Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Вона їх там бачила всюди, голодних, хоч і не відала, звісно, що в Голландії квітів — більше, ніж хліба, бо вже й тоді владали там черевані, бо вже й тоді робітники мануфактур, дрібні ремісники, голодні хлібороби та квітникарі — проливали свою кров за шматок хліба, а дуки-срібляники гарбали багатства Сходу — ціною крові, що лилась в Індонезії та в Індії розбійницькими заходами торговельних компаній, які вже обплутували тоді цілісінький світ.

Лилася кров і на Вкраїні…

Землі Азії, Африки та Америки були далеко. Вкраїна ж лежала близенько, така ж багата і приваблива, а й досі не приборкана. Обшарпана, але вільнолюбива. Сплюндрована, а не скорена.

Багато літ лилася кров України: не одна душечка в боях загинула, а чи в полон пішла, та не ставала на коліна схизматська сторона, яку знову тепер Ватікан спитувався зневолити руками українців-зрадників, руками найманих вояків, руками короля польського, руками хана кримського. — на догоду негоціантам та банкірам Європи, що нетерпляче дожидали завершення однокрилівської авантюри, котра мала віддати їм до рук — споконвіку славні багатствами землі України…

…Подоляночка, знемагаючи від страху та болю, від муки душевної, намагалась одвести від себе ману, оті амстердамські гвоздики, що їй у маренні вже випікали очі, хоч вона, звісно, й не думала в ту прикру мить — ні про Амстердам, ні про банкіра Ван Дорна, ні про мсту святої інквізиції, про мсту, якої либонь одвернуть не могла жодна сила, — їй просто вздрілись, Ярині, в напрузі, червоні квіти, мантія… і кров… — і все в уяві паленіло, гойдалося перед очима, бо ж дівчину жовтожупанні харцизяки тримали, ніби вона їм руки пропікала, держали, наче ковалі — розпечене залізо, і панні було боляче, і, тяму втрачаючи, вона вже прощалася з життям…

Прощай, люба ненько, прощай!

Та неня мовчала. її вже не було в живих…

Прощай, Україно!

Але ж і Вкраїна мовчала, ще не знаючи нової халепи, яка спіткала Подоляночку…

Прощай і ти, дурний Кохайлику, прощай!

22

А сотник про сердешну панночку й не думав, бо в нього саме нав'язалась немила розмова з Явдохою.

Удвох вони поралися в таборі мирославців — коло всяких сотниківських справ, і мама зітхала чомусь, і сама собі щось шепотіла, і несподіванкою мовила:

— Ех, синку, синку!

— Що, мамо?

— Коли б твій батенько живий був…

— Еге ж, коли б!

— Та відшмагав би він тебе — ой-ой! — і ненька, як те й бувало завше, коли гнівалась, зібгала вже зів'ялі губи, наче калитку на ремінчик, дрібнісінькими зморшками і, якесь там діло роблячи, замовкла.

— Ой мамо? — озвався перегодом синок. — Оце ви вже я розгнівались?.. В чім же я винен?

— Не шануєшся, халамиднику! — і, знову помовчавши, докинула: — Десь там ходиш! Га?

Синок мовчав.

— До самого ранку!

Синок винувато похилив голову.

— Та й без мене ж!

— Без вас, мамо, — покірно потвердив Михайлик.

— Ніколи ж у нас такого й не бувало.

— Не бувало ж, мамо, — кивнув синок.

— I що ж воно буде тепер?

— Вже ж якось там буде, — без тіні посмішки відмовив несміюн. — Я ж оце… наче вже й став сотником, ненько. А ви ось так…

Аж матінка відмовила:

— I я ж — про те! — і голос у неї був на ту мить якийсь не материнський, а чужий та холодний. — Сотник, синку, мусить шануватись.

— Сотник, мамо, що схоче, те й робить, — заперечив Михайлик.

— Брешеш, сучий виродку! — гримнула мати. — Всю ніч проволочився десь, прошвендяв, то й думаєш, що ти є цабе! А ти поглянь на те цабе: зморився, зблід, став дурень дурнем, та й верзеш казна-що! Тьху і тьху! Сотник же має бути сотником, а не псотником! Сотник мусить бути завше бравим! А ти?

Пан сотник, похнюпившись, мовчав.

— У сотника ж — усе в сто разів. Од сотні ж! I ума — на цілу сотеньку. I сили — всотеро! I хитрощів! I відваги, і хазяйновитості, і серця, і любові! А в тебе? В тебе?! Яка ж у тебе любов, коли ти покохав гоноровиту панну, а зразу й кислиці розсипав, тільки дістав одкоша, зразу й у гречку стрибнув десь, — яка ж це любов! I пику хтось поколупав тобі. Сотник із битою пикою? Тьху! Хто ж це тебе так відлупцював? Кажи! Та кажи ж!? Знеславив ти свою сиву матір. I себе зганьбив, сучий ти сину, щоб над тобою земля й небо трусились, — зганьбив ти мене, виродку, зганьбив! — і невбачай спитала — тихо й ласкаво, як тільки й може спитати рідна мати, прикро збентежена лихою пригодою: — Та хто ж це тебе ось так віддухопелив? Кажи!

— Козак Мамай, матусю, відлупцював, — ледве чутно відмовив Михайлик-Кохайлик.

— Мамай?! — радісно сплеснула руками Явдоха. — Це ж добре, коли сам пан Мамай! За віщо ж це він тебе… ось так?

— Заслужив, мамо, — скраснів пан сотник.

— Чим заслужив?

— Не питайте, — і пан сотник похнюпився.

— Дай же йому, боже, віку довгого, тому Козакові! Заступив же він тобі рідного батенька… в найскрутнішу, може, хвилину життя!?

Та й зразу ж кудись заспішила.

— Куди це ви, неню?

— До церкви, Михайле: свічку за нього поставлю. На часточку подам: о здравії. А ти вже тут, як сам зумієш… похазяйнуй з годинку біля нашої сотні… без мене.

— Я сам, мамо, я сам… Явдоха борзенько пішла.

А дорогою до церкви бубоніла:

— Дай же ти, господи, йому талану щирого, тій душеньці праведній, тому хитрюзі, тому волоцюзі, тому анахтемському запорожцеві, якого всі звуть чомусь Мамаєм, нечестивим іменем татарським, прости господи! — та й озиралась по вулиці й по майдану, маючи надію його зустріти.

23

3 алхіміком Іваном Іваненком Козак Мамай блукав по болотах на тому боці Рубайла.

На степовій могилі, званій Сорока, вони лишили Лукію з подругами, воякинями з міської сторожі, і ті, ще й не відаючи, яка біда спостигла Подоляночку, загарливо копали, шукаючи скарбів (чи, як вони й здогадувалися, селітри), і пан Мамай на тую могилу дуже вповав, бо Йван Іваненко саме там сподівався знайти селітряні зложища, бодай найменші, але знайти, бо ж могила вся поросла заманихою чи, як її звуть по-московському, селітрянкою, та й люди старі колись казали алхімікові про давні стойбища, котрі буцімто на степовій могилі колись були, а кожному ж відомо: селітра протягом віків зароджується з покидьків давнєколишніх поселень і стаєнь, з калу та сечі старожитних людей і їхніх домашніх тварин.

Поки Лукія з дівчатами, шукаючи селітри, орудували лопатами та рискалями на Сороці, Іван Іваненко з Мамаєм (війна не жде ж!) подались на болота — шукати інших скарбів, тобто — руди болотяної, і дорогою балакали про всяку всячину, і Козак, придивляючись до сивоголового алхіміка, бачив, що той, заходившись коло шукання скарбів, аж помолодшав наче, став говіркіший, жвавіший, розповідав прекумедні побрехеньки та можебилиці про німецьких алхіміків, що з ними доводилося зустрічатися у Веймарі та Мюнхені, про славнозвісні смарагдові таблиці Єрмія Трісмегістоса, до яких Іван ставився з неприхованою, як ми сказали б тепер, іронією, про трактат відомого алхіміка Зосими, що з нього цілі сторінки наш Іваненко знав напам'ять, і зараз потішався та кпив, на ходу читаючи Мамаєві для прикладу кумедний опис однієї з алхімічних маніпуляцій:

«Скажу коротко: збудуй, мій друже, храм з одного каменю, схожого на любайстер; храм не має ні початку, ні кінця; всередині цього храму розташуй джерело найчистішої, блискучої, як сонце, води. Добутись туди можна з мечем у руці, бо вхід вузький, і стереже його дракон, якою треба вбити і оббілувати. Сполучи м'ясо та кістки дракона і зроби посадище, злізь на нього та й потрапиш до храму, і знайдеш там те, чого шукаєш, бо жрець — той мідний чоловік, що сидить коло джерела, змінюється в своїй природі і обертається на срібного чоловіка, і може, якщо ти цього зажадаєш, перетворитись на золото… Не відкривай нікому цього, бо ж добра то є річ — відати перетворення чотирьох металів — свинцю, олова, міді та срібла — на щире золото».