Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Каяк! каяк!

I пан Купа, мало не гигнувши з перестраху й ледве встоявши на ногах, хутко прикрив пухкою долонею свою лисину, що на ній уже набрякла від сьогоднішнього соколиного дзьоба — здоровенна синя-пресиня гуля.

Всі, крім Михайлика, бо ж той був несміюн (ніхто ж його ніколи ще не спромігся нічим насмішити!), всі зареготали.

Роксолана, склавши добру ціну дотепові, поблажливо ляпнула Михайлика по руці й сказала, мов горличка протуркотіла:

— Лобуряка!

А Козак Мамай низенько вклонився кріпакам, наймитам, джурам і козацтву, котре охороняло в дорозі важну особу пана обозного, і мовив:

— Прощавайте, люди добрі.

— Щасти тобі боже, Мамаю! — щиро прогули голоси. Вклонилась до всіх і паніматка Михайликова та й рушила вслід за Козаком.

Віддав чолом і син її, і наче приском обпік нашого парубка прощальний погляд пані Роксолани.

I наш молодець на цей раз не одвернувся.

Він мужньо витримав той грішний погляд і, без тіні посмішки, пустуючи, сказав їй достеменним полубаском пана обозного:

— Параско, одійди!

— Кохайлику?

— Прощавай, Парасю! — своїм уже, звичайним парубоцьким голосом і з неприхованою щирістю мовив Михайлик і грубо лапнув її гаряче тіло.

— I все, Кохайлику? — хистким, непевним голосом спитала Роксолана.

— Для тебе — все, — сказав він сумно і просто.

— Ти про мене погано не думай, Михайлику, — зашепотіла пані. — Всім заськи до моєї запаски! Крім тебе… Ну? Ну? Та ну ж?

— Я ще тобі наснюся, задерикувато сказав хлопець. — Тричі!

— Як?

— Як тільки схочеш… Прощавай! — і поволеньки рушив, ледве ноги від землі одриваючи, за Козаком Мамаєм.

I враз поринув парубок у хвильне море трав, а Роксолана, захитавшися, мало не впала, коли б не підтримала її татарка Патиме.

На все те зловтішно озирнувшись, за сином подалась і ненька.

— Ми з вами, постривайте! — раптом покрикнув услід Мамаєві старий козак Ничипір Кукурік.

I скочив на коня, котрий належав панові Пампушці.

За ним опинилося в сідлах і мало не все інше козацтво, що охороняло Пампушку в тій дальній мандрівці з Хоролівщини до міста Мирослава.

I миттю позникали всі вони в буйних травах.

I все це сталося так хутко, що пан Демид Пампушка і отямитись не встиг, як лишився в голій та повній небезпек пустелі — майже без ніякої оружної охорони.

30

В степу все цвіло, як і годиться в травні місяці (хоч треба сказати, що тоді май, як і належить, звався квітнем чи цвітнем, бо все ж тоді цвіте, а травнем називали місяць трав, теперішній апріль).

Та не до трав і не до квітів було тоді обозному Пампушці.

В травах було повнісінько гадюк.

I вовки там водились.

I дикі коти.

I, що найстрашніше, люди.

В кожнім яру могла чигати засідка: жовтожупанники Гордія Однокрила, гетьмана… поляки … чи й татари… грабіж, полон чи й смерть. На господа надії вже не було сьогодні — після того пір'я.

Та й Роксолана, на свого мужа глянувши не без презирства, одвернулась.

Копнувши чоботом дотліваюче жертовне вогнище з пір'ям і ладаном, де з димом спливали биті таляри й червінчики, заплачені чумацькому отаманові, Демид Пампушка, від страху, від злості, від досади згадавши, що й він колись був козаком і людиною, скочив на свого важенного коня, щоб наздогнати, спинити й завернути козаків-охоронців, котрі покинули пана з його челядниками посеред страшного й непевного степу, він уже вихопив шаблю й торкнув коня, але… ступак його, заіржавши, рушити з місця не міг.

Він стриг вухами, рвався вперед, але не мав сили одірватися від інших коней, що їх там невбачай хтось (чи не Козак Мамай, бува) посплітав докупи гривами.

Блискавкою бистрої шаблі Пампушка відтяв коня від інших, перерубавши сплетені гриви, і знову хотів був рушити навздогін за втікачами, але не встиг конище, рвонувши під несамовитими вдарами вершника, не встиг проскочити й десятка кроків, як раптом трісла зарані кимось підрізана підпруга, і цяцьковане перлами сідло зразу з'їхало набік.

Він, може, й випав би з сідла на землю, пан полковий обозний, але ноги йому зав’язли в золотих стременах.

Він, може, якось і випручався б, але, на гріх, од напруги порвався очкур на товстеннім череві зацного пана, і шаровари спали зразу ж, накривши прездорового конягу з головою й ногами, — отакі вони широкі були, ті козацькі штани, що могли б, гляди, покрити ще трьох таких коней з головою й ногами.

Кінь зосліпу рвонувся вперед, та замалим не впав, заплутавшись ногами в брижах дорогого червоного сукна.

Пампушка горлав до наймитів, до челяді, до жінки, але ж підступитись до коня вже змоги не було, бо той, скаженіючи, шарахав туди й сюди, не бачачи нічого, спотикався, мало не падав, але й на місці не стояв ні хвильки.

Самому злізти в пана Купи способу не було, бо ж ноги, трохи вище колін, зав'язли не тільки в збруї, а й у штанях, і кінь та вершник роз’єднатись уже не могли, зв'язані штаньми в якогось чудернацького кентавра.

Кінь, шарахнувши, поніс його далі та й далі, зосліпу раз по раз спотикаючись, але (чи не промислом божим) чомусь не падаючи.

Обозний чув позаду голоси дружини, челяді, всіх, хто бачив його ганьбу, хто реготав десь там з його пригоди.

Та як же було й не реготати!

Коли штани опали на коня, пан Купа, засвітивши голим тілом, не міг же все те приховати, а підштаників либонь не мав (досі ж бо не вирішили вчені: чи носили ж запорожці підштаники?).

Отемнений кінь, спотикаючись, ніс його далі та й далі.

I кров уже вдарила в голову Купі.

Сливе втрачаючи тяму, він думав про Козака Мамая:

«Чорт його приніс на мою голову в таку хвилину… чорт його приніс!»

31

А Мамай тимчасом, здибавши в травах свого коняку-розбишаку, побачив, що той уже привів йому цілий табун тарпанів.

Це були добрі коненята, але дикі та вільні, тонконогі, невеличкі й прудкі, бо завше змагалися з вітром, булані, з товстими головами на вихилястих шиях, з гострими, вперед нашорошеними вухами, з маленькими вогнистими та лютими очима.

Мамай підступив до якоїсь меткої кобилки. Дика тварюка задрала голову, роздула ніздрі, тремтіла всією шкурою, била передніми (некованими, звісно) копитами, але на місці перед Козаком таки встояла.