Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

А мила наша Явдоха, наздогнавши сина, взяла була його за руку, але Михайлик вирвав її, спинився на мить і ледве чутно прошепотів:

— Я сам, мамо, я сам!

36

— Сам!

I знову рвонувся далі, до високих воріт, на вулицю, бо ж на ближньому соборі веселі дзвони, ніби кепкуючи з молодика, т «к підступно й прилюдно зневаженого зарозумілою панночкою, раптом гучно та весело озвалися знов, і мирославці відусюди плавом попливли до собору, бо ж на Вкраїні в ті часи не було музики дужчої та кращої за святковий церковний передзвін.

Хлопець прожогом вискочив з архирейського саду, тікаючи від глуму людського, тікаючи й від настирливої гри дзвонів, тікаючи від себе самого, вибіг на вулицю так хутко, що матінка не могла й наздогнати його, і мчав од того дзвінкого благовісту далі та далі.

Та й шептав сам собі, щоб тільки не заплакати:

24

37/

— Я сам, мамо, я сам!

йому назустріч, поспішаючи до церкви, стривожені несподіваним передзвоном, ішли та й ішли гожі дівчата, червонощокі молодиці, лепсько прибрані, з оберемками запашного клечального зілля та квітів, діди, дітвора, ремісництво…

А дзвони невгавали, і від того шаленого благовісту стугоніла й дрижала земля, і соборна дзвіниця на цілий світ либонь волала з ковалем Михайликом:

— Я сам, мамо, я сам… — десь там дрібно теленькали дзвони найменші, що між ними був і один колоколисько срібний.

— Я сам! Я сам! Я сам! — подавав згори свій дужчий голос дзвін підстарший, перечасний.

— Я… сам-м-м! Я… сам-м-м! Я… самммммм! — поважно бамкав важенний, тисячопудовий дзвін, найстарший, яким дзвонилось на «достойно», яким дзвонилося на гвалт, на сполох, на біду, найбільший дзвін, яким вістили вогонь. — Я сам, мамо, я сам… Я сам! Я сам! Я сам!

Кінець книги першої

Книга друга

Четверта пiсня, клечальна

1

Над містом кружляв сокіл: де соколи літають, там круків не пускають…

2

А на соборній дзвіниці, обрясненій клечанням, шаленів у побожному захваті Саливон Глек, простосердо гадаючи, що його ревність чують зараз не тільки люди, а й глухенький пан-бог.

Дзвонив з перебором старий гончар і зранку, коли тікав од передзвіння Михайлик-Кохайлик, гірко зневажений гоноровитою панною, коли люди, стривожені веселим бамканням, дізналися, що нічого страшного й не сталося в городі, еж просто гончар Саливон хотів попрощатися з новісінькими, торік тільки почепленими, дзвонами собору: їх нині ж мали мирославці зняти, щоб перелляти на гармати й гаківниці.

Дзвонив гончар і в час відправи, як годилось.

Дзвонив знічев'я й зараз, по обідні, коли й дзвонити було не слід, і так старий ушкварював, аж соборний протоієрей, отець Варлам, лютуючи, як пес кудлатий, виривав з патлів собі волосся пелехатими мичками.

Невеличкий, чепурно вбраний задля свята, старий гончар, мов навіжений, борсався в пружному павутинні мотузків, що попростягались до нього — від великих і менших, і ще менших дзвонів, ретельно сьогодні пообмиваних від пилу й птичого посліду, бо ж голуби та горобці кожен дзвін побілили прегусто, — борсався дзвонар у тому павутинні, борсався, як муха, що намагається з тих чіпких тенет скоренько вирватись.

Хвалу божу за хвости хорошенько смикаючи, дзвонар орудував руками і ногами (бо ж завтра вже, коли й схочеш, то не надзвонишся: ані дзень, ані бом, ані за мотузочок!), і в напрочуд зграйному хорі подавали мідні голоси й підголоски — то дзвін-полієлей, то перечасний — підстарший дзвін, то скликанчик задзвінний, тонкоголосий, той самий, що завше починає першим, то дзвін неділешній, то постовик, а то буденний — чи по два, чи по три, чи по п'ять заразом, а то й гуртом усім — у раз по раз повторюваних сполученнях чітких ритмічних фігур, — і все це — так шпарко й весело, і все це — так густо й тремко, з гарячим захватом людського вміння, аж подих переймало в городян, котрі слухали останній, прощальний спів мирославської божої вежі, бо ж мала вона сьогодні свої гучні дзвони віддати війні.

Сховавшись під найбільшим, старшим дзвоном, бамкав величезним серцем, обома руками розгойдуючи, дід Варфоломей Копистка, веселий цехмайстер жебраків, і все співало в душі цього легкої вдачі чоловічка, і він, хоч і сам був дзвонарем, уславленим не тільки в берегах Долини, не міг надивуватися з кебети гончаря Саливона, котрий на дзвіниці таке вшкварював — аж танцювати хотілось, котрий по мертвому подзвіння в найменші дзвони («клим-клим-клим») так тенькав жалібно й печально, що люди плакали… Цей музика-дзвонар так бувало надзвониться, що й уві сні завжди вчувались йому дзвони, настроєні зграйно, де дзвін старший, перший — звучав «до», де полієлейний «мі» був у великій терції до першого, а буденний «соль» — чиста квінта до старшого ж таки, — і всі вони співали в різних поєднаннях, у різних ритмічних фігурах, і серця дзвонарів калатали завше з ними влад.

I Саливон, і дід Копистка обидва прощалися з дзвонами, двоє старих людей, що для них хвилини благовісту бували найсолодшими хвилинами існування, коли биття їхніх сердець могла чути вся Калинова Долина.

Доручивши здоровенне крицеве серце старшого дзвона одному з хлоп'яків, котрі з самісінького ранку топтались на дзвіниці, чекаючи щасливої хвилини, коли ж нарешті їм дадуть хоч трохи побамкати, дід Варфоломей Копистка, припавши грудьми до тисячопудового мідного тіла, що на його нижньому пояску перебігали літери «Літа божого тисячу шістсот якогось там… сольян бисть святій Покрові», грудьми своїми сприймав старий жебрак дуже бриніння дзвона, його спів, його рев, його плач, — та й сам він, дід Варфоломей, мало не плакав, прощаючись із оцим велетнем, що з нього дивувалися сторонські купці та всякі гості, котрі прибували в город Мирослав з усіх кутків Європи, з Ближньої та Середньої Азії.

Дзвін оцей відливали для Покровського собору недавно — тут же, в Мирославі, і чимало тоді золота й срібла накидали городяни в розтоплену мідь, щоб співав цей дзвін любішим голосом, і сам Варфоломей Копистка висипав тоді в киплячий спиж усю свою калитку, все, що нажебрав протягом життя — і не думав же він тоді, щось ось так доведеться…

Голос мирославських дзвонів зараз чули десь там, і поза краєм Долини — трикляті однокрилівці, а через тиждень-два вчують вони ці ж самі голоси з жерел гармат: і голос найбільшого, і голоси дрібніших, привезених сюди з Голландії, з Валдая, з Києва, коли загомонять вони гучними голосами справедливості.

Варфоломеєві кортіло ще раз подзвонити в усі дзвони бодай трішки, але він бачив, що Глек аж наче сам не свій, аж ніби й не було вже тут його душі, таким чудним, далеким, зосередженим було його обличчя, бо ж мислі витали десь там, по той бік озера, де скупчилась ворожа сила: чи ж добре вони чують його дзвони, чи ж не тьохне серце якого-небудь зрадника… Мислі були десь, на далеких манівцях, що ведуть на північ, до Москви, де його син, Омелько, поспішає до московського царя: чи ж подумає він зараз про батька… Мислі старого Саливона не раз повертались і до ганьби його, до сина-мартопляса, котрий, як йому спозарана вже хтось переказав, збирається проскочити через облогу, щоб добутись до далекого Києва, і старий підсвідомо доходив до мислі про те, чи не сам він є причиною цеї втечі…

Заносячись думками в безвість, рвав Саливон за мотузки, розгойдував ногою дошку, прив'язану товстою вірьовкою до підстаршого, перечасного дзвона, але не бачив, що на дзвіниці, даремно пориваючись перекричати дзвони, давненько вже топталась, чимось вельми стурбована, його дочка Лукія.

— Тату, йдіть снідати! — гукала вона. Та Саливон Глек невгавав.

— Тату!.. Агов!.. Чи не пора до роботи? Але старий не зважав.

— От уже не люблю, коли ось так…

Дівка гнівливо і, видно, якоюсь новою бідою пригнічена, змовкала, марно дожидаючи, коли ж, нарешті, батько весь видзвониться, або ж передасть мотузки Варфоломеєві Копистці.