Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Десь телятко матір свою стиха кликало.

У високості проквилив самотній сокіл: «кгіак, кгіак!»

I все замовкло.

Аж раптом подихнув легенький вітер.

I знову пролетів.

Рвонув.

Іще. Та й ще.

Та й закрутився вихором.

Знялася хмара гайвороння і, пролинувши над містом, на мить заступила сонце, і притьмом стемніло, як пізнього вечора. Та за хвильку часу знову заграло літнє надвечір'я всіма барвами, знову сонце забриніло на вечірньому прузі, знов озвався сокіл, знов чути стало жайворона, бо тиша царювала над юрбою, як і перед тим.

Козак Мамай підвівся.

Очі йому палали, мерехтіли, мало дим не йшов, ліва його брова, помітно більша від правої, округлилася й звелася ще вище, вуса Козакові настовбурчилися, козацький чуб аж ворухнувся, обличчя зблідло, як тільки може збліднути дублене на всіх вітрах обличчя, і аж голос захрип, коли він стиха мовив до громади:

— Нас урятує скарб.

5

Він це мовив тихо. Тишею була й відповідь. I світ замовк над моріжком зеленим. Навіть голуби на дзвіниці.

Навіть бджоли перестали дзижчати в квітах калини, в катрані.

Аж вітер принишк.

I знову Мамай сказав:

— Нас урятує скарб…

I завмер, — як став, так бунчука й стояв.

Спитав Мелхиседек:

— Який же скарб, Мамаю^

— У цьому ж городі, в щедрій землі Долини, сховано давні скарби…

— Запорозькі! — підказав йому хтось.

— I князівські… ще, може, від Русі старої. Чи, може, й скіфські… чи ще які скарби, панове товариство.

— Чули таке вже не раз! — відказав, із самого тільки потягу до суперечки, сотник Хівря, муж трезвенний і доброчесний. — Казка!

— Які тут можуть бути скарби! — підтримав сотника й пан Купа, бо ж йому зовсім не хотілося, щоб хтось інший те захопив, що мало належати тільки йому одному. — Скарби, скарби! Слухати смішно!

— Як же й узяти їх? — спитав гончар Саливон.

— Заклятого скарбу так просто й не вхопиш! Величезний гурт людей потиху загомонів. Заговорили про скарби: що чули та знали.

Хтось розповідав про запорожця, котрий, на Січ ідучи, замулив десь тут, на дні Рубайла, червінчики, зашиті в волову шкуру, й чималий каюк рушниць, ножів, пістолів, теж обшитий шкурами.

А хтось казав про те, як бува страшно брати зачаровані гроші, що й даються не кожному, про скарб, заклятий на дванадцять людських голів:

— Десять уже пропало. Ще один пропаде хтось, а потім ті гроші вже можна буде й брати!

Розповідали й про винні льохи, знайдені під землею, і про видовбану дубову колоду з горючою горілкою, і про жлукто з грішми, і про запорозькі кузні, закопані в лиху годину: з залізом, вугіллям, свинцем, з гарматами та зброєю, про труну, повну грошей, і про кутній зуб мертвяка, що потрібен, щоб грошики ті, не зашкодивши, віддалися до рук.

То ж були такі часи, коли й справді-таки заривали скрізь тяженну силу грошей і всякого добра.

Бо співалося ж тоді в пісні:

По тім боці огні горять, — нікому тушити, По цім боці орда суне, — нікому спинити. Зажурилась Україна, що нігде прожити, Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти. Малих дітей витоптала, старих порубала, Молодую челядоньку у полон забрала…

Отож і тікали люди світ за очі, ховали майно, закопували гроші — й ватагами, й поодинці, але ж повертались по них, гай-гай, повертались не всі…

А скарби лишалися в землі.

6

— От у нас було… — почав, на горбок виступаючи, дід Непийпиво, колишній козак, стрункий, сивий, з вусами, жовтими від тютюну, і люди знов принишкли, слухаючи, а що старий балакав аж надто неголосно, то й іще глибша тиша осінила громаду. — Скажу про себе, дітки…

— Голосніше б, діду Шайтане! — попросив Хівря.

— А ти не поганяй! — вишкірився на сотника Непийпиво, прозваний за лиху вдачу Шайтаном, і одвернувся до громади: — Я ж колись докопався-таки до скарбу, дітки.

— От чого ви аж такі багаті, діду! — засміявся якийсь безвусий швець, бо ж дід Шайтан ані хижки не мав, ні хатини, а жив тим, що морщив людям постоли.

— Докопався, а не взяв!

— Чому ж, дідусю?

— А тому… Всяк знає, дітки, що те непевне діло краще починати — в страшний четвер, або під великдень, або ж оце завтра — в Клечальну неділю…

— От завтра й почнем! — загомоніли люди.

— Можна ще й під Івана Купала, лебедики мої… Але мені така пригода випала саме в чистий четвер, після вечірні. Вистояв я страсті господні та й, свічки страшної не гасивши, доніс вогонь аж до самої могили…

— До якої ж це? Де вона?

— В нас же, в яру Скаженому: балочка там є, а посередині — шпилик…

— Під Неопалимим дубом, діду?

— Ні, трішки далі, — завагався Шайтан.

— А прикмета яка ж?

— Камінь лежить, а на ньому півмісяць був колись вибитий, тепер уже й не видно. Отож від того каменя на полудень треба було одміряти дванадцять ступенів, а там уже й копати…

— Боже ж мій! — зойкнула якась коротконога й дебела дівка.

— Ото й пішли ми втрьох: Вавило Брус покійний, ось я… та ще Северин Самотока, ось він тут, збрехати не дасть.

— Та він же глухий!

— Дарма! В нього, бач, вуха пухнуть, коли хтось бреше при ньому… Ото й дійшли ми з горющою свічкою до місячного каменя, одміряли дванадцять кроків, покурили херувимським ладаном із черепочка, перехрестилися та й почали копати. А скрізь же — тихо так, ані шелесь!.. Копали ми, копали та й докопались до залізних дверей. А за тими дверима…

— Ой! — скрикнула в перестрасі та ж сама дівка.

— За дверима залізними, — провадив далі Шайтан, — побачили ми в льосі три барила з червінцями, і так вони, ті барила, порозсихалися, що й клепки геть повипадали, а червінчики й сяють, аж видно все в погребі. Вже хотіли ми тії грошики забрати, коли бачимо — перед барилами вагани якісь, а в них буцімто кров… і напис кирилицею: «Хто червінчики вздрів ці, хай покуштує крівці!»

— Спаси й помилуй, — по-жіноцькому, широко перехрестився пан Хівря.

— От ми втрьох стали й стоїмо: страшно! «А що, думаємо, коли це кров — татарська?»

— Як же ти її покуштуєш!

— «Чи християнська…»

— Гріх же! — озвалися з гурту.

— «А може, й чортова…»

— Крий боже!

— Попостояли ми, потім засипали, що розкопали, та й пішли собі. Побоялися заклятих грошей! Так вони десь там лежать либонь і досі.

— Чого ж, діду, мовчали?

— Заприсяглися: тридцять літ — ні пари з уст. А ось тепер…