак по вулицях — у тому складному душевному стані, коли, в годину сум'яття, навіть сам себе не розбереш, не знаючи — чого ж тобі хочеться.
Чи в траву десь упасти в порожнім степу.
Чи на коні помчати в безвість.
Чи танцювати гопака на людному майдані.
Чи з другом вірним побалакати.
Чи просто подивитися на зорі…
I він блукав один.
Козацтво серед ночі вантажило на мажі хліб, щоб везти на снідання оборонцям города.
В господі в пана обозного, у великій пекарні палало в печах.
Молодиці й старі діди-хлібники ловко вергали в піч, у другу, в третю — книші та паляниці для козацтва, і ніхто й не помітив, як поміж ними з'явився Мамай.
Запорошений борошном, він порався так само спритно, як I п кузні чи в гончарні, начебто тільки й діла мав, що пекти паляниці, і лице його палало тим натхненням, яке осіняло його м будь-якій гуртовій роботі, бо ж, хоч би що він робив, завше хотілося співати.
Отож і тут він сам собі вже якусь пісню замугикав, складаючи її в ту ж хвилину.
Пісня була ще невиразна, бо ж тільки тут народжувалась.
А коли задзюрчала вона виразніше, то й пекарі її підходили, а за ними й молодиці залилися, старанно виводячи побожну й жартівливу пісеньку про святий хліб:
— Слава хлібові святому,
Наче сонце, золотому,
Слава печі і дровам,
Що дають поживу нам!
Хлібе-Короваю,
Рости в край із краю —
На здоров я нам,
На згин ворогам!
Чи у полі, чи у хаті —
Слава вогнику й лопаті, —
Ми й на світі не жили б,
Як не був би добрий хліб!
Хлібе-короваю,
Рости в край із краю —.
На здоров я нам,
На згин ворогам!
Треба сили воякові,
Треба сили й для любові, —
Все дає нам хліб святий,
Наче сонце, золотий
Хлібе-короваю,
Рости в край із краю —
На здоров'я нам,
На згин ворогам!
За піснею й не помітив ніхто, як увійшов до своєї пекарні пан полковий обозний. Він прислухався до пісні. Пісня йому навіть подобалась. Але, помітивши тут когось чужого і не впізнавши за тим борошняним туманом Козака Мамая, він загорлав: