Кришталеві дороги

Саме так і було. Потаємний контроль, здійснений фахівцями в лабораторіях інституту, показав, що всі п’ять дистанційних маніпуляторів мали додаткові пристрої для вмикання від стороннього радіопередавача. Це засвідчило, що інженер-радіотехнік Кухтенко, завзятий “правдошукач” і “активіст”, який завжди проголошував найпатріотичніші промови, насправді всього-на-всього підлий запроданець. А наступного ранку пеленгатори засікли і шпигунський “радіоцентр” — він був за сто метрів від інституту, в бункері під будинком того дідуся, який видався Віті Марченко дуже симпатичним, хоч і надто балакучим. “Милий дідусь” — колишній вахтер Інституту вогнетривів, а тепер пенсіонер — був одним з керівників групи “Фенікс”.

О, недарма той старий так кохався в звірятах! Пси були надійними охоронцями його лігва, коти при нагоді сумлінно виконували функцію листонош, а птахи…

Мабуть, не один десяток годин просидів старий мерзотник на лаві біля своїх воріт, позираючи на вікна лабораторії Альошина, доки знайшов навдивовижу простий спосіб одержати бодай крихітні уламочки засекреченого вогнетриву. Тільки пташка могла б залетіти туди крізь грати на вентиляційних фрамугах. То хай буде пташка: ворона, скажімо, завжди тягне до гнізда всякі брязкальця.

Його розрахунок справдився: він видресирував чорну галку так, що вона почала регулярно залітати до лабораторії, — та ще й коли там не було нікого, — хапала в дзьоб перше, що траплялося на очі, і тягла додому, одержуючи за це винагороду. Ніхто не звертав уваги на її польоти — чи мало тих галок снує в місті. Але автоматичний кіноапарат, націлений про всяк випадок на вікна лабораторії надвогнетривів, зафіксував дивні мандрівки птаха. А далі не важко було зняти на кіноплівку і ту мить, коли злодійка віддавала свою “здобич” у руки старому.

Так, усе виявилося надзвичайно простим… однак тільки після розкриття. І це був повчальний урок: ворог для досягнення мети використовує всі засоби, не гребуючи нічим.

Не думав і не гадав Сергій Альошин, що історія, яка почалася, власне, з незначного, розгорнеться в цілу епопею. О, тепер стало аж надто ясно, що нехтувати капіталістичним оточенням не слід!

Але справжнє приголомшення він відчув аж тоді, коли дізнався, що всю оту акцію з фальшивками та анонімками, яка завдала йому стільки прикрості, організувала Катрін Джефсон, агент ЦРУ Сполучених Штатів і промисловий шпигун концерну “Пітсбург плейт гласс”. Ішлося не тільки про нього: одночасно було атаковано майже всіх провідних фахівців галузі надвисокотемпературних вогнетривів. Методи були однакові: наклепи, провокації, шантаж. Проте не скрізь обійшлося так добре, як Альошину: через конфліктні ситуації кілька видатних учених змушені були кинути дослідження і перейти на іншу роботу; хтось там потрапив до лікарні з інфарктом; у кількох працівників настільки ускладнилися сімейні стосунки, що про нормальну роботу годі було й казати. Підґрунтя всіх оцих мерзенних дій було просте: за всяку ціну загальмувати створення матеріалів надвисокої вогнестійкості, бо на Заході всі спроби в цьому напрямку зазнавали невдач.

Дивний настрій був у Сергія Альошина після тієї вузької наради з приводу розкриття групи “Фенікс”. У ньому вже перетліли почуття обурення, гніву, бентежності, сорому, які вирували в його душі, коли з кожним новим наведеним епізодом вимальовувалися дедалі огидніші й брудніші подробиці діяльності мерзенних людців, для яких не було нічого святого. З нищівною глузливістю він думав зараз про Кет Джефсон з її жалюгідною мрією про мільйон доларів, — і гостро шпетив самого себе за легковажну довірливість, за нехтування обережними порадами професора Хмари; з невимовною огидою згадував про Геннадія Риндіна, який опустився до рівня холуя, став дрібним мерзотником-найманцем, здатним продати рідну матір, — і з тривогою розмірковував над тим, як сталося, що Наталка мала справу з таким. Та крізь усі оці міркування й роздуми в ньому пробивалася і наростала задерикувата злість: хай там що, а найкращою відповіддю всяким “Феніксам” буде створення тих вогнетривів, що їх вимагає сучасність.

Мабуть, щось схоже відчував і професор Хмара. Під час наради старий мовчав і, не дивлячись ні на кого, зосереджено вимальовував якісь візерунки в своєму блокноті, дорогою теж не промовив і слова, а коли підійшли до інституту, запитав Сергія іронічно, навіть неприязно:

— Ну, то коли ж ми зрушимо з мертвої точки, Сергію Михайловичу? “Казав пан — кожух дам, та його й слово тепле!” — чи не так?

— З “кожухами” справа погана, Романе Гнатовичу! — сказав Сергій з викликом. — Але дечим вас порадую незабаром.

— То чим же?

— Відкриттям світового значення! — посміхнувся Сергій.

— Люблю масштабність!.. Жарти жартами, проте треба братися за діло, Сергію Михайловичу. Я шаную вас, ви це знаєте. І все одно… — Хмара зробив паузу, глянув на нього гостро. — Скажу одверто: якщо ближчим часом ви не доб’єтесь хоч будь-яких успіхів, я шукатиму іншого завідувача лабораторії.

— Гаразд, — сухо відповів Сергій. — Буду теж одвертий: це треба зробити вже зараз.

Він розумів директора, та все ж на душі було неприємно. Коли б хоч найменше сподівання, що “резонанс-ефект” допоможе створити оті кляті “кожухи” — негайно запросив би Хмару до лабораторії, похвалився б першими успіхами свого відкриття. Нині ж такі відвідини тільки зашкодять: при всій своїй далекоглядності й мудрості професор сприйме ці дослідження як щось другорядне і навіть зайве. Отже, зараз треба забути про сон і відпочинок, якнайшвидше і якнайстаранніше дослідити відкрите явище, а тоді доповісти про все. Може, й справді очолити лабораторію надвогнетривів слід комусь іншому.

Коли Сергій зайшов до лабораторії, Вітя Марченко зрадів:

— Ну, Сергію Михайловичу, сьогодні вже будемо працювати, так? Слово честі, вже занудився!

— Попрацюємо, Вітю… — Сергій з посмішкою дивився на начищені до дзеркального блиску прилади та апарати, на захаращений книжками та конспектами лаборантський стіл. Хлопчина подобався йому дедалі більше. Хай йому ще бракує досвіду й знань, цього він набуде з часом. А те, що найнеобхідніше для вченого, — допитливість, кмітливість і працьовитість, — він має.

— Так от, Вітю: “Фенікс” згорів остаточно і не встане з попелу. Нам з тобою тепер ніхто не перешкоджатиме. Але й на допомогу сподіватися не випадає, бо саме нам з тобою доведеться прокладати стежку в невідоме. Розумієш?

— Розумію, Сергію Михайловичу! — хлопець був серйозний і урочистий. — Наказуйте, що робити. Якщо треба, то я й ночуватиму в лабораторії.

— Ночуватимеш ти, звісно, вдома, — засміявся Сергій, — а от затримуватися доведеться частенько. Отже, наказую: бери ось гроші, біжи в гастроном і купи нам чогось на вечерю.

— Буде зроблено! — відрапортував Вітя.

Того вечора похвалитися успіхами не можна було: спроба за спробою давали незмінно негативний результат. Ніяким чином не вдавалося “загнати” в кристамуліт ні платину, ні залізо, ні нікель, ні срібло, ні мідь. Скидалося на те, що для металів “резонанс-ефект” не існує. Отже, слід зробити висновок, що це явище залежить насамперед від структури атомних ядер.

Сергій заглибився в періодичну систему Менделєєва. Цікаво: кварковий резонанс спостерігався лише для вуглецю, кремнію та азоту, тобто для елементів середньої частини другого і третього періодів. А якщо так, можна сподіватися, що резонансними будуть і атоми фосфору, сірки та кисню. Але як експериментувати з ними? На перешкоді стане надзвичайно висока температура в зоні фокусування кваркових променів. Отже, треба спорудити якийсь протитепловий фільтр… і для цієї мети якнайкраще пасуватиме кристамуліт! Його теплопровідність металу, що перешкоджала виготовленню вогнестійких “кожухів”, зараз була найціннішою якістю майбутнього фільтра.

Мабуть, і Курт Гешке, і Сергій Альошин безмежно здивувалися б, дізнавшись, що вони вже віддавен ідуть паралельними шляхами, припускаючись майже однакових помилок і висуваючи майже однакові гіпотези. А дивуватися, власне, не було чого: закони природи незмінні для всіх політичних систем і формацій. Так, наприклад, критичну масу урану-235 для атомної бомби, — таємницю першорядної ваги! — майже одночасно визначили американські, німецькі та радянські вчені; так, скажімо, понадзвукові літаки, сконструйовані в різних країнах світу, незважаючи на безліч розбіжностей у деталях, мають однаковий силует та профіль крила, бо цю найдосконалішу форму визначають шляхом точних обчислень. Кінець кінцем і відкриття “резонанс-ефекту” Куртом Гешке та Сергієм Альошиним було випадковим тільки щодо імен. Коли б не ці два, знайшовся б хтось інший, який відкрив би нове явище хіба на кілька місяців чи років пізніше. Але ні в якому разі не раніше! Як перший штучний супутник Землі не можна було запустити до появи радіо, кібернетики, електрометалургії, так і “резонанс-ефект” ніхто не помітив би до створення кваркових генераторів.