Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Знітившись під поглядом Мелхиседека (бо ж не забув і недавньої своєї підлості проти Мамая), Пампушка хотів був сказати владиці щось примирливе, але з-за вікна зненацька пролунав досить гучно низький жіночий голос:

— Тату!

— Чого тобі? — озвався на цей поклик гончар Саливон Глек і сердито обернувся до широкого середнього вікна, за яким виникла челядниця Лукія, що зросла в домі старого гончаря й завше звала його татом.

Це була ставна й висока, носата й досить уже пристаркувата дівчина — з важкою русозлотною косою на плечі, з суворим поглядом сірих очей і з такою в них стурбованістю, що старий Саливон, цехмайстер гончарського цеху, аж підвівся збентежений.

— Тату, підійдіть-но! — знову покликала дівчина.

— Хіба не бачиш: тут — рада!

— Не люблю, коли зайве балакають, — суворо сказала дівчина, і Глек поспішив до вікна.

— Що сталось? — спитав гончар, підходячи.

— Двері, тату, вкрадено, — голосно сказала дівчина.

— Які там двері? — здивувався гончар.

— Що з хати — в сіни. Знято з завісі — і дівка раптом розсердилась: — От не люблю ж! Коли б ви тут не розбалакували, коли б дома діло робили, то й двері були б цілі, тату!

— Кому ж вони потрібні, ваші двері? — спитав обозний.

— I у вас двері вкрадено? — стурбовано звернувся до Лукії отець Мелхиседек.

— А що хіба?

— По всьому місту крадуть двері! 3 поличчями Козака Мамая…

— Дивна річ, — буркнув Пампушка, ховаючи погляд.

— Та щось таке і я чув, — сказав сивий олійник Біда. — Щось таке за три дні вкрало в городі десятки хатніх дверей.

— Чи не яка нечиста сила? — заклопотано озвався хтось од вікна.

— Але ж навіщо тій нечистій силі хатні двері? Кому потрібні?

— Однокрилівцям, — упевнено відмовив пан Пампушка.

— Та навіщо ж?

— Щоб налякати впертих мирославців! — впевнено кинув пан Купа. — Наші листи щось переймає! 3 гармат стріляє! А якась нечиста сила викрадає хатні двері! Тра подумати б…

— Ми ще не впоралися з листом до царя, — неприязно сказав Мелхиседек, і очі йому сяйнули чорною блискавкою.

9

— Дітей пожаліли б! — стиха просурмив сотник Хівря. — Яких дітей? — спитав єпіскоп.

— Чиїх? — хрипким басом спитав і старий гончар Саливон.

— Наших дітей, — відповів сотник Хівря. — Ми ж чотирьох найкращих хлопців одіслали з листами до Москви? Та й на Січ! Та й до Полтави! В Гадяч! До Чернігова! А де вони, ті хлопці? Де? Загинули? Ніхто ж не знає… Та й ті четверо? Чи дійшли до Москви?

— Тому ми й ухвалили послати п'ятого, — кинув гончар.

— Дітей, бач, наших не жалієте!

— Та в тебе ж їх ніколи й не було.

— Хіба ж я — про своїх?

— Ну, то й помовч! — і глухим та пригаслим голосом гончар заговорив: — Це ж мій син, мій, а не твій, Микола мій з одним із тих листів подався до Москви… Мій син! — аж скрикнув старий. — А чи дійшов? Чи його схопили й десь катують? Чи в однокрилівців давно сконав на палі? Чи, може, десь в руках святої інквізиції? Не знаю! Та… коли треба буде, пошлю сьогодні й другого, Омелька, пошлю ще й мого третього, Тимоша, і сам піду, якщо звелить громада — нести в Москву десятого, двадцятого листа, аби б тільки прийшла до нас підмога в нашій скруті…

— Як і в ті рази, — сказав владика, — нести листа повинен найдостойніший… Подумаймо!

I рада вся, задумавшись, мовчала.

— Потрібен хлопець дужий і сміливий.

Аж раптом з-за вікна в непевній щирості почувсь жіночий голос:

— Візьміть мого хлопчика… Це сказала Явдоха.

I аж сама перелякалась своїх слів, несподіваних для неї самої.

Вони, з Михайликом удвох, стояли, звично побравшись за руки, за крайнім вікном, слухали, що там говорять на раді.

Переночувавши кілька ночей попідтинню, бо ж не мали ще в Мирославі ні роботи, ні притулку, пошарпані бойовиськом, яке спостигло їх кілька днів тому в степу, вони прийшли сюди, бо ж сунуло на Соборний майдан чи не все місто, і тепер, після необачного вигуку нені, коли всі обернулись до них, син і матінка, соромлячись свого бурлацького вигляду, мало не згоріли від загальної до себе уваги.

Та робити було нічого, і матінка сказала знов:

— Пошліть до Москви мого хлопчика.

— Я сам скажу, мамо, я сам! — з досадою смикнув її за рукав, зашарівшись, спітнівши й спаленівши, бідолашний Михайлик. — Я сам…

— А звідки ви взялись тут? — підозріло спитав у нені сотник Хівря, поглядаючи на них крізь вікно.

— Із Стародупки, паночку, — чемно вклонилась Явдоха.

— Хочеш сина послати на певну смерть?

— Е-е, ні, — сказала матінка. — Він дійде. Живий!

— Він хіба знає дорогу?

— Та я ж сама піду з ним, пане.

— А ти? Хіба ти знаєш дорогу до самої Москви?

— Розпитаю.

— А син письменний?

— Ані гич!

— А як же він балакатиме до самого царя?

— Як ось я, пане, до вас.

— Цар, бач, тільки по-вченому тямить.

— Як же воно буде? — збентежено спитала неня.

— Аніяк! — тоненько засміявся Хівря.

Явдоха похилила голову, а синок її, від ніяковості ладний у землю запастись, рвонувся геть од вікна, але матінка тримала його за руку, бо ж їй цікаво було знати, що буде далі.

Пан Пампушка, впізнавши Явдоху з Михайликом, хотів був наказати челядникам, щоби злапали їх, але в цю мить владика знову запитав:

— Хто ж понесе листа?

Тоді старий цехмайстер гончарів, Саливон Глек, сказав громаді:

— Мій другий син, Омелько. Він понесе листа.

10

Напружене мовчання зустріло ці слова.

Ніхто ж цього не сподівався!

Бо ж перший Глеків син, Микола, козак освічений, що дослужився до хорунжого, вийшов недавно з таким же листом до Москви.

Дали в дорогу йому голуба й веліли, коли дійде, пустити його з Москви з листом, щоб мирославці знали, що скаже цар на їхнє прохання о поміч.

Але вчора голуб повернувся. Без листа.

Щось, видно, скоїлось лихе…

А от сьогодні, зараз гончар старий сказав, що й нового листа до Москви понесе його другий син, Омелько Глек.

Це було несподівано. I громада мовчала…

У Саливона Глека, крім Омелька й Миколи, був іще й третій, наймолодший, Тиміш, спудей київської Академії, що вельми прикро засмутив старого, прибувши цієї весни до Мирослава з мандрівними лицедіями. Він тепер оце десь на базарі, зганьбивши свого батенька, показував кумедні штуки, і про того дурного мартопляса, що його вже знали мирославські глядачі під іменням Прудивуса, Саливон і чути не хотів і всім казав тепер, що синів у нього — не три, а два: Микола, що подався до Москви, і другий, Омелян, співак, улюбленець і гордість цілого міста Мирослава, що його шалений батенько посилав оце тепер також на певну смерть.

Провчившись, скільки треба, в Академії, в Києві, Омелько Глек співав який там рік на криласі в Святій Софії, і на відправи з усього міста збігались люди послухати мирославського гончаренка, 6о ж голосу такого досі не чували, — дивувалися й чужинці з його співу, а московити, що прибували до Киева, спитувались перенадити чудового співака до Успенського собору в Кремлі, але всі ті спроби були марні, бо, проживши з рік у Відні та Мілані, де він учився на начального співця й музикотворця, Омелько Глек не схотів ані в Києві лишатись, ані до Москви їхати, а повернувся до свого рідного Мирослава з хорошою славою «мужа благоговейна и словеснейша», як казали тоді по-церковнослов'янському, дидаскала й витії, співака й протопсальта (тобто хорового регента), людини, що володіла «художного елліногрецького язика умінням та мистецтвом».