Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Іван Іваненко кепкував з того всього; філософського каменю, котрий перетворює все на золото, не шукав; його більше цікавила практична хімія… Але зараз оце, йдучи з Мамаєм по луках, по драговинах і болотах, далі й далі, ненароком спитав:

— У кого ж ти здобув камінчик?

— Який камінчик? — здивувався Козак.

— Той самий… великий магістерій… що про нього вже стільки століть… — і сивий Іван Іваненко кілька разів неуважно перекрутив на пальці чималий перстень, котрий зображував відомий алхімічний знак: зміючка жере свого хвоста, по якому йде грецький напис: «Усе — в єдиному». — Великий магістерій! — повторив алхімік.

— Здурів! — розвеселившись, зареготав Мамай.

— Але ж ти, люди кажуть, невмирайло!

— Хтозна…

— I завше молодий!

— Атож!

— А без чарівного каменю філософів… щоб стільки років прожити на божому світі… треба ж накладати з самим сатаною?! Еге ж? Але ж ти — душа християнська! — і він почав оповідати: — Соломон Трісмозін у книзі «Ауреум феллюс» не так давно оповістив про те, як він, проковтнувши один-однісінький гран філософського каменю, миттю став молодим…

— Душею?

— Тілом! Вирівнялась і спина скандзюблена, і волосся сиве знову стало чорним, заграли очі, зацвіли рум'янці. I той старий, той немічний дідисько…

— Таж я не був старим ніколи. — засміявся Мамай. — Мені просто не хочеться вмирати.

— Ergo? — спантеличено спитав Іван Іваненко. — Ти чув коли про Вічного Жида?

— Не тільки чув, а й зустрічав колись.

— Той Вічний Жид, він тільки й мріє, кажуть…

— Про смерть?

— Та не про що ж!

— Але ж його покарано безсмертям і безхаттям: вічно тинятись по світу — без батьківщини! Це його прокляття: коли хата всюди й ніде, коли він скрізь чужий, коли він цілий світ ненавидить тільки тому, що то світ — не його!.. Я Жида зустрів колись у Києві, на Подолі, на ярмарку: жива болячка! Він хоче вмерти, а не може… Отак і живе — без вітчизни, без смерті навіть. Це страшно.

— По злочину й кара! — буркнув алхімік.

— Щось таке чув я… та тільки не втнув — за що ж господь його скарав?

— Коли Христа вели, щоб розіп'яти на хресті, — почав оповідати Іваненко, — один єрусалимський швець, Агасфер отой, що ти в Києві його колись зустрів, ударив сина божого колодкою чи копилом, бо той спинився біля шевцевого дому — спочити від тяжкої ноші, від хреста на спині. I сказав Іісус Христос єрусалимському шевцеві: «Я сьогодні спочину, а ти… ти будеш тинятись по світу… без хати, без рідного краю, без приязні, з ненавиддю до людей і народів… будеш тинятись по світу, поки я вдруге не прийду на землю!» от він і ходить, Агасфер той, — тиняється по всіх країнах… без дому… і це його безсмертя…

— Це й справді страшно!

— Страшно ж…

— А те, що не вмираю я, — заговорив Козак Мамай, — нічого це, крім радості, мені не завдає. Коли б мені… та раптом заманулося вмерти, я вмер би та й край!.. Але ж мені, Іване Іваненку, помирати не хочеться. От я й живу… Живу і живу! Та й житиму в себе дома вічно, поки живе мій народ, український народ. Поки світ. сонця! Житиму! Бо ж козацькому роду нема переводу.

24

Вони помовчали.

Потім алхімік, Іван Іваненко, настирна душа, знову спитав про своє:

— Все-таки, виходить, проковтнув ти колись… бодай кавалочок філософського каменю? Скажи-но, Мамаю?

— Невже ж ти віриш, дядечку, в той ваш великий магістерій?

— Без віри муж учений, як кіт печений, — посміхнувся алхімік. — Мушу ж я в будь-що вірити!

— А в бога?

— Нехай-но бог у мене вірить! — по-блюзнірському вишкірився алхімік. — Бо я вже знаю більш від нього, мій голубе сивий. А вчені люди вірять тільки в свої власні вигадки та передбачення. I мені байдужісінько: чи земля нині круг сонця вже ходить, чи сонце — круг землі, або ще там якось інакше, — аби б тільки ходили! Аби б тільки вчені дошукувались — так чи так, а чи так! Аби б тільки я думав, шукав, доводив… бо шукання — це єдиний шлях до істини! А істина, вона колись прийде… я в це вірю, як турчин у місяць! А поки що…

— А поки що — годиться й філософський камінь? — зареготав Козак Мамай.

— Кепкуй, кепкуй! Жевріла б тільки віра… — і сумно похнюпився: — Голова в мене, бач, сива, а й досі не знайшов, чого шукав…

— Чого ж ти шукав, Іваненку?

— Пороху.

— Його ж давно придумано!

— Не такий! Мені ж такого треба, щоб добре настрашити… усіх отих, що до безверхої нашої хати пруться. Щоб і духу нашого боялись.

— Вони й так бояться! Страшно ж, кажуть, воювати з нами!

— Хочеться, щоб і дорогу забули. Але ж нема й нема! А я вже сивий…

— I дурний… — обняв його Козак за плечі.

— Та я ж це відчуваю й сам. Щоранку, прокидаючись, добре розумію, що я — дурень… — і вчений муж озирнувся довкола, по зелених лугах.

Скучивши в своїй таємничій майстерні без людського товариства, бо ж довгий час ні з ким, опріч Куми своєї, сови премудрої, Іваненко не розмовляв і сонця-світу не бачив, тепер, чалапаючи по болотах з Козаком Мамаєм, радів і пташкам, і квітам, і свіжому вітрові, та й набалакатись не міг… Він розповідав Козакові всячину — і про свої мандри по Німеччині, по алхімічних кишлах, і про кумедні бурсацькі пригоди, коли ще вчився. в Києві, розповідав і про Москву, де він прожив дитинство.

Смикнувши себе за вухо, в якім вигравала проти сонця зо лота серга, Козак Мамай здивовано спитав:

— То ти — москаль?

— Москаль, Козаче.

— Чому ж — Іваненко?

— Тут прозвали Іваненком. А там, бач, я був — син Іванов.

— Чого ж тебе чорти загнали так далеко?

— Слухай лишень! — і алхімік хотів був розпочати предовгу повість свого химерного життя, аж Мамай зненацька обернувся, прислухався до чогось непевного — там десь, позаду, бо причулося, буцім хтось покликав його на ймення.

— Гукає хтось, — пошепки мовив Козак.

— Хто тут може гукати! — відмахнувся алхімік. — Ніде ж ні живої душі.

— Стривай! — і Козак завмер.

— Мамаю! — покликало щось кволим старечим голосом, і Мамай, продершись поміж вільшиною, що густо росла тут, як і скрізь по болотах, побачив під кущем знеможеного цехмайстра жебраків, діда Копистку.

— Чого це ви тут, Варфоломею? — скрикнув Козак, підбігаючи до старого.

— Подолянку… вкрадено! — мовив Копистка, насилу ворушачи язиком.

— Хто вкрав? — спитав Мамай, і вогнисті кола застрибали перед очима, хоч і не була йому Подоляночка — ані сестрою, ні коханою, ані ким, а тільки дівчиною, котру любили й поважали добрі люди всієї Долини, дівчиною, про яку вже й казки розповідали чи не по всій Наддніпрянщині, бо слава пішла вже всюди — про її поневіряння по Європі, про її втечу, про її хоробрість, про її красу. — Хто вкрав? — повторив запитання Мамай, бо Копистка закашлявся і не зразу міг відповісти.

— Монах! — нарешті здобувся на слово старий жебрак. — Домініканець… отець Флоріан. Я впізнав його. Він приїздив колись до нашого монастиря — поглянути, як тут шануються вітці-домініканці.