КРАХ

В середині п'ятдесятих років Пабло повернувся у Гавану і, як батько, влаштувався в казино.

Після перемоги резолюції на Кубі Мейер покинув Кубу, і Пабло залишився без роботи. З січня 1960 року він став працювати на ЦРУ. Слідчий відділ Революційних Збройних Сил виявив і затримав усіх учасників контрреволюційної групи, проте Аренсібії вдалося вислизнути, і на краденій шлюпці він утік в Куби.

Він не міг з'явитися в Сполучених Штатах, бо ще не було закрито справи Багсі Сігела, і йому нічого не залишалось, як загубитися десь у країнах Латинської Америки. В 1971 році Аренсібія опинився в Парагваї.

Але в 1972 році він знову втратив роботу в гангстерському синдикаті Санто Трафіканте Джунтора — царя наркотиків, бо Санто довідався, що Аренсібія передає інформацію про його зв'язки Ланскі. Аренсібія, змушений тікати з Парагваю, опинився у безвиході. І ось два місяці тому йому зробили спокусливу пропозицію: п'ятдесят тисяч доларів і можливість вільного в'їзду до Сполучених Штатів в обмін на «роботу» на Кубі.

І він, зрозуміло, згодився.

П'ятниця, 22 березня.

— Будьте ласкаві, друже, чи не покличете ви на хвилинку Данієля?

Вахтер неохоче згодився:

— Я покличу його, але в робочий час цього не можна робити.

— Спасибі, друже, — подякував Освальдо.

Він глянув на годинник. Рівно восьма. Друкарня була маленька. З місця, де стояв Освальдо, можна всю її окинути оком. Вахтер зупинився біля складача, торкнув його за плече, вказав на двері. Освальдо помахав рукою, складач встав і попрямував йому назустріч.

Данієль Барріос належав до типу людей, які подобаються жінкам — високий, ставний, років тридцяти. Його голубі жваві очі світилися розумом.

— Чого тобі? — запитав він, наблизившись до Освальдо.

— Розумієш… я маю передати тобі щось від твого брата.

Данієль потяг його вбік. За рогом огледівся і прошипів злісно:

— Я ж казав тобі, щоб ніколи більше сюди не приходив?

Освальдо замахав руками:

— Та перестань трястися, куме, до кожного ж може зайти приятель.

— Так, але оскільки ти знаєш, де я мешкаю, нема чого приходити сюди.

— Слухай, якщо я прийшов сюди, то так треба. Зрозуміло? Врешті-решт я другий після шефа і не…

— Добре, добре, — обірвав Данієль. — Кажи, що треба?

Освальдо глибоко зітхнув і випнув груди:

— Крига скресла, пішла робота, і я мушу передати тобі перші вказівки.

Данієль знову огледівся і підійшов ближче.

— А що саме?

«Другий після шефа» витяг з кишені сорочки жовту картку з контрольним штемпелем.

— Треба зробити не менше сорока отаких от карток. Як ти на це?

Данієль сховав картку в кишеню штанів, мотнув головою в напрямку друкарні:

— Ти ж знаєш, як ідуть справи. З кожним днем все гірше та гірше. Ну, добре… Якось викручусь. Так що скажи Коту — зроблю. Слухай, а для чого це?

— Отакими картками пожежна охорона користується в установах, де перевіряє протипожежне обладнання.

— Обладнання… Вогнегасники, чи що?

— Ну так.

— А для чого воно вам?

— А це вже не твоя справа. Роби, що тобі кажу, а про інше забудь.

— Добре, добре. Мені й не цікаво знати більше ніж треба. Правда, не цікаво. Коли зробити?

— На вечір. Після восьмої. Я зайду по картки і скажу, що ще маєш робити. Точно не знаю, коли прийду, бо роботи з підготовкою по горло. Так що домовилися. До зустрічі.

Останні слова Освальдо підкреслив виразним жестом і, перетнувши вулицю, попрямував до припаркованого неподалік «кадилака».

Якийсь час Данієль не зводив з нього очей. Потім роззирнувся довкола і, прибравши незалежного вигляду, пішов до друкарні.

Через кілька хвилин «кадилак» зупинився біля телефонної будки. Освальдо зайшов усередину, набрав номер. Після третього гудка почувся глухий пропитий голос:

— Хімчистка.

Освальдо змінив голос.

— Це гієна.

Пропитий голос прохрипів:

— Яка тут у біса гієна!

І трубку повісили.

Лице Освальдо спалахнуло. Глянув навколо, наче боявся, що хтось почув, тоді знову набрав номер.

— Хімчистка…

— Слухай, старий, це я, Освальдо.

— Ага, це ти. Що скоїлося?

— Хіба я не казав тобі, чоловіче, про пароль?

— Ні, ні, ні… Кинь молоти язиком. Яка в дідька гієна. Чого хочеш?

Освальдо клацнув язиком, злісно відповів:

— Замовлення… Ти знаєш що. Треба два. Один такий, як на мене, другий твого розміру, тільки ширший.

— Коли?

— На сьогодні, на вечір.

— Гаразд. Приїзди до мене додому після шостої і забереш. Ціна така сама, як і минулого разу. Чуєш?

— Що за розмова, — згодився Освальдо. Ви ж знаєте, за мною не буде.

— Добре, умовилися.

— До побачення.

Прохолодний вітерець гуляв по місту, нагадуючи, що зима ще не скінчилася. Бруківка на вузьких вулицях старої Гавани, мури, стіни старих будівель, чорні від часу, — живий спомин не дуже далеких колоніальних часів, — здавалося, стомилися від потоку людей. У повітрі висів монотонний гул автобусів, автомобілів, вантажних машин.

Освальдо насилу протиснувся серед машин на стоянку проти маленької механічної майстерні Управління борошномельної промисловості. Механік, худий чоловічок, який мив деталі у мисці з бензином, побачив «кадилак» і впізнав водія. Він витяг шматину із задньої кишені комбінезона і, йдучи назустріч «кадилаку», став витирати руки. Освальдо чекав на нього, обіпершись об передок, поставивши ногу на колесо машини.

— Як справи? — запитав механік, наблизившись.

— Нічого, друже. А ти як ся маєш?

Чоловік здвигнув плечима:

— Добре. Чого сюди завітав?

Освальдо нахилив голову і сказав:

— Приніс тобі добру новину.

Обличчя механіка засяяло.

— Якийсь бізнес?

— Ні, приятелю! Те, про що я тобі казав уже кілька разів.

Механік огледівся:

— Тесе! Тут стукачі, вуха, як локатори. — І додав, усміхаючись: — Я знав, що ви мені друг, не забудете мене. Так яка у вас справа?

— Поки що нам треба, щоб ти зробив одну штуку.

— Що саме?

— Поглянь.