Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Обозний кріпко вилаявся і, схопивши Роксолану за пухкеньку ручку, спитав:

— Навіщо стільки ладану?

— Во славу божу, — тоном святенниці відмовила прегарна пані.

— Гріхи замолювать?

— Не маю ще.

— Є, видно… А з ким? 3 ким нагрішила? Свята та божа! Нагрішила вже? Нагрішила? Кажи!

— Ще ні… на жаль — і Роксолана загадково посміхнулась, аж панові обозному скортіло обійняти її, а чи вдарити. — Я купую ладан задля тебе.

— Ти на що натякаєш? — обережно спитав пан Купа-Стародупський.

— Не на гріхи. На всі твої гріхи — мені начхать!

— Тобто як?

— А так… — і пані Роксолана чи не вперше в житті задумалась.

16

— Гріхи — то все в минулому, — раптом заговорила вона. I щось чудне забриніло в її низькому голосі, аж пан обоз

ний нашорошив вуха, чекаючи, що жінка скаже далі, 6о ще ж такої гострої мислі в її очах він досі не вбачав.

Чумаки чвалали вже ген-ген, і десь рипіло немащене колесо, і пісня відкочувалась у близьку балочку, та Пампушка вже не чув того й не бачив, так його зацікавило щось у мові дружини, і він чекав, що тая скаже далі.

I дружина сказала:

— Гріхи — то завжди минуле. А мене цікавить твоя дальша доля, твоє таланіння в житті: сьогодні, завтра, через рік.

— Мені щастить, голубко.

— А ти тільки подумай: щосуботи стромляєш ти на ставнику в соборі одним-одну велику свічку…

— Але ж ізсукану з півпуда воску, з кружечками, з нарізами, з хрестами, з червоним пояском…

— Тільки одну! Одну — поміж тисячами свічок у велелюдному соборі, де вже й не розбереш, хто саме її ставив. Та коли б наш бог мав розуму на тисячу богів, то все одно не розібрав би — де чия! А коли пан-бог такий до тебе ласкавий за одну лише свічку та за дрібку ладану, котру ти скурюєш по неділях у себе дома, серед міста, де святами кадять йому всі… то що ж було б, коли б ти оце зараз, сам-один серед степу, на безлюдній видноті, та скурив би йому хвалу з цілого мішка ладану. А то й із двох! А то й із цілого воза ладану! Подумай лишень…

— А я вже подумав! — зненацька скрикнув пан обозний і, скинувши на землю свій пишний жупан, у самій лише черкесці, скочив на вгодованого коня, що в нього був зад, як піч, а ноги, як ступи, і помчав наздоганяти ватажка.

— Чоловіче добрий, постривай!

Але ватаг валки чвалаєм човгав далі, тягнучи по землі предовгий батіг та сам собі мугикаючи: «Ой ти, жоно чумацькая, чом не робиш, тільки журишся?» і, покурюючи люльку та дбайливо поправляючи над берестовою люшнею суху соснову гілочку, — вони ж бо стирчали на кожному возі — задля спомину про рідний дім, — думки про жінку та дітей снуючи, отаман ішов та й ішов, і пана обозного криків не чув-таки, бо про зустріч із голубим ридваном уже забув і думати.

— Зупинись, чоловіче!: — горлав обозний, наздоганяючи отамана.

— Не варта шкурка вичинки, — буркнув, не спиняючись, байдужий до всього чумак.

— Куплю ладан гамузом! — волав обозний.

— Усі три вози? — глузливо звістився чумацький проводир і навіть люльку з рота витяг, так йому стало смішно.

— Три не три, а цілий віз куплю!

— Грошей невистачить, пане, — і валка, так і не спинившись, тоскно порипуючи, сунула й сунула далі.

— Поторгуймось! — і шия Демидова, що раптом стала товщою від голови, аж наче розжарилась, як бовванець у ковальському горні.

— А що ж… поторгуймось, — несподівано погодився ватаг, гукнув товаришам, і чумаки спинилися біля високої степової могили.

— Та чи ж ти, пане, православний? — підозріло спитав отаман.

— Ще й який)

— Не кателик? Не уніят?

— Та я тобі за такі слова…

— Перехрестись лишень!

Пан полковий обозний осінив себе широким грецьким хрестом.

— Гляди, щоб до якого-небудь костьолу цей ладан не потрапив, чого доброго… — сердито пробурчав одноокий та сивий чумак I додав: — Присягни!

I пан обозний, витягши зза пазухи на ретязі золотого хреста і образок свого святого, Діомида, що значило по-грецькому «божа рада», поцілував та, на схід обернувшись, тричі перехрестився. і вони почали торгуватись.

Ставши посеред степу табором, торгувались вони з чумацьким ватажком цілісінький день, торгувались ніч, потім іще день, — аж пики їм порозпухали, бо випили вони за тим ділом удвох із отаманом три барила чорної персіянської горілки, поки, нарешті, не поладнали: платить обозний за хуру ладану аж два мішки червінчиків — усе, що було при ньому в дорозі, та ще й разок щирого перлового намиста, в Роксолани взятий, на додачу, — а так це вийшло дорого тому, що був то вельми коштовний світлий ладан, олібанум, який з Аравії чи з Африки, а чи з острова Кіпру — через Аден або Єгипет, або навіть і через Лондон, Бомбей, а то й через Китай, — коли як трапиться, — завжди проходив довгий-предовгий шлях, поки потрапляв на чумацькі паровиці.

17

Чумацькі паровиці, тимчасом добре попідмазувані, вже десь порипали собі далі, до Києва, вже й пісня розтанула в степовім мареві, далеко на шляху:

Ой по горах сніги лежать, По долинах води стоять. А по шляхах маки цвітуть. То не маки, а чумаки — 3 Криму йдуть, рибу везуть…

А Явдоха, ковалева матінка, все мовби чула та й чула ту пісню, що давно вже згасла десь понад шляхом.

Вже й мішки з ладаном джури та слуги поперетягали на круту степову могилу, що бовваніла край дороги, та й пан Пампушка вже вилежався під ридваном, надвечірнього пругу сонця дожидаючи, а пані Роксолана, і лаючись, і плачучи за своїм перловим намистом, яке подарував їй гетьман Однокрил, коли вона з ним їздила до Неаполя й Відня, — дорікала чоловікові:

— Щоб тебе орда взяла, проклятого дуринду!

— Уже не рада гнида, що вийшла за Демида? — питав пан Купа, ображений у своїх найкращих почуттях.

— Та щоб тебе хапун ухопив, голомозого! Таке намисто, таке намисто…

— Буває, що й муха чхає…

— Але навіщо тобі ціла хура ладану?

— Сама сказала ж…

— Я сказала: мішечок! А ти…

— Розумну гадку треба… так би мовити…

— Невже ж тобі не шкода грошей?!

— Грошей, грошей! — і Купа аж поперхнувся: розмова ця і йому шарпала душу, бо ж він був жадібний до червінчиків, хоч і не добирав того, що побрязкачі — для розумного лише могутній засіб, а для дурноверхого — сама ціль. I тому, трішки зараз труснувши калиткою, він уже й сам шкодував за відданими чумакам двома торбами золота, і слова коханої дружини тяли його, наче серпом по литці. Але…

Мусив же він оборонятись! I він дружину переконував:

— Ми ж оце за таким важним ділом їдемо, що божа поміч потрібна аж-аж-аж!

— Та він же вчадіє, твій пан-бог, од цілісінької хури ладану!

— Добріший буде за таку хвалу.

— Таж йому й на думку не спаде, скільки в цей проклятущий ладан угачено грошей! — і пані заплакала. — Ще й намисто моє перловеє… щире! — Одчепись!

Але ж у Роксолани очі раптом заграли знов.

— Ми вчинимо ось як, — сказала вона, — частину цього ладану — богові. А решту ми в городі продамо. Га?

— Такому панові, як оце я, крамарювати?!

— Я бачила в Голландії, в Німеччині, в Італії — там крамарюють нині й не такі пани, як ти! Ого! Стида вже в тім нема. А ладан… я вторгую за нього добрі грошики й без тебе, мій лисунчику дурненький, — і жіночка вже витерла сльози.

А пан обозний, заклопотаний якоюсь думкою, неуважно сказав:

— Одкаснись!

— Застав телепня моркву стругати…

— Одлипни!

— Цур дурня!

— Замовч! — і пан Пампушка-Стародупський, щоб відкараскатись від нападу, подався до челяді, що стояла табором трохи осторонь, і срібним голоском наказав: — Пора до діла!