КРАХ

Він майже не відчув, як боксер підняв його з підлоги. Кілька ляпасів привели Альберто до тями. Фарбований, болісно скривившись, обсмикував костюм. Зморшкуватий і боксер затисли Альберто з обох боків, він не міг і ворухнутися.

— Я допустив помилку, — глухо сказав фарбований і простяг аркуш із конверта кубинцю. — Прочитайте. То перелік ліків, які приймає ваш син протягом дня, і час їх введення.

Кубинець мовчки прочитав.

— А це список людей, які мають доступ у палату дитини.

Він повернувся спиною до Альберто і підійшов до вікна в глибині кімнати. Зупинився, наче згадав щось.

— О! Позначені хрестиком — то наші друзі.

Альберто відсунув аркушики:

— Не думайте, що це мене залякає.

— Це, може, й ні, — фарбований подав знак зморшкуватому, — проте у нас є дещо… як би це мовити?., що справить на вас більше враження.

Зморшкуватий подав йому фотографії.

— На деяких людей зовсім не діють самі страшні слова. А от… — він жбурнув Альберто фотографії.

На одній було зображено, як дитині впорскують ліки, на другій — лікар біля ліжка. На інших — сам хлопчик. На останній — фарбований бундючно схилився над його ліжком.

Альберто відсунув фотографії, та цього разу мляво, механічно. Вперся ліктями в коліна, заховав лице в долоні, посидів так кілька секунд. Тоді випростався, пригладив пальцями волосся, звів на чепуруна змучені очі, запитав тихо:

— Чого ви хочете від мене?

Фарбований потис плечима.

— Майже нічого, друже, майже нічого. Ви монтували російське устаткування на нафтоперегінному заводі. Так от, ми хочемо лише, щоб ви вказали його розташування.

І додав усміхнувшись:

— І якщо це вас не обтяжить, зробіть нам маленьку схему, щось простеньке.

Альберто стиснув зуби, проковтнув слину і, втупивши погляд у підлогу, вимовив:

— Мені потрібен час… щоб усе продумати.

— Ми це й мали на увазі, — запевнив фарбований. Потім недбало витяг з верхньої кишеньки піджака візитну картку і вручив її кубинцю.

— Даємо вам термін до завтра. Тут вказано місце і час, де вас чекатимуть хлопці, — вказав він на зморшкуватого і боксера. — І ще, — схилився до Альберто наче для того, щоб «хлопці» не чули, хоч голосу не притишив, — хочу дати вам дружню пораду. Будь ласка, не корчіть із себе хороброго. Ви ж повинні розуміти, що не такі ми дурні.

І, міряючи кроками кімнату, чітко, наче карбовані вірші, проказав:

— Перше. Починаючи з цієї миті нагляд за вашим сином буде посилено. Будь-яка спроба перевезти дитину в іншу лікарню виключена. За першою ж підозрою пацієнту Альберто Альваресу Рівері буде введено «помилково» такі ліки, які приведуть його до «випадкової» смерті.

Альберто пройняв дрож.

Чепурун у такт крокам вправлявся далі у красномовстві:

— Друге. У людей, які поїдуть на зустріч з вами, будуть портативні радіопередавачі. Вони негайно повідомлять про кожний непевний рух, а внаслідок — те, що вже зазначено.

Фарбований зупинився біля дзеркала і старанно причесався.

— Ви з дружиною будете під наглядом… Яким — промовчу.

— Третє. Будь-яка спроба зв'язатися з посольством чи якоюсь людиною по телефону чи особисто призведе до тих самих наслідків, що й перше: ваш син.

— Але ж якщо я не вийду на роботу, мене запідозрять, — спробував протестувати Альберто.

— Ви нас недооцінюєте, сеньйоре Альварес, — глузливо відказав фарбований. Нам добре відомо, що до наступного вівторка вам не обов'язково з'являтися у посольстві. А до цього дня — обіцяю вам, ви звільнитеся від нагляду і ваш син опинить… ну, скажімо, поза сферою нашого піклування. Отоді ви зможете піти до свого шефа й поінформувати його про те, що сталося. Звичайно, якщо ви зацікавлені, щоб вони знали про це. Хоч я порадив би вам промовчати. Зі свого боку обіцяю вам забути про все… для вашої ж користі.

Фарбований глянув на своїх «хлопців», жестом вказав їм на двері і знову обернувся до кубинця:

— Що ж, шановний сеньйоре, був дуже радий познайомитися з вами. — І додав, злегка кивнувши: — З богом!

Альберто стало млосно, та він стримався.

3-тя година 30 хвилин.

Альберто зупинився біля дверей свого будинку. Глянув на замок, але не поворухнувся, щоб витягти ключ. Стояв з опущеними плечима, схиливши голову, аж поки не почув шурхіт за дверима — отже, дружина вдома. Тоді звично відчинив двері, зайшов.

Жінка протирала меблі. Побачивши чоловіка, кинула роботу, підійшла:

— Що трапилося, старий? — поцілувала вона його. — Чому не приїхав обідати?

Альберто скинув плащ:

— Часу не було. Я там перекусив. Як хлопчик?

— Так само. Сьогодні я навіть поговорити з ним не змогла. Схоже, що ці ін'єкції присипляють його. І, щоб порушити тишу, викликану її словами, запитала:

— Зварити тобі кави?

Чоловік усміхнувся вдячно, і жінка пішла на кухню. Не встиг Альберто сісти на диван, як поруч задзвонив телефон. Він нахилився, взяв трубку.

— Слухаю, — промовив механічно.

— Квартира сеньйора Альвареса? — почувся чимось знайомий голос. Альберто ожив.

— Я слухаю.

— Це Франк.

— Франк? — зіщулив очі Альберто.

— Так, з гаража. Хочу сказати, що ми вже кінчаємо ремонт вашої машини.

І додав ніяково:

— В-ви ж нас п-просили, щоб ми с-сповістили.

— Ага! — повеселішав Альберто. — Чудово! Коли я можу забрати її?

— Думаю, завтра після десятої.

— Не можу. Треба зробити до пів на десяту, щоб встигнути на роботу. Це можна?

— Д-добре, — трохи заїкаючись, відповів чоловік, — але для цього мені треба залишитися сьогодні після роботи.

І додав з напускною сором'язливістю:

— Відповідно і надбавка до платні.

— Байдуже. Мені треба.

— Добре, — задоволено відповів Франк. — Буде готово, будьте певні… Ой, забув. Замок у панельній поличці був зламаний, і ми його замінили.

— Дуже добре. Дякую.

— До завтра, сеньйоре.

Чоловік повісив трубку, але Альберто все ще дослухався, поки не почув, як клацнуло вдруге, — то повісили трубку на другому телефоні. Це означало, що його телефон прослуховується і розмову було перехоплено.

Коли Альберто поклав трубку, коло нього вже стояла дружина з димучою чашечкою кави.

— Випий, старий. Чи досить цукру?

Хвилин п'ять тому Альберто спостеріг, що за ним є хвіст. Спочатку він просто відчув небезпеку якимось внутрішнім чуттям. Тоді став навмисне зупинятися перед вітринами магазинів і побачив, що метрів за двадцять позаду чоловік у сірому плащі теж зупиняється, не відстаючи від нього. Цікаво, хто ще стежить за ним? Раптом йому здалося, що він впізнав чоловіка, який йшов попереду в тому ж напрямку, що й він.