Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Він шпетив і шкилював пана гетьмана, — заговорив, прокидаючись, Снохода, — називав ясновельможного котолупом, гицлем, однокрилим гусаком, ворогом отчизни, потаємним католиком і похлібцею лядським!

— Е-е, ні! — заперечив Мамай, регочучи. — Коли б же тільки так я взивав його, то мене, може, й не варто було б вішати! Але ж я називав пана гетьмана… — і Козак Мамай висипав на гетьманців цілу торбу таких словечок, що ми з вами, читачу, тільки язика прикусити мусимо, щоб, бува, не повторити чогось тут, у нашому скромному романі. — А ще я казав про тебе, пане гетьмане… — і наш Мамай хотів був доточити ще там щось, таке ж непристойне й ущипливе, але Гордій Пихатий його перепинив:

— Питалем не тебе!

— I ще казав я людям, щоб не вірили жодному твоєму словечкові, бо ти — кривоприсяжець, Однокриле!..

— Цить!

— Щоб добрі люди лишались вірними Москві…

— Я тепер — дужчий за Москву! Бо ж під моїми стягами — вояцтво всіх країн Європи, і раптовий удар на Москву принесе жадану перемогу!

— Ні, — спокійно заперечив Мамай. — Перемоги в тебе не буде. Бо навіть з усім твоїм військом купованим… наша сірома тебе не пустить на Москву.

— Нема такої сили, що спинила б гетьмана Гордія. I звелів генеральному судді:

— Кінчайте суд!

I все скінчилось хутко.

I вирок прочитали Мамаєві, як годиться по закону.

Та й новеньку шибеницю крізь віконце показали.

I православний піп до Козака Мамая підступив з хрестом, миршавий такий попик, наче молем погризений, з патлами й борідкою, ніби вимоченими в меду.

Та й сказав той попик:

— Кайся в гріхах. раб божий!

— Не час, панотченьку. Хай колись, перед смертю!

— Аж он вона, чекає на майдані, твоя смерть.

— То — не моя.

— Послухай, сину…

I панотець заходився великого грішника всовіщати.

А всі уважно слухали. I всі вже плакали, бо звикли — плакати від кожного слова цього поганенького попика, звикли плакати, бо ж плакав од його молитов і казань сам зацний гетьман.

Не плакав там лише Мамай.

— Чому ж ти не плачеш? — спитав попик.

— Я — з іншої парахвії, панотче.

— А-а… — мовив душевний пастир і співчутливо додав: — Ти, сину мій, утішся. Бо всяка смерть — лише єдина мить: чи в постелі, чи на полі бою, чи на шибениці — все одно. I всі ж ми — смертні: навіть королі, царі й гетьмани!

— Але ж їх, я бачу, поки що не вішають! — з досадою мовив Козак, кивнувши на Однокрила. — Хоч, правда, певен я, що тобі, ясновельможний, судилось від бога — коли-небудь попогетьманувати ще й на шибениці?! Га?

Гордій Пихатий не відповів зухвальцеві, котрий уже стояв ногою в могилі, і вони завмерли один проти одного, дві сили, котрі й тоді вже надвоє ділили народ України, як і всі народи всіх країн.

— Пощади не просиш? — спитав Однокрил. Мамай знизав плечима.

— Помреш без покаяння? — спитав попик.

— А я й не думаю вмирати.

— Доведеться, — кивнув на шибеницю за вікном Однокрил.

— А я втечу, — сказав, кепкуючи, Мамай.

Та й схилився до задньої ноги коневі, щоб трохи підмалювати копито, обрамоване білою щіткою.

— Утечеш?

— Утечу.

— Коли ж?

— А зараз.

— Так ти надієшся на свою чортячу силу?

— Трішки.

— А чи не підтоптався ти, Козаче? Ні?

— Я замолоду був такий же дужий, як і зараз.

— Ти певен?

— А чого ж! Хоч би й оці мури в хурдизі, — кивнув, продовжуючи шкрябати шильцем по стіні, Козак Мамай. — Я й замолоду розвалити їх не здужав би, ці мури. Не здужаю й тепер. Сила однакова!

— I все-таки втечеш? — глузуючи з приреченого на страту, спитав пан гетьман. — Але як же? Як?

— А ось так!

I Козак Мамай скочив охляп на свого шпаркого воронька Добряна-Білогривця.

Вдарив кінь некованим копитом, аж іскри засліпили очі всім, хто був на ту хвилину в цюпі.

Молоденький хорунжий устиг схопити Мамая за ногу.

Але гривань уже рвонувся, і чобіт лишився в руках у хорунжого.

А запорожця не стало.

Не стало й щойно домальованого коня.

Тільки старий і стоптаний червоний чобіт лишився в руках V гетьманського посіпаки.

Тільки чобіт червоний.

Та ще долі — калинова квітка.

— Проклятий чаклун! — тихо сказав Однокрил і, схопивши чоботище, брязнув ним об землю.

А на ранок той самий чобіт, з гетьмана-зрадника глузуючи, хтось нишком повісив на новій шибениці — замість Козака Мамая, химородника, чаклуна й чарівника.

62

Хоч як він намагався, наш Козак Мамай, не думати про зрадливого гетьмана, та мислі, поки, втікши від нього, мчав намальованим конем до міста Мирослава, зверталися не раз до Гордія Пихатого, аж зимний дрож ненависті проймав запорозького козака.

То ж була його біда, Козакова, той Однокрил, ганьба його, прокляття, і, знехтувавши колись життєву правду, за що мистецтво завше страшно мститься, Мамай, художник, карався й мучився потому все життя.

Ось чому ніколи вже не малював Козак людей, хоч митцеве серце того й прагнуло, але він боявся від бога ще гіршої кари, як цей Однокрил.

Деякі, правда, потомні художники, нехтуючи відповідальністю перед народом, бога не боялись і малювали, замість людей, ангельські лики, мало не з німбами, мало не з крилами, ложно пориваючи їх некрилаті душі на тому пір'ї чи не до самих небес, але ж і їх спостигала завше кара за нещирість і неправду.

А наш Козак Мамай, хоч і не був він художником великим (що ми вже бачили з його невдалого витвору), і творив не без похибок, але мав чисту совість, щиру душу козацьку, тож і розумів те все, що митцеві розуміти й знати треба, і аж тепер, після років вагань та гризоти, він, нарешті, зважився свій гидкий і необачний витвір, Однокрила того, при першій же нагоді знищити.

Але як?

I, мчавши степом, Козак Мамай думав і думав саме про це, бо страшенну владу й силу забрав химерний гетьман над людьми, над їхньою долею, над їхнім життям та й коїть з ними, що заманеться, — бо ж гетьман, як чиряк, де схоче, там і сяде.

63

Не стрічаючи в степу ані душі живої, мчав і мчав Козак Мамай крізь хащі трав, і слід хвилювався за його конем, неначе в морі.

I всюди було тихо — ані-ні!

Лиш комарі та оводи бриніли.

Хававкали перепели.

Та жайворон шугав у високості.

Подекуди в степах, вельми запізнілі того літа, одцвітали медвяні терни — молочними дрібними зірочками, і лілові, мов темні коралі, Христові колючки шарпали та рвали на Козакові жупан, обдирали халяву єдиного чобота (бо другий же потрапив на шибеницю), та й коня терни шмагали, і по всьому степу, скільки сягало око, скрізь були оті терни й терни, неначе вся країна, дужа и молода, а ще не вельми щаслива, вся тоді була, вся в терновім вінці.