Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Бувши ретельним слугою господа бога, він, протягом життя попуючи, по шинках, звісна річ, не ходив, а це сьогодні був його перший вихід між гулящі люди по тому, як отець Ігнатій зняв сан служителя католицької церкви. — Ерго бібамус! — повторив він, сам собі дивуючись, бо ж цих п'яницьких слів його уста не промовляли з молодечих літ.

— Випиймо! — погодилися й поляки, примхою долі занесені далеченько від рідного дому, найманці гетьмана Однокрила, що їм уже й не хотілось воювати.

— Нєх жиє добри хлопак! — підіймаючи дерев'яного михайлика, проголосив один із них.

— Живео младич! — озвалися й серби.

— Щасливий будь, мій хлопчику! — з добрим виразом на худому обличчі сказав і Йван Покиван.

— Оце є саме те, — думно промовив Романюк, — за чим я й поспішав сюди: щоб народи наші були разом…

— Разом! — підніс свій келех іще один сербин, Стоян Богосав, урятований нині від шибениці, і спитав у Романюка: — Коли ж буде твоє послання, попе?

— Кому послання? — спитав Прудивус.

— Оце ходжу та й думаю, закличного листа складаю до черкасів… до простих людей України.

— Про що листа?

— Щоб тримались Москви, — відповів Романюк і, вставши, знову сказав: — Ерго бібамус! — і притьмом вихилив келех прегарячої варенухи, бо ж тримати срібний бокал була несила, так він розпікся від киплячої горілки, що палахкотіла синім вогнем.

За ним випили і всі інші.

Тільки Михайлик іще тримав у руці свою чару, дивився на кволий вогонь — не без страху, бо ж належало пити вперше в житті, і товариші, видно, зрозуміли це, і аж замовкли, збагнувши значність такої хвилини.

А Прудивус тихенько спитав:

— Чого ж ти?.. Пий!

Молодий коваль, нарешті, випив свою першу чарку, і жовтий кошачий вогонь очей шинкарочки Насті протяв душу, мов позолочене вістря коси, намальоване над дверима шинку, і дух заперло від невміння пити, і всі співчутливо підсували хлопцеві якийсь заїдок, і знову всі замовкли. А пан Ігнатій, витягши з кишені аркуш паперу, перейшов до шинквасу, ближче до свічок, і щось там коли-не-коли записував, чи не своє послання ко черкасам, що про нього він тільки-но казав товаришам.

У нашого Михайлика ще в голові гули джмелі після першої чарки, коли Тиміш Прудивус, підвівшися з-за столу, низько вклонився молодому ковалеві:

— До твоєї милості, доміне Михайлику.

— Аве! — вклонився й Покиван. — Чолом!

Простодушний Михайлик зніяковів, став іще незграбніший, почервонів і зненацька розсердився — чи сам на себе, чи на лицедіїв, чи на випиту варену горілку. I він спитав з баса:

— Чого це ви?

Бо майнула думка: чи з нього ж не кепкують?

— Бачилисьмо, — сказав Прудивус, — люди мов на живіт кричали, тебе вітаючи на лицедійському кону.

— Даяння складали прещедрі, — додав Покиван.

— На руках несли…

— Ще нікому з наших київських спудеїв не випадало за кумедію такого дива.

— Ерго, ми просимо, — урочисто завершив Прудивус. — Приставай до нас, до лицедіїв!

— Я ж неписьменний.

— Дарма! — відмовив Іван Покиван.

— Навчимо, — додав і Прудивус.

— Я ж і незграбний — задля вашого мудрого діла.

— Бачили!

— Мушу я, ковалюючи, допомогти зрадників подолати, — чухаючи потилицю, намагався відмовитись Михайлик, хоч і нелегко було відмовляти хорошим людям. — А може, й сам я вирушу — трішки повоювати.

— А для війни — ти зграбний? — посміхнувшися, спитав Тиміш Прудивус.

— Хтозна… — непевно здвигнув широченним плечем простодушний коваль.

31

— Хтозна! — повела плечиком і Явдоха, що зненацька виникла тут, як вона завжди й з'являлась біля свого синочка в найпотрібнішу мить. — Хтозна! — повторила неня. — Ми ще воювати й не пробували. Але зібралися.

— Я сам, мамо, я сам! — розгнівався Михайлик і ненароком вихилив ще одну чарку вареної горілки. — Я, мамо, сам!

— Чому ж сам!? Удвох збиралися, разом і підемо, — добродушно мовила неня, хоч у них ще й слова не було об тім зронено, щоб іти на війну. — Зібрались, бачите!

— Я теж оце зібрався… товаришів покинути, — кивнув на Йвана-рухляра чимось заклопотаний Тиміш Прудивус. — Рушаю н дальню путь.

— Куди ж це? — спитала паніматка.

— До Києва, — скубнувши себе за вус, відповів Тиміш.

— Отак притьмом? — спитав Михайлик.

— Отак!.. Мушу добиватись до святого Києва

— Та з міста ж вийти вже ніяк! Долину ж оточили вороги.

— Я мушу йти.

— Видима смерть чигає на тебе за стінами города.

— Знаю.

— Що ж тебе туди жене? До Києва? — спитав Михайлик. — Кохана дівчина?

— Нема коханої. Бо я вдівець.

— Ненька? — спитала Явдоха.

— Неньку поховано тут. У Мирославі.

— Куди ж тебе чорти штовхають?

— До Академії.

— Тягне його дідько до науки! — злостиво пробурчав Пришийкобиліхвіст.

— I не впинить його ніяка сила, — зітхнув і Йван Покиван.

— Війна ж!

— Ми. — спудеї.

— То й братчики — з тобою? — спитала Явдоха з певним жалем, бо не любила розлучатися з тими, до кого прихилилась серцем, а в ті хисткі й непевні часи — розлук і зустрічей було ніяк не менше, ніж тепер. — Рушаєте всі разом?

— Ні, — сердито відповів Данило Пришийкобиліхвіст. — Ми лишаємось тут.

— Лишаємось! Якщо ти, Михайле, пристанеш до нас! — закінчив Покиван.

— Ні, — сказав Михайлик. — Не пристану-таки.

— То доведеться рушати до Києва й нам.

— Вакації кінчаються, — пробубонів Прудивус.

— От тобі чорти ночами й дошкуляють! — знову заговорив Пришийкобиліхвіст. — А й ми також… м-м-м-мусимо… ч-ч-через т-т-тебе… лізти в самісіньке пекло війни. Я н-н-навіть не уявляю, як ми з-з-зможемо перейти на той бік, за лінію об… об… облоги. Н-н-н-не уявляю!

— Чого це ти став заникуватися? — спитав Прудивус.

— Після сьогоднішньої вистави… звик! — люто відказав Пришийкобиліхвіст.

— Я, бач, подумав: чи не наслідуєш ти пана гетьмана?

— А що хіба?

— Та, кажуть, пан Гордій Пихатий чогось почав заникуватисЬ, і всі його кадильники й полизачі теж раптом поставали заїками.

— Т-т-тобі все ж-ж-жарти, а я й с-с-с-справді не можу балакати, як треба. Тобі смішно? Еге? А як загинемо, перебираючись на той бік, тобі теж буде смішно?