КРАХ

— Про що ви, капітане? Я сам думаю про «обхід».

— І що надумав?

— Поки що нічого. Знаю — десь чув, та ніяк не згадаю.

— А ми знайшли місце висадки, — Велосо подивився на Бланко. — Зв'яжись якомога швидше з прикордонниками.

Лейтенант Бланко підійшов до стінної шафки в правому кутку кабінету і ввімкнув радіопередавач.

— Капітане! Думаю, я знаю…

— Що? Кажи, кажи ж!

— Знаю, який «обхід». Певний, що йдеться про пісню «Нічний обхід».

— Що? Як?

— Передача радіограми почалася з цієї мелодії.

Велосо пильно дивився на Фундору:

— Ти хочеш сказати, що передачі радіограми передувала пісня «Нічний обхід»?

— Так. І перехопили ми радіограму о 23-й годині 59 хвилин.

Велосо вийшов з-за столу.

— Отже, висадку можуть провести о четвертій годині ранку. А зараз котра година?

Фундора глянув на ручний годинник:

— Четверта година десять хвилин.

Велосо стукнув кулаком об стіл.

— Прикордонники вийшли на зв'язок, капітане!

Велосо круто повернувся, взяв мікрофон.

— Капітан Велосо. Хто говорить? Прийом.

— Лейтенант Веласкєс. Прийом.

— Слухай, Веласкесе, негайно рушай у селище Морські Бризи. Там здійснено висадку десять хвилин тому. Як зрозумів? Прийом.

— Вас зрозумів, Велосо. Точно назви місце. Прийом.

— Точно не знаю. Поспіши. Зустрінемося там. Добре? Прийом.

— Прийом закінчено.

Велосо зняв навушники, подивився на товаришів.

— Ходімо, Бланко! Ти нам здорово допоміг, Фундоро. Може, ще встигнемо.

— Сюди, — вказав капітан Велосо, коли машина в'їхала на вулицю, що вела до селища Морські Бризи.

Лейтенант Бланко пригальмував і звернув ліворуч. Коли вони наблизилися до арки, поставленої при в'їзді до селища, назустріч їм вийшов прикордонник.

Лейтенант Бланко зупинив машину.

— Капітан Велосо? — запитав він.

— Так.

— Мені наказано зустріти вас і провести до місця, де було зроблено висадку.

— Гаразд, — сказав капітан. — Сідайте.

Прикордонник вліз у машину.

— Зараз направо, у кінці вулиці звернути ліворуч.

На березі їх чекав Веласкес, офіцер прикордонних військ. На пляжі, ближче до берега, зо два десятки бійців щось робили. Тонкі промінці ліхтариків покреслили темряву.

Велосо підійшов до Веласкеса.

— Знайомся, це — лейтенант Наполеон Бланко, — сказав Велосо.

— Дуже приємно. Хосе Веласкес.

— З вашого дозволу, капітане, — звернувся Веласкес до Велосо. — Дещо з'ясувалося. Судячи зі слідів, їх було четверо. Спочатку двоє підійшли до води, а метрів за десять від того місця, де вони зупинилися, з'явилися сліди ще двох. Потім усі разом пішли.

— Отже, Куби ніхто з них не покинув, — додав Бланко.

— Авжеж, — підтвердив Велосо.

— Ти провів добру роботу, Веласкесе.

— Я ще не визначив, пішки вони пішли чи їхали машиною. Сліди губляться.

— Є в тебе ліхтарик? — спитав Велосо.

— Є, аякже, — відповів офіцер і витяг з кишені ліхтарик.

— Зачекайте мене тут. Я прогуляюся, — промовив капітан.

— Бланко! Веласкесе! — долинув до них голос капітана. — йдіть-но сюди. Треба викликати трасологів.

У промені ліхтарика на тонкому шарі піску з краю вулиці на протязі кількох метрів чітко видніли протекторні сліди автомобіля.

— Цілком ймовірно, що це сліди їх машини, — висловив своє припущення капітан.

— Чи тут проходила машина?

— Ні, — заявив старий сторож. — Вночі лише краби тут повзають.

— Ви певні, що не чули гуркоту мотора? — наполягав капітан Велосо.

— Ні, ні, товаришу, я цілком певний, хоч вбийте, бо цієї ночі лише одна машина проїхала — машина лікаря. Це точно.

— Лікаря? Якого? — швидко перепитав Велосо.

— Лікаря, який у селищі мешкає, — пояснив сторож. — Його усі знають. Навіть я, хоч роблю отут усього два місяці. Одне слово — лікар.

— А звідки ви знаєте, що то авто саме лікаря? — запитав лейтенант Бланко.

— Що ж тут знати? Я бачив власними очима крізь шпарку.

Сторож вказав на вертикальний отвір у нещільно прикритому вікні.

Капітан Велосо, лейтенант Бланко і офіцер-прикордонник стояли в маленькій будці сторожа, котрий охороняв обладнання нафтодобувної станції в Морських Бризах.

— І звідси ви змогли впізнати лікаря? — запитав капітан.

— Ой, товариші, я не знаю, ким треба бути, щоб побачити звідси обличчя лікаря. Але можете самі переконатися, — він вказав на вікно, — там, де проїздять машини, стоїть стовп з ліхтарем, і машину було добре видно, коли вона проходила.

— Чому ви переконані, що то було саме авто лікаря? — наполягав Велосо.

— Уявіть собі, товаришу: якщо я бачу велику чорну машину, то хіба то не автомобіль лікаря? — стенув плечима сторож. — Тут ні в кого більше такого нема.

— Чудово, — сказав Велосо. — І ніякої іншої машини ви не бачили?

— Бачити не бачив. А чув мотор машини лікаря.

Велосо глянув на лейтенанта Бланко, тоді знову обернувся до старого, пригладив волосся, глибоко зітхнув і запитав:

— І все-таки, як ви впізнали, що то саме авто лікаря?

— Ой, дуже просто, товаришу. Бо коли воно рушало, то рикало отак — у-у-у-гр-р-р… Точнісінько, як машина лікаря, — пояснив старий і розвів руками. — Тут не може бути помилки.

Велосо знову глянув на Бланко, і той запитав:

— Ви знаєте, де мешкає лікар?

Лейтенант Веласкес втрутився в розмову:

— Я знаю, це лікар Мартінес, він живе недалеко.

— Добре, — сказав капітан. — Щиро вдячний вам, товаришу, — звернувся до сторожа.

— Нема за що. Це мій обов'язок.

Офіцери розпрощалися зі сторожем, сіли в машину і, дотримуючись указівок Веласкеса, рушили до будинку лікаря. За хвилину вже були там.

— Ходім, — наказав Велосо, і вони втрьох пішли по росяній траві до дверей.

Капітан Велосо постукав.

Ні звука. Тільки цвірчання коників та цикад порушувало нічну тишу.

— Наче нікого нема, — зауважив лейтенант Бланко.

— Спробуємо ще раз, — Велосо знову постукав у двері.

— Нема тут нікого, і це мені не подобається, — сказав Веласкес.

Усі перезирнулися.

— Зараз! — почувся нараз сонний голос з хати. — Хвилиночку.

Бланко відчинив двері кабінету і побачив Велосо з чашкою кави в руках біля вікна. Капітан обернувся, вказав Бланко на другу чашку, що стояла на таці на столі.