Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— А що ж ти думаєш! Кадило — це, їй-богу. ж, ловка річ.

— Ви таки, господи, старієте: невже ж вас так тішить усе оте славослов’я…

— А таки тішить!

— …Усі оті лабузнення, кадіння, величання, поклони та поклони, акафісти, молебні? Лизь-лизь та й лизь-лизь? Хіба не так?

— Ти, бачу я, Петрусю, важиш проти основи основ?

— Важу, господи, — не заперечував святий Петро.

— I смієш про те признаватись!

— Смію, господи.

— А слід мені лише кивнути пальцем…

— Кивайте.

— …I тобі не бути вже в службовому переліку святих.

— Не бути то й не бути: всі ходимо під богом.

— Та ти ж від людської роботи одвик.

— Як-небудь проживу.

— Але як же…

— Я ж був колись рибалкою, господи, — і святий Петро посміхнувся, згадавши блаженні часи бурхливої молодості. — Ви ж пам'ятаєте, боже, як на озері, десь біля Генісарета, здається, синок ваш ходив по хвилях, мов по суші. А коли це спробував зробити я… — і старий Петро засміявся. — Мало не втоп!

— Ну, от бачиш! Не по чину, пішов. Еге ж! — і сказав тоном наказу: — Треба цю вчительну халепу записати в нову редакцію євангелія.

— Давно вже записано, боже.

— I всі це вивчають?

— Вивчають.

— I всюди тебе лають, картають, скромадять і ганять?

— Аякже!

— Коренять і шельмують?

— Ого-го!

— I ти раденький з того?

— Раденький, господи.

— А яким ти голосом говориш про це?

— Бодренним, як і велено, господи.

— Прочухани любити слід.

— Щоб і ногами не дригать?

— Як то?

— А так! Є десь така приказка: «Не рад пес, що вбитий, ще й ногами дригає». Ось як! А я таки дригаю…

— Додригаєшся!

— Але ж я… я вже просто не можу більше вчувати, як ти, господи, приймаєш — не від добрих та щирих людей, а від кадильників, підхлібників та полизачів, приймаєш молитовне величання, за те прощаючи смертні гріхи. Не супроти господа-бога гріхи, а проти людей, проти правди! I я вже не хочу, заради моєї посади високої, заради лакомства нещасного, терпіти любов твою до себе самого, терпіти все оте…

— Ще одне слово, — аастеріг господь, — і ти передаси ключі від раю комусь іншому, Петре.

— Та мої ж заслуги перед престолом всевишнього відомі всім!

— Але ж усяку відомість можна перевідомити. Ми оголосимо, буцім за останніми даними богословської науки — найбільші заслуги перед престолом всевишнього має не святий Петро, а, приміром, святий…

— Ще одне слово, вседержителю, — спокійно застеріг апостол, — і доведеться переписувати весь виклад Нового завіту.

— Мовчу, мовчу… — гірко зітхнувши, сказав преблагий.

— Мовчання пориває до мислення, боже.

— Ти певен? А я став балакучий… еге?

— Еге.

I вони — там, на закрайку хмари, ті двоє старих і сумних парубків, замислились, задумались, і чимало гіркого було в тому роздумі, хоч господь-бог так, видно, ні до чого й не додумався, бо після досить затяжної мовчанки мовив:

— Ти таки, Петрику, опустися вниз і довідайся лишень, і запиши: що за чесний і шляхетний діяч так щиро там розкадився, як його звуть, якого роду, яку посаду посідає, в котрий раз одружений, скільки має законних тещ і незаконних дітей, чи не бував раб божий у поганських країнах та чи не вклонявся там чужовірним божкам та ідолам… — і він іще довго, пан-бог, напоумляв апостола Петра, а наостанку знову мовив: — I взагалі спитай: чого ж він хоче, той предостойний кадильник, чого жадає від нас за свою прещедру хвалу?

I святий Петро, в которий раз, скорився.

— Та ще дізнайся: хто це там пір'я підсипав у ладан? I запиши… і запиши!

— Добре, господи, — сумно сказав він. — Служба є служба…

— А служба божа — найпаче.

— Нехай, — сказав Петро і низенько вклонився: — Піду. Спущусь туди. Все взнаю. Й запишу.

I осінив себе хрестом. А вседержитель сказав:

— Боже помагай.

29

— Боже помагай! — глузливо кинув своєму ковалеві й пан обозний: — Можеш мене! Свого пана! Покинути! Одного! Серед степу!

— Можу, — знизав плечима Михайлик.

— Кохайлику! — ставши близенько, з-за спини стиха проворкувала Роксолана.

— Параско, одійди! — гримнув на неї обозний, назвавши свою пані її хресним ім'ям, як це завжди бувало, коли він сердився.

Роксолана відійшла.

— Але на чім же ти поїдеш? — кепкуючи, спитав Михайлика обозний.

— Верхи, — відповів за нього Мамай.

— А твоя неня?

— I паніматка — також верхи, — посміхнувся Козак Мамай і поважливо блимнув на Явдоху, що йому подобалася все більше та більше, щира українська мати — з усіма її достойностями й вадами. — Чи не так, ненько?

— Нема ж на чім верхи, — повела плечем Явдоха.

— Нема — так буде!

— Може, коли й буде, а поки що… — і вона вклонилась панові Пампушці: — г Служила я тобі аж двадцять і п'ять год, а не заслужила, бач, ні вола, ні коня, ані доброго слова від тебе, пане чваньку, колишній козаче запорозький! — і кивнула синові: — Ходім!

— Ходімо, — блиснув зубами парубок.

— Рушили, — сказав Козак Мамай. I раптом свиснув.

Так дуже свиснув, аж луна пішла степами.

Аж Песик Ложка гавкнув.

Аж пані Роксолана схопилася за товстенне чоловікове плече.

Спустивши з повода свого коня, Добряна, Козак свиснув ще раз, а кінь рвонув і миттю зник у травах.

За руки взявши Михайлика та його маму, Мамай рушив був за конем.

Але спинився.

I сказав Демидові Пампушці:

— Ти, пане Купо, все-таки не забувай: боятися тобі довіку — не тільки соколів, а й горобців. Хіба не правда, Ложко?

Песик Ложка гавкнув.

— Лякай, лякай! — огризнувся Пампушка.

— Лякати ляканого? Ні. Тобі просто судилося загинути від птиці.

— Від якої ж? — торопіючи під поглядом Мамая, спитав пан Купа-Стародупський.

— Не знаю — від якої саме. Може, від того ж таки сокола…

I Песик Ложка схвально кивнув головою.

— А то й від горобця?

I Песик знову потвердив Козакові слова.

— А чи й від курки навіть? I Ложка знову гавкнув.

— Невже ж ти думаєш, що я злякався? — спитав ошелешений Купа. — Невже ж ти думаєш, що я…

Але скінчити не встиг.

Підкравшися до нього ззаду, Михайлик голосом того ж таки осиротілого сьогодні соколонька, розпачливо крикнув панові обозному над самим вухом: