Країна Моксель, або Московія. Книга 1

Згадаймо: саме указом від 4 грудня 1783 року Катерина II повеліла «створити комісію під керівництвом і наглядом графа А. П. Шувалова для складання записок про древню історію, переважно Росії». Ішлося саме про твір російської імперської історії, для чого й «складалися записки», зведені в так звані «літописні зводи». Останнє слово при «складанні записок» залишалося за імператрицею. Ось в такий спосіб «створили» історію держави Російської, не зберігши ні єдиного оригіналу стародавніх літописів.

До речі, щоб довести цю істину, потрібно лише зробити незалежну експертизу паперу та чорнила так званих «літописних зводів» і впевнитися в часі «їхнього народження». Але повернімося в часи далекі.

Отже, до 1582 року Польща, Литва та Швеція, кожна зі свого боку, відвоювали у Московії раніше захоплені нею землі в так званій Лівонській війні.

Стефан Баторій, очоливши війська Польщі та Великого князівства Литовського, завдав Московії удару в зовсім несподіваному місці. Його війська обложили і взяли штурмом Полоцьк. А потім один за одним впали: Великі Луки, Невель, Озерище, Заволоччя, Холм, Стара Руса, Острів, замок Шмильтен і, як писав М. М. Карамзін, «Баторій розорив дерптську область аж до московських кордонів».

Військам Баторія відкрився прямий шлях і на Псков, і на Москву. 1581 року його війська осадили Псков і тримали його в облозі до січня 1582 року, тобто до укладання миру. Новгород був зруйнований самим Іваном IV 1570 року і лежав у руїнах. Одночасно з військами Баторія шведи завдали удару через Карелію, відвоювавши в московитів раніше захоплені: «Лоде, Фіккель, Леаль, Габзаль… саму Нарву… пізніше — Іван-город, Яму, Копор'є, Віттенштейн».

Ця поразка Московії, як пише М. М. Карамзін, «навіяла… такий жах на Росіян (московитів. — В. Б.), що вони справляли молебні в церквах, хай врятує їх Небо від цього ворога лютого. Принаймні Іоанн (Грозний. — В. Б.) був наляканий; не бачив сил і вигод Росії (Московії. — В. Б.), бачив лише ворожі й чекав порятунку не від мужності, не від перемоги, але єдино від Єзуїта Папського, Антонія (посланник Папи Римського. — В. Б.)» [1, том IX, с. 181 — 82].

Іван Грозний мав у Балтії армію в складі 57 689 осіб, у той час як армія Баторія мала в своєму складі не більше 17 500 осіб, а армія шведів — не більше 8 100 осіб. Навіть перевага у військах більш ніж удвічі не допомогла Московії в оборонній війні [1, том IX, с. 326, 330, 334, 336].

Такі реалії поразки Московії в Лівонській війні. Мир, укладений в сільській курній хаті селища Ківерова Гора, біля зруйнованого війною містечка Ям-Запольський, підтвердив кричущу відсталість Московії перед Європою кінця XVI століття.

Московія втратила все, що зуміла прихопити за 24 роки дикого розбою в Балтійському регіоні. Хочу розвіяти ще один запущений російськими істориками «доважок брехні», який стосується Івана Грозного.

Ми пам'ятаємо, як обурювався Стефан Баторій нахабними діями послів Московії, які вносили в раніше підписані договори відсебеньки, а найчастіше їх переписували і фальшували. Московитові тих часів було набрехати — що плюнути. Отож М. М. Карамзін в своїй «Історії…» переконує читачів, що під час підписання Ям-Запольского мирного договору Стефан Баторій нібито, щоб догодити послам Івановим і самому Іванові IV, підписав два різні договори: для Польщі — з титулом Івана — государ, князь Московський, а для Московії — з усіма титулами Івана IV, які той сам собі привласнив. Послухаймо московського «байкаря»:

«Нарешті, домовилися дати Іоаннові тільки в Російській (Московській. — В. Б.) перемирий грамоті ім'я Царя, Володаря Смоленського й Лівонського; у Королівській же просто государя (Московського. — В. Б.), а Стефанові титул Лівонського» [1, том IX, с. 185].

Дивно, але цілковита брехня підкидалася московською державною елітою з відвертим нахабством. Без найменшого докору совісті всіх майбутніх читачів мали за дурнів. Зауважмо: московити програли війну, благали Баторія підписати мир, погоджуючись на все, але, виявляється, нав'язали переможцеві умови, неприйнятні особисто йому. Московити настільки хитрі та розумні, а Баторій, у викладі великороса, настільки дурний і простакуватий, що дозволив московитам роздобути титул царя Лівонського. Чи не смішно?

Послухаймо цього ж автора, як він сам себе спростовує: «Стефан велів скінчити переговори (і, звісно, продовжувати війну. — В. Б.)… бачили крайність… не сміли вслухатися ІЬсударя, Єлецький і Олферьєв повинні були прийняти головну умову: тобто ім'ям Іоанновим відмовилися від Лівонії; поступилися Полоцьком та Веліжем» [1, том IX, с 184].

Такий «цар Московський», із «Лівонським додатком»!

Баторій не збирався з московитами ні жартувати, ні грати в «московські ігри».

Звісно, кожному читачеві мусить бути зрозуміло, що подібний «доважок брехні» можна було запустити в історію імперії лише через сотні років після тих подій, «складаючи» саму цю «історію» і рецензуючи матеріал на державному рівні, притім маючи змогу, щоб конфіскувати польський екземпляр стародавнього договору.

Адже після третього розділу Польщі 1795 року, коли Варшава з усіма музеями, архівами й сховищами увійшла до складу Росії, писати можна було все, що великоросійській душі забагнеться.

Нагадаю: ще з часів Петра І, з жорсткого його наказу, почали вивозити всі українські архіви й скарби в столицю Московії. А наступні московські царі старалися в цій справі не менше від Петра.

Не буду викладати матеріал про подальший внутрішній розбій Івана IV. Він і далі убивав, вішав і різав не тільки простих, а й знатних людей Московії.

Нарешті, Іван IV, великий деспот і відвертий бандит свого часу, помер 1584 року. В останні дні життя від нього чувся «нестерпний сморід». Московський цар, у прямому значенні слова, смердів перед смертю, наче виліз із туалетної ями. На зміну «смердючому» Іванові прийшов його син — Федір Іванович, останній із роду московських Рюриковичів. Дослідимо кілька незаперечних історичних фактів останнього часу московської династії Рюриковичів.

Як казав великий майстер «доважку брехні» М. М. Карамзін, «царювання жорстоке часто змінює царювання слабке». Московська владна еліта під словами «слабке царювання» завжди мала на увазі московське його трактування. Будь-яке московське правління, яке не принесло територіальних завоювань і награбованого добра, визнавалося слабким. Ми не раз звертали увагу на подібні твердження. Однак у часи князювання Федора Івановича сталася подія, що геть-чисто спростовує весь вигаданий міф про московських царів Івана Грозного та Федора Івановича.

В усі попередні часи князь, який заступав на московський престол, повинен був виголосити клятву на вірність Орді та спадкоємцеві роду Чингісидів, платити йому щорічну данину, або, як «великороси» називали це, — «поминки». Як було в ті останні роки, майстер «доважку брехні» замовчує, нагромаджуючи в своїй «Історії…» масу непотрібного словоблудства. Однак в історії залишився підтвердженим факт навали кримського хана Кази-Гірея на Москву 1591 року.

«… Всі Улуси були збурені; всі придатні люди сідали на коней від старого до малого, з ними з'єдналися й полки Ногайські Казиєвого Улусу, і Султанські, з Азова, Білогорода з вогнепальним снарядом… Липня 3 сповістили Феодора, що Хан перейшов Оку під Тешловим, ночує на Лопасні, йде прямо до Москви… Кази-Гірей… став навпроти села Коломенського і, з Поклонної гори оглянувши місця, велів своїм Царевичам вдарити на військо Московське… Бій був нерішучий. По обидва боки підкріплювали бійців, але головні сили ще не приступали до бою…» [1, том IX, с. 322, 324–325].