Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Дочитавши до кінця послання мирославців, государ, муж державний, іще раз перебіг поглядом по всіх рядках, аж потім поспитав:

— Чому так довго ніс письмо? — і ткнув пухкеньким пальцем у число та місяць під посланням.

— Я в Москві вже давненько, ваша величність!

— Як же ти смів з таким нагальним ділом… — заговорив самодержець, і голос урвався йому, аж наче государ задихнувся.

Гонець мовчав також.

Серце калатало радісно.

Бо ж, нарешті, починалося те, за чим він прийшов до Москви.

Тричі перехрестившись, Омелян узявся викладати государеві й ближнім його боярам лиху причину, що привела посланця України аж до самісінького Кремля.

Арінушка, принишкнувши за аналоєм, чекала чудової хвилини, коли можна буде вирватися з Омелечком із цієї золотої клітки, і вже не чула болю від колючок знову схованої за пазуху троянди, що впивалась їй у груденята…

… А вже дома, при кінці дня, коли вони вихопились, нарешті, на волю, Арінушка мерщій поставила нітрохи не прив'ялу квітку в найкраще хупаве глечатко, виліплене й лепсько помальоване розумними руками Омеляна, а потім плакала: від страху за свого Омелечка, від болю в поколених терням пучках та грудях, від щастя, що нині все неначебто минулося щасливо.

Довго ще дівчатко мріло край вікна в темній халупі, дивилось, як сідає сонце, мріло коло провансальської рози тієї, смутне, замислене й щасливе, і все в нім світилося й палало, в дівчиська любого, і вушка, і губи, і щоки, і сині очиці горіли палом, як і це немислиме диво, запашна й кривавосяйна троянда, що крізніла в надвечірнім сонячнім промінні, чудово створена не тільки природою, а й поетичними зусиллями людського ума, хоч і здавалось їй, що диво це своїми грубими від глини руками створив гончар Омелько.

32

Наступні кілька днів Омелькових пройшли в хурделиці подій, думок і почуттів.

Зажадавши на потугу Вкраїні московських воєвод з людьми ратними, коней, пороху, гранат і зброї, Омелян мислями вже линув додому, до Рубайла-ріки, до рідної Калинової Долини, до батенька, до товаришів, які з ним разом співали колись, а чи горшки ліпили, чи коней кували, чи хліб сіяли, а тепер уже десь там на смерть стояли перед ворогом…

Додому, додому, додому!

Хоч, правда, на Вкраїну рушати лаштуючись, Омелько ще не знав — чи ж вільно виступить з Москви, чи, може, доведеться від царя тікати?

Його ввесь час не облишало відчуття, буцім пастка над ним уже закляпнулась, а він того й не постеріг, і по Москві гасає за ратними своїми справами, не тямлячи, що він уже — царів невольник, котрого, ясна річ, не випустять ніколи, як того птаха півчого, заморського, якого бачив Омелько в царських покоях, у клітці золотій, біля вузенького, пробитого в товстенній стіні вікна.

За ті дні він побував уже не раз у царевих палатах, хоч волів би й близько не підступатись до них, бо з ранку до вечора козак з Арінушкою мали досить клопоту по всій Москві.

Йому пообіцяли в Пушкарськім приказі «зелья пушечного пятьсот пуд», і він притьмом подався на правий берег Яузи, де були порохові млини.

Повідав там добрим людям, схожим на чортів у пеклі, закуреним, спітнілим, виснаженим, про свої справи в столиці, про війну, про Калинову Долину, про те, що й круг Москви вже почали в той день копать рови та шанці, щоб, бува, не застукав ворог несподівано, і що все це («затрепетал град стольный») тут завереміїлось після бентежного листа, принесеного Омеляном з України.

Попервах ці залякані люди зиркали боязко на царський перстень, що вільно теліпався на руці в Омелька, але скоро до парубка звикли ті чорнющі смерди на московських порохових млинах, доброзичливі й приязні, як і всі прості люди Росії, і вже старались найдрібніше змолоти для Омелька, тобто для Вкраїни, м'яке крушинне вугілля, найтонше пересіяти сірку, найретельніше пролітрувати селітру, бо ж Омелян там з усіма вже побалакав чи пожартував, побував і коло самої греблі, на Яузі, де, в толчельній ізбі, обертались дубові вали, і в ізбі крутильній, де крутять порох, і в сушильній, де сушать, і скрізь молодого черкаса щиро вітала московська сірома, і він, звісна річ, розумів: оце ж вони, ті росіяни, з якими народ український навіки зв'язав свою долю, саме оці працьовиті холопи, а не бояри й стольники, не стрільці й не дяки, не государ всія Русі, а ці посадські мужики й кабальні, раби, а не люди, що саме й були людьми передусім — і в божому, і в людському розумінні, — і він, Омелько наш, про цих людей багато думав, і вже хотілось пісні якоїсь, високольотної пісні заспівати про красу душі московської сіроми…

3 такими ж бентежними почуттями мчав мирославський протопсальт і за Нікітські ворота, на Гранатний двір, де мали зрихтувати задля Вкраїни кілька возів порохових гранат, і там стрічали напосідливого посланця України — не темні, неодуковані холопи, а люди навчені й голінні, кріпаки, які знались на хімії та науках арматних, способлені до точних розрахунків, звиклі до небезпеки наряджання ручних і гарматних гранат, — і ці освічені та розумні люди стрічали й проводжали Омеляна так, що він і тут вбачав тих самих росіян, до яких по допомогу він сюди квапився болотами й лісами стільки довгих днів, — і про них йому теж хотілося щось добре заспівати в пісні, котра вже бриніла на слуху, складалася в рядки і строфи, сама просилась на уста.

33

На п'ятий по співі в Успенському соборі день, у п'ятінку, коли вже сутеніло, коли Омелян збирався йти з государевих палат додому, тобто до гончарні Шумила Жданова, цар несподівано звелів співакові — лишитися ночувати в Кремлі.

— Пізно вже, — сказав вінценосець. — Без провожатих стрільців, без ліхтаря, без будь-якої зброї — ночами по Москві не ходять.

— Я зброю добру завше маю при собі, — сумно посміхнувшись, відмовив Омелько.

— Яку ж це зброю? — притьмом сполошився государ, бо ж до кремлівських палат ніякої зброї вносити не дозволялось.

Побачивши неприхований перестрах, Омелько, сам із себе кепкуючи, розповів цареві пригоду в степу, коли пісня врятувала від смерті його самого і вбила жовтожупанного осавула.

— В Москві тобі ця зброя не поможе, — посміхнувся й государ. — Потягнуть за пісню в Стрілецький приказ на розправу.

— Доведеться йти додому нишком-тишком.

— I все-таки потрапиш у Приказ: кого схоплять серед ночі на московських вулицях, всіх велено мати за злодіїв за шпигунів, за ворожих проноз… — і тишайший приязно мовив: — Доведеться-таки заночувати тут.

«Пропав на цьому!» сяйнула думка, бо цар Омелька здивував аж надто сумовитим голосом: молодик розумів, що журливість — така ж небезпечна, як і прекраснодушність царева, його тиха вдача, його лагідність, які порою вибухали прикрими не сподіванками — з будь-якого приводу, а чи й без нього…

Вони тимчасом уже йшли нагору, до глибинних государевих покоїв у Теремах, не так давно змурованих на місці дерев'яних государевих палат, і Омелянове око вражали кольорові кахлі, різьблення на білім камені, невисоке затишне склепіння, помальоване невтомними руками російських майстрів, грані дорогоцінного посуду, які вигравали проти світла тьмяних ліхтарів, що з ними йшли за государем царедворці, цяцькована діамантами зброя, скіфетри, діадеми й «держави», золоті посохи та ланцюги («кольчатые, звенчатые, вязеные»), чаші, братини, та кубки, оклади на іконах та євангеліях, витвори руських майстрів-холопів.