Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— У київській високій школі, в Академії.

— О-о, — з повагою промовив государ. — Це — школа, благочестям сяюча! — і знову звідався: — То як же? А? Лишайся на Москві!

— Не можу, царю.

— Не хочеш.

— I не хочу.

— А як присилуєм?

— Послухай-но, благоутробний царю! Я є природою козак. Мене співати не присилуєш! Треба, щоб я схотів. От схочу й по вернусь до тебе з України. Перегодом…

— А чи схочеш? — хутко спитав государ.

— Хтозна! Сумно в тебе, царю, по всій твоїй Русі чудовій… Твої бояри… рабів, холопів, бідних людей… грабують! А ти за «боронив їм навіть плакати й сміятись, бідолахам, заборонив по всій Русі — старі звичаї, грища, казку, пісню…

— Це — гоніння світу, плоті й диявола… — почав тремтячи ми губами государ. — Гоніння біса глумотворства й жартування… — і цар замовк, задумавшись, бо й сам уже не певен був, що христоподражання — саме в цій жорстокій забороні: не співати ані на вулицях, ані в домах, ані в лісах чи на полях… Наче від довгого й страшного сну прокидаючись, государ дивився з крайнім подивом на цього чудного молодика, котрий нічого, видно, в світі не боявся, бо ж його не лякало навіть страшне государеве «дело и слово», яке тоді щойно взаконило доноси, встановивши в російській державі кару на горло за недонесення про будь-яку дрібницю, що могла б скидатись на уймання честі государеві. — Чому ж це ти нас не боїшся?! — стиха спитав повелитель, з подивом зазираючи в очі хохлові, як колись уссурійському тигрові, й чуючи, як мурашки бігають по спині, як моторошно ворушиться волосся в його русявих руських кучерях. Омелян задумливо поглянув йому в очі:

— Я боюсь тільки себе та бога, царю.

— Чому ж «себе»? — зацікавився можновладець.

— Своєї совісті. Страшнішого за власну совість — на білому світі нічого нема.

— Ого!

I цар з повагою блимнув на молодика. Бо ще ж таких не бачив.

— Якщо повернешся для царської потреби бодай на рік, то ми тебе потім відпустимо з дарами щедрими, соловейку…

Омелечко зітхнув:

— Гай-гай!

— Чого ти? — спитав можновладець.

— Невже ж ти, царю, ще ніяк не втнеш, що я е не з тих солов'їв, котрі співають і в неволі? В клітці?

— А клітка ж золота! — добре вже розуміючи марність цього трактування, аж скрикнув государ, чи не вперше в житті відчувши своє безсилля в будь-якому ділі і ще дужче знемагаючи від всевладного бажання бодай іще раз послухати Омелькового співу. I цар-батюшка обережно спитав: — А в цю неділю… післязавтра… в соборі Успенському… задля нашої величності… ще раз літургію проспіваєш, голубе?

— Залюбки, ваша величність! — щиро погодився Омелько і, в роздумі, замислившись, наче знову вздрів тисячну юрбу молящих, знов, душею линучи до бога, впивався солодкою тишею захоплення, коли, в коротких паузах, на цілий храм тільки й буває чутно збурене дихання співака та ще биття розторганої тисячі сердець, що калатають разом, мов одне велике серце, і все це знову пережив співак за мить коротку, бо хто ж таки може забути хвилини польоту!

Думки збираючи в жменю, зосереджено вдивляючись у камінець на государевому персні, Омелько ненароком, навіть сам того не завваживши, покрутив його на своїм пальці, де каблучка надто вільно теліпалась, а цар, теє помітивши, стурбовано спитав:

— Навіщо крутиш перстень?

— Так собі.. — в роздумі неуважно відмовив Омелько, а в царя аж морозом по спині сипонуло.

Він боявся ж чаклунів та характерників, а про козаків тут і віддавна слава йшла, як про людей, котрі накладають либонь чи не з самим сатаною: «I чого це він крутить той перстень?»

Та зразу ж дійшов і висновку:

«Так ось чому хохол нічого не боїться!»

Аж тут зненацька знову закричав поганим голосом папуга:

— Ergo bibamus!

— Випиймо! — погодився з ним Омелян і взяв золоту чару, що й досі повна стояла на цяцькованій стільниці. I спитав: — А ви, ваша величність?

— Покіль ніхто не бачить! — тихенько й несміливо пирснув государ та й поглянув на двері, що за ними причаїлись тілохранителі вінценосця, бояри та окольничі.

Козак і цар з одної чари хильнули раз і два і три, і самодержець, на мить забувши всю свою бундючність і святенність, розбалакався по-простому з тим зайшлим парубком і, чи не вперше в житті, почув себе людиною…

— Коли рушаєш? — по-людському сумно та просто спитав Володар всія Русі.

— У вівторок. Коли готовий буде третій віз гранат.

— То господи благослови! — і государ, перехрестивши Омеляна, підніс йому до вуст пухкеньку руку, бо інакше своєї приязні виявити не вмів. — Соізволяю…

I цар зітхнув, немов дитина, що в неї віднімають забавку, яка чомусь аж так припала до душі. Потім спитав:

— Нашій царській величності ще про будь-яку милість — ти завтра знову битимеш чолом?

— Так, пане царю, — чемно вклонився до землі Омелько.

— Об чім?

— Звели, великий государю: в дорозі не коїть мені перепон! Щоб не боронили твої бояри вивести з Москви земляків моїх, хто тільки схоче стать грудьми за праве діло. I щоб мені не гнати геть від себе… дорогою до Мирослава… всіх тих охочих москалів, кому скортить в лиху годину своєю кров'ю послужити братству, на яке наші народи присягали в Переяславі, ваша царська величність!

— Ми ж пошлемо до вас ратних людей!

— То ж буде ще колись. А тепер, государю, я певен, що твої московити й куряни…,

— Чого захотів! — не без приязні посміхнувся властитель, щиро втішений дипломатичним політесом, з яким раптово забалакав цей мужик. I государ сказав: — Ми звелимо — тобі в дорозі перешкоди не чинити!

Вони хильнули ще раз.

3 незвички хутко захмелівши, тишайший государ звелів:

— Нам би оце… якої-небудь казки!

— Казки ж казати цар московський не велів?

— Ану його, твого царя… — і цар, п'яненький, стиха, на двері оглядаючись, по-хлоп'ячому зареготав: — Кажи, кажи!

— Якої ж?

— Веселенької б!

— То слухай же…

35

Омелько почав так:

— Жив собі та був собі колись та десь — не вельми й головатий цар…

— Королів та царів у казках я не бачив розумних!

— Лише в казках?

Та й попровадив, прелукавий, далі:

— А цей царище… був іще й сліпий. I от — одного разу прилетіли та й сіли на дубі три ворони. — «А що ви, братіки мої, знаєте?» питає один. «А що хіба?» — «Я в такім-то царстві — всіх людей поспіль осліпив». А третій ворон каже: «Ти ж не по правді робиш: хто винен, хто й не винен, а ти осліпив усіх. Ти б там, каже, чи царя, чи короля осліпив би, або його сімейство, а не все теє царство…»

— Щоб ворони та розмовляли так… не вірю! — висловив сумнів монарх.

— Це ж казка!

— Все одно — не вірю.

— «А можна й одсліпити засліплених», промовив другий ворон. «А як же це воно?» — «А так…» і розповів, що там треба вчинити, щоб знову в царстві всі прозріли. А під тим дубом хлопець лежав перехожий. Підслухав мову птичу. Та й пішов до сліпого царя: «Так і так, ваша величність…» — «А що ж тобі за добре діло дати?» — «Свою дочку!» — «Гаразд!» А коли хлопець повернув цареві з царенятами жадане світло боже, цар не дозволив одсліпляти царство, ввесь народ. «Хай темні будуть!» — «Та навіщо ж?» — «У темнім царстві легше царювати…»